top of page

Кріс Тінкєвич, режисерка



«Я народилася в Києві та прожила все своє дитинство в різних точках Святошино. В юності поїхала з Києва на шість років у Лондон вчитися кіновиробництву і ще на рік — у Париж, де займалася дистрибуцією артхаусного кіно.


Мої бабусі-дідусі були типовими представниками радянської інтелігенції: інженери, військові, батьки познайомилися в Наргоспі, всі жили у звичайних забудовах 70-х років. Я не з творчої сім'ї і ніколи не дозволяла собі подумати навіть, що можу займатися творчістю як професією. Після школи вступила на факультет міжнародних відносин, бо любила історію і політику, добре знала мови. Але вже за рік з'явилося відчуття продовження школи і просиджування пар. Мій романтичний образ українського дипломата розбився об реалії бюрократії, і я зрозуміла, що на справу свого життя це перетворювати не хочу.


У підлітковому віці почала займатися фотографією, паралельно знімала відео і в процесі відчула, що хочу пов'язати своє життя з цим.

Я вдячна батькам за те, що вони не змусили мене закінчувати університет, а порадили цінувати час. Після другого курсу я кинула міжнародні відносини та вступила в Лондонський університет мистецтв (і згодом університет Вестмінстера) на кіновиробництво. Спочатку мені подобалася коротка форма і я бачила себе в рекламі, але в університеті з'явився ментор, який відкрив для мене світ документального кіно, — Йорам тен Брінк (продюсер і режисер документального кіно, відомий за фільмом «Акт убивства»). Завдяки йому я зробила свої перші кроки в документальному кіно, яке пізніше привело мене й до ігрового. Цього року закінчую пост-продакшн свого повнометражного художнього дебюту «Як там Катя?».


Зараз я живу на Олімпійській, мені комфортно в центрі. До цього кілька років жила на Русанівці, яку дуже люблю. На відміну від багатьох районів Києва, вона має послідовну забудову, тут немає випадкових будівель. До того ж це острів, відокремлений каналом, свій мікросвіт.


Я повернулася, тому що хочу робити кіно в Україні та про Україну. Залишаючись там, я повинна була б розповідати історії про чужих для себе людей.

Коли створюєш персонажів, ти повинен розуміти менталітет, відчувати культурні тонкощі в деталях і нюансах. А у нас є колосальна кількість нерозказаних історій.

Наша індустрія тільки на початку шляху, і, створюючи кіно тут, відчуваєш себе причетним до важливого процесу. Мені потрібно перебувати у країні, бути всередині індустрії, подаватися на фінансування.


Фільм, який я зараз закінчую, — соціальна драма. Варячись у ній уже три роки, відчуваю сильний потяг зняти легке кіно... Мені здається, що загальний стан у Києві, після цього карантинного року, — підупалий, а мені б хотілося створити атмосферу міста, в якому дуже затишно і комфортно, міста кінематографічного і романтичного. В якому молоді люди живуть, кохають, творять.


Я люблю дивитися на людей за вікном. Що це за людина, звідки вона прийшла і куди йде? Усередині будь-якого мегаполісу ти можеш побудувати стільки різних життів і бульбашок, створити свій мікросвіт і свою структуру спілкування. Ми живемо в одному просторі, але вони можуть дуже відрізнятися.


Місто — воно будь-яке, все залежить від внутрішнього самовідчуття.

Звичайно, мене, як і багатьох, дратує візуальна засміченість, але я ловлю себе на думці, що почасти це і є характер Києва, від якого не втекти. Іноземці приїжджають до нас і не сприймають це як потворність, а — особливість. Період СРСР додав свою лепту в стирання української культури і, опинившись незалежною країною, нам доводиться створювати цю культуру заново. Ми багато копіюємо, намагаємося зробити «як у...». Але я думаю, що це тимчасовий період. Тут, як і у творчості, до свого стилю приходиш через наслідування. Тому намагаюся дивитися свіжим поглядом і якось полюбити. Нам залишається тільки прийняти місто з усіма недоліками, адже воно — теж живий організм.


Я відчуваю Київ домом, який не обирають. Є квартира, у якій ти виріс, а є та, яку ти собі побудував. Так от Київ — це перше. Сімейна квартира, повна спогадів і затишку, але у ванній кран протікає, а у спальні шпалери не до смаку.

Я виросла в незалежній Україні, в дитинстві ходила з батьками на помаранчеву революцію. Я народилася на початку 90-х і дорослішала разом із країною, і мене завжди цікавила природа патріотизму, любові до батьківщини, національного самовизначення. Пройшовши досвід життя поза Україною, цих запитань накопичила тільки більше, оскільки в еміграції втрачається почуття дому. Ти переїжджаєш, змінюєшся і вже ніде не можеш відчувати себе своїм. Коли живеш у різних місцях і містах, ти вбираєш у себе елементи чужої культури і, відповідно, стаєш чужорідним тілом у своїй.


У мене є два документальних фільми, в яких я намагаюся розібратися, насамперед для себе самої, у тому, що таке батьківщина і національність у 21-му столітті та в сучасному глобалізованому світі. У підсумку дійшла висновку: я нічого не винна країні за те, що я народилася тут.


Але я винна цій країні за те, що я в ній живу. Сьогодні, коли світові кордони дуже умовні, кожен має право обирати, де йому жити краще. Але обравши, варто дбати про це місце, любити й відповідати за нього».


Кріс Тінкєвич, режисерка





Do you know someone who can become the hero of our project? Fill out the form and share the story of this person

bottom of page