Ілана Шевченко, акторка Національного театру імені Лесі Українки



«Я 20 років граю на сцені театру. Коли мене почали вітати зі званням заслуженої артистки України, я знаходилась на пляжі в Ізраїлі з подругою та подумала, що це якийсь жарт, флешмоб, тому що всі почали дзвонити. Нічого не змінилося з тих пір, окрім почуття ще більшої відповідальності перед виходом на сцену. Щоб якась тьотя Маша після вистави не сказала: «Господи, як же вона погано грає, ще й заслужена!” Я скептично ставлюсь до звань: можна бути хорошим артистом і без звання, а можна бути поганим і мати одночасно 22 нагороди.


Так склалося, що я почала грати в Театрі російської драми ще під час навчання. Доля. Просто художній керівник театру Михайло Резникович — мій вчитель — запросив мене та однокурсницю до себе працювати.


Сьогодні театр — мій другий дім. Ти тут і коли тобі погано, і коли добре. Переживаєш всі злети та падіння.

Ми всі тут — часточка однієї великої колективної творчості. В одному спектаклі буває задіяно від 10 до 30 людей, і ніхто з них не може випасти. Легше втекти в один проєкт, зібратися, відрепетирувати, заробити та розійтися, а потім перейти в наступний. Набагато складніше працювати в академічному репертуарному театрі, куди ми приходимо майже кожного дня та працюємо, працюємо. Щомісяця я граю від 7 до 12 спектаклів. За всі роки своєї роботи була задіяна у 20. А моя найдовша роль — у спектаклі «Пані міністерша», який я граю з 2001 року. За 19 років і костюм зітлів, ми його підстрочили, підлатали, та й взуття не одне зносила. Мене можна розбудити вночі, і я згадаю будь-яку свою роль: ці файли закладені дуже глибоко та надовго.


Наш головний зал вміщує 734 місця. Але навіть якщо прийде два глядача — спектакль відбудеть в будь-якому випадку: в театрі є таке правило. А я дуже люблю, коли мало глядачів: вони тоді тихіше себе поводять та уважно дивляться. Краще менше, та все ж краще. Але буває по-різному: інколи ти перемагаєш зал до кінця спектаклю, а інколи обмін енергією не відбувається.


На мою думку, театр для міста — його культурне обличчя. Це така кафедра, яка ставить глядачам питання, інколи відповідає на них, інколи ні.

На чолі цієї кафедри — образ досвідченного професора в окулярах, із благородним обличчям та аристократичними манерами. Театр змушує задуматися. Дуже часто після спектаклю підходять люди із вдячністю за підняті теми: комусь вони близькі, хтось їх пережив. У Львові після одного спектаклю про самогубство із відкритим фіналом, дівчина підійшла та подякувала. Сказала, що колись зробила правильний вибір та не вчинила із собою нічого поганого.


За ці роки, поки я граю, публіка театру помолодшала. А також дуже скоротилась дистанція між артистом та глядачем. Часто люди знаходять тебе в соціальних мережах та хочуть подружитися, однак не завжди це несе хорошу енергію. Кітчем сьогоднішнього дня залишаються мобільні телефони, які люди не вимикають під час спектаклю .Часом глядачі дивляться в них, часом навіть можуть дозволити собі говорити по телефону. І поводять себе так, наче ми їх не чуємо: забувають, що грають живі люди. Я мрію, щоби ввели пристрій в залі, який глшитиме мобільний сигнал. Хотілось, щоб глядач, збираючись на спектакль, хоча б прочитав, про що мова, а ще краще — ознайомився із твором.


Якщо спектакль не дуже подобається, чесніше перед актором та собою — просто піти. Навіщо зітхати, відкидатися, незадоволено коментувати? Ви можете просто вийти та не витрачати на це час. Театр — це не розважальне кіно, не варто очікувати, що вас будуть кружляти.

Я живу в Києві із п’яти років. Спочатку це була Стара Дарниця, потім Нова Дарниця. Київ мого дитинства асоціюється у мене з каштанами та солодощами. У моєму дитинстві були кафетерії, куди ми з татом части заходили, і він купував мені стакан соку та морозиво. У міста є своє обличчя, не дивлячись на стихійну забудову. І нехай тим, хто приїздить сюди з маленьких міст, він здається галасливим, мені тут дуже комфортно. Київ — затишне місто. У нього є своя атмосфера, люди, збережена своя архітектура. У мене тут багато улюблених місць. Часто після репетицій заходжу на каву в «Бергон’є». Далі — сквот на Терещенківській, де можна посидіти та попрацювати. Ще «Чашка» на Бессарабці, яку закрили (ціла епоха). Люблю забігти за пиріжками «Ярослави» — там мало що змінилося з часів студентства. І театри на п’ятачку «Театральної»: вище — оперний, нижче — Франка, на Прорізній — Молодіжний театр, а якщо спуститися на Поділ, то потрапиш у Театр на Подолі. Все поруч один із одним, камерне, душевне».


Ілана Шевченко, акторка Національного театру імені Лесі Українки


Do you know someone who can become the hero of our project? Fill out the form and share the story of this person