Waone Interesni Kazki, мураліст



«Я з дитинства малював, відвідував художні гуртки, брав участь у шкільних виставах. Тато любив мистецтво: колекціонував старі ікони, купував картини різних художників та книги з мистецтва. Вдома у нас була велика бібліотека. Одним із найяскравіших художніх вражень для мене стала книга про творчість Сальвадора Далі. У мою підсвідомість врізався його стиль — такий яскравий та виразний. Думаю, що це стало важливим фактором у формуванні моєї візуальної та художньої мови.


Я народився недалеко від Києва, у Богданівці, де тато керував птахофабрикою. Потім його перевели на Яготинську птахофабрику, і ми переїхали до Яготина. У 1995 році — до Києва. Жили на вулиці Січневого повстання (Івана Мазепи) біля станції метро «Арсенальна», де ходив трамвай та росло багато великих дерев.


У шкільні роки я любив кататися на роликах, був учасником ролер-клубу. Організатори клубу відкрили також і школу графіті, де я познайомився з Олексієм (Аес).


Так почався наш тандем, який пізніше став називатися Interesni Kazki. Ми малювали графіті і на вулицях в центрі, і біля корпусів мого університету, і на вагонах потягів.

Якось пізно ввечері ми з Олексієм вийшли з дому з балончиками, ще не встигли дійти до стіни, яку пригледіли раніше, як до нас причепився патруль міліції. Тоді графіті було новим явищем і викликало досить бурхливу реакцію в населення. Існував стереотип, що ті, хто малює графіті, виглядають яскраво та виділяються з натовпу. Тому ми з метою конспірації, щоб максимально зливатися із натовпом, одягалися скромно, як бідні студенти, і ходили з кульочком, в якому була фарба. Я вступив до Київського аграрного університету на менеджера організації, закінчив чотири курси, але із перших років навчання розумів, що займатися цим не буду, ніколи не планував працювати в офісі та «на дядю».


У 2004 році, після перемоги на фестивалі графіті в Ялті, ми з Льошою знайшли цікаву локацію в місті та намалювали своє перше «не графіті» — мурал із героями і без шрифтових композицій. Це був перший мурал в Україні та на всьому пострадянському просторі.


Нас вважають муралістами першої хвилі. Тоді мурал-рух (contemporary muralism, саме в якості post graffiti) тільки зароджувався і став популярним завдяки латиноамериканським художникам.



Перша велика виставка наших робіт у Франції називалась «Паранойя та штрихи». Нам здавалося, чим абсурдніший сюжет, тим він прикольніший, тому ми назвали наші сюжети параноєю.


Існує стереотипне уявлення про художника, мовляв, він — мрійник, філософ, який обов'язково вкладає в свої роботи глибокий сенс типу: «ця тема глибоко пережита та вистраждана мною». Однак все це маркетинг, притягнуті за вуха концепції. За логіку у нас відповідає одна частина, за творчість — зовсім інша, і під час творчого процесу вони не пересікаються. Необов'язково все повинно мати сенс. Я все життя вивчаю природу цього явища. Відповідь на це питання краще за всіх дав Девід Лінч в одному інтерв'ю, а детальніше — у своїй книзі «Впіймати велику рибу». Окрім своєї історії, практики трансцендентальної медитації, він описує природу людського розуму.


Безсвідомий стан потоку — так і повинен виглядати творчий процес.

Є певні алгоритми, в яких спочатку народжується ідея, потім наступна, із неї витікає ланцюжок образів. Я одразу роблю замальовку в скетчбуці, далі дублюю та збільшую її в масштабі, пропрацьовую форму та деталізую, збираю композицію із різноманітних елементів.



Бум муралів у Києві почався після нашого з Олексієм проєкту: двох робіт — моєї на Стрілецькій та його на БЖ. Мурал на Стрілецькій для мене знаковий, я малював його відразу після Майдану під час початку війни на Донбасі. Ще у 2008 ми придумали проєкт на сім стін у Києві, і у нас був партнер, готовий підтримати його фінансово. Коли ми прийшли за дозволами на реалізацію робіт до чиновників, в одному із кабінетів сказали: «Половину бюджету віддаєте мені — і у вас будуть всі дозволи». Ми відмовились.


Упродовж наступних декількох років ми активно працювали за запрошенням по всьому світу, а в Україні ж весь цей час був застій. Лише в 2012 році завдяки кураторству Олега Соснова я спільно із французьким художником Seth намалював мурал в Києві.


Нещодавня історія зі станцією метро Осокорки показала, що бюрократія та корупція так і залишилися головними проблемами цієї області.

Як можна за хороший бюджет (150 тис. євро) намалювати таке? Зливання грошей. Та якість робіт стільки не коштує. Я половину муралів у Києві замалював би, але Осокорки, мабуть, мій найбільший біль на сьогодні.


Минулого року мені запропонували соціальний проєкт: намалювати мурал для україномовного ліцею на звільненій території в Краматорську. Є неписане правило: коли не платять гонорар, то не мають права впливати на ескіз. Я намалював ескіз, але якийсь директор на затвердженні ескізу дав коментар: «Що це за мексиканські наркомани? Треба якихось козаків». Після цього я вирішив більше не працювати безкоштовно. У результаті я намалював задумане на школі в Румунії, де люди були задоволені та щасливі. За 15 років своєї роботи я брав участь в багатьох соціальних та низькобюджетних проєктах по всьому світу.




Київ для мене декілька місяців на рік — одне із найкращих місць на землі, а декілька місяців — одне з найгірших.

Тут живуть як найкращі люди, так і найгірші. Це місто контрастів. У мене немає автомобіля, і він мені непотрібний. Я розумію, що 90 відсотків часу він буде стояти, а я буду паритися: як він стоїть. Я би хотів, щоб місто більше уваги приділяло пішоходам та пішохідним зонам. Житель Києва для мене нічим не відрізняється від жителя іншого міста. У першу чергу, це — людина. У мене є друзі, які раніше жили в Києві, а тепер у Штатах, але ж вони ніяк не змінились, так і залишились людьми, яких я знав».


Waone Interesni Kazki, мураліст

Do you know someone who can become the hero of our project? Fill out the form and share the story of this person