Ілля Ракоc, священник



Ми публікуємо історію письменника Іллі, який ще п’ять років тому став героєм Жителів у жовтні 2016 року.


«Я був священиком протягом 19 років, поки повністю не зневірився в корумпованій системі. Все крутиться навколо нерухомості і грошей. Та гордині. Ви навіть не уявляєте, наскільки це далеко сягає. Коли я шукав своє покликання, вибір здавався мені досить простим. Можливо, я був наївним, але єдиною важливою цінністю мені здавалася душа. Всі мої заняття та пошуки — інтенсивні, злободенні, зовсім не такі прості, як може виглядати зі сторони, були присвячені одному — душі. Якщо я бачу, що вас ображають, моя робота — вам допомогти. Якщо ви голодні — я маю вас нагодувати. Якщо ви впали — я вас підійму. Пройшли роки, перш ніж я усвідомив, що ринок грає за своїми правилами. Я вийшов із гри.


Більшість часу я працював на Західній Україні, там, у день свого приїзду (у 1996 році) зустрів дівчину, на якій потім одружився. Ми були друзями протягом довгих років. Під час Помаранчевої революції я вирішив, що мені подобається бути з Анною більше ніж стояти за іконостасом. Так я пішов.


Я законний житель цієї країни. Маю посвідку на проживання в Україні, плачу податки.


Я письменник, багато займаюсь перекладами. Перекладав на англійську Жадана, Дереша, Андруховича.

Минулого року адаптував п’єси Чехова, Тургенєва, Лесі Українки для Театру російської драми. У трупи були двотижневі гастролі в Лондоні, і я займався англійською озвучкою. Дуже пишаюсь ними — прекрасні українці, доклалися в роботу і серцем, і душею. Це так добре.

Зараз я пишу про культурні проблеми Східної Європи. Для мене важливо, щоб культурний потенціал України побачили у всьому світі. Мені набридло, що країну не помічають, недооцінюють. Серія моїх публікацій виходила в The Millions та згадувалась у The New Yorker. Деякі матеріали скоро будуть опубліковані в більш крупних виданнях. Просто на все свій час.


Мені подобається моя життя, і я би хотів і далі так жити. Мене відмовляли друзі, вважали, що я тут довго не витримаю. Але пройшло вже 20 років, і я до сих пір тут.

Люблю Поділ, перевіз сюди хлопців. Моєму старшому сину Всеволоду 3 роки, Яромиру — один. Діти знають, що мають слов’янське коріння, і я хочу, щоб вони цим пишались. Мої прадідусь і прабабуся емігрували з Прешова дуже давно, вже декілька покольні виросло в США. Я — з третього. Коли Радянський Союз вторгся у Чехословаччину в 68-му, бабуся заборонила говорити у сім’ї словацькою. Вона вважала, що це кінець. А зі словацькими бабусями складно сперечатися. Ну, ви мене розумієте.

Що я усвідомив? Мені 54 роки. Напевно, єдине: на все потрібен час. Щоб дійсно щось зрозуміти та оцінити результат, він потрібен. Ти не можеш поспішати в любові. Або в роботі. І точно не вийде у творчості. Еволюція — це довгий, практично невимірний процес. Ми зараз намагаємось знаийти якесь пояснення Майдану. Але будь-які думки щодо змін, хороші або погані, завчасні. Ти працюєш, ти приймаєш зміни. Ти робиш те, що маєш. Пройшло ще занадто мало часу, щоб зрозуміти, що з цього всього вийде. Але момент настане. У свій час. Як свідчить одна Стара Книга: «Для всього свій час, і година своя кожній справі під небом».




Квітень 2021 року


«Я переживаю те, що лікарі в США називають «довгим Ковідом». Я захворів у жовтні. Потрапив у лікарню. Лікування було погане. Просто жахливе. Я не отримав ніякої допомоги й зрештою виписався і поїхав додому. Дякуючи Богу мені стало краще. Я видужав, моє дихання зараз трохи краще, і я перехворів на пневмонію, але проблеми ще залишилися. Серце, мозок, легені. У мене випало три зуби! Все ще маю сильну втому. Потроху стаю сильнішим. Страх, коли ти вважаєш, що тобі на землі залишилося ще 20 років, але коли ти не можеш дихати, то вдячний за ще 20 хвилин. Потім ще 20 і ще 20 після цього. Мій старший син був готовий стояти за мене перед лікарями, коли вони прийшли, щоб забрати мене до лікарні. Одягнені у свої скафандри. Він був непохитним: «Не чіпайте мого тата!» У лікарні, якою б поганою не була ситуація, я знав, що мені доведеться боротися. Що я мушу повернутися додому до дружини, до моїх хлопців.


Ми любимо Київ — це наш дім. Я рідко гуляю по «гламурному центру», по Хрещатику чи подібних місцях. Ті частини міста, які стосуються комерції, кар’єризму, просто нецікаві. Для мене та мого мистецтва я маю знаходитися там, де живуть люди. Не як турист, а як частина міста - його економіки, потоку. Я нічого не маю проти російської мови — це чудово; Аня та хлопці розмовляють нею.


Мені дуже подобається, як Поділ перейшов на українську. Її можна почути все частіше і частіше, мої хлопці вивчають її у школі, і я дуже-дуже пишаюся ними кожного разу, коли вони переходять на українську. Мої хлопці знають, звідки вони. З Києва, не з Москви.

Україна - легка мішень, відкрита для критики. Тут багато проблем. Але неможливо жити тут і не любити українців (добре, БІЛЬШІСТЬ з них) через їхню витривалість. Здатність відрізнити речі, якими ви не можете керувати, від тих, якими можете. Я не маю якогось хибного, романтичного уявлення про українську шляхетність, ми всі просто слов’яни, але тут є сила. І коли мине закоханість покоління міленіалів у поверхневі західні тенденції (а вона мине), я вірю, що 20-річні та 30-річні в Україні досягнуть чогось великого. Це вже можна побачити в них.

Щодо старшого покоління, то я просто хочу, щоб вони могли трохи розслабитися. Вони все життя працювали й все життя їх обманювали. Нова влада мало чим відрізняється від старої: пенсіонери для них зовсім не важливі. Це потрібно виправити. Країна ще заплатить за зневагу до своїх літніх людей.


Моя дружина Аня досі керує арт-центром Британської Ради, а я пишу, коли є така можливість. Це складно, враховуючи нинішню ситуацію і водночас займаючись сім’єю, але ми живемо просто і робимо все, що в наших силах. У мене є три статті, які заплановані на кінець цієї весни у великих виданнях, не можу говорити про них публічно, але чекаю на їх публікацію з нетерпінням. Я все ще пишу для The Millions. Письменники та редактори там дуже професійні; вважаю за честь бути одним з них.


Віра для мене — це багато чого. Це — моя дружина і мої хлопці. Я вірю, що терплячість винагороджується.


Я вважаю, що в певних ситуаціях неможливо піти навпростець — довговічні речі не створюються за один день. Я вірю, що Всесвіт схильний до справедливості. Все, що є помилковим, зазнає краху.

Я вірю, що Бог створив нас за своїм образом і створив для нас світ і це наша робота дбати про нього. Я вірю у священні речі — в те, що не можна виміряти, оцінити, купити або продати. Я відношуся терпимо до світських аспектів життя — політики, економіки, гайпу. Зрештою, нам усім потрібно на щось жити. Але я прожив занадто довго, щоб вірити, що щось вартісне коли-небудь вийде з мирських аспектів суспільства. Я вірю в диво. В інтелект, сформований досвідом. Подивіться на цей світ, вдихніть його, дізнайтеся все, що можете. Не на семінарах та ділових форумах. Безумовно, не з Інтернету. Якщо ви хочете знайти Бога, знайти сенс, просто відведіть погляд від телефону. Озирніться навколо себе. Подивіться на красу. На потворність теж. Бог є в кожному атомі».


Ілля Ракоc, священник



Do you know someone who can become the hero of our project? Fill out the form and share the story of this person