Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
Якщо буваєте на Житньому ринку восени, то мали бачити яскраву локацію з фізалісом і гарбузами різних розмірів і кольорів. Ірина впродовж року продає щось сезонне: квіти, овочі, ялинки, і найбільше чекає осені — гарбузового свята. Команді Жителів Ірина розказує про різні досвіди з покупцями та чому любить Житній ринок.
Сестра моєї бабусі, татова тітка, переїхала в Америку під час Другої світової і часто до нас приїжджала, так що моє дитинство пройшло під знаком Геловіну. Тут ніхто його не святкував і не знав. Взагалі, усе починалося з того, що якось на Геловін я навирізала Ліхтарних Джеків (Jack-o'-lantern — ліхтар із гарбуза з прорізами у формі очей і рота зі свічкою всередині, ім’я Джек пов’язане з ірландською легендою про скупого чоловіка, якому не знайшлося місця ні в пеклі, ні на землі — ЖК) і перед сьомою, коли вже темно, стояла тут на ринку біля прилавочків. На наступний Геловін знову прийшла і навіть одягла довгу сукню. Зупинялися машини, люди були в шоці від того, що це тут робиться. Потім це свято ставало популярнішим, було більше можливостей.
Гарбузове свято
На Житньому я вже шостий сезон продаю гарбузи, оформлюю своє місце як локацію з декораціями, яка стала дуже відомим місцевим для фотографій. Перші сторінки журналів, як Cosmopolitan, — це все тут робиться. Якщо це професійна зйомка, дозволяю навіть перекладати гарбузи, обкладати якимись сумками, взуттям. Усе по-простому — гроші вперед і пішли фотографувати. На карантині я дозволяла безкоштовно фотографії робить, тому що ні в кого не було грошей.
Був у нас один хитрий блогер, ходив тут і робив вигляд, що нікуди ці фото не буде використовувати. Він мені каже, що я меркантильна особистість, а я йому — у нас тут дві тонни гарбузів, а ти все перекладаєш і нічого не платиш! А хтось приходить і навіть не питає, чи можна тут сфотографуватися. Я не продаю повітря, не продаю локацію, я продаю товар. І прошу ставитися до цього ввічливо. Шанувати тих, хто все це виростив.
Один одесит зайшов пофотографуватися з дитиною, я подарувала дитині гарбузик і нічого не сказала їм. У цьому житті завжди баланс є — наступного дня вони прийшли з компанією, завантажили три машини цієї краси.
Була у нас тут ворона, сигарети крала. І чоловік проходить і питає, чи ворону теж можна купити. Я кажу: та ви що, вона нам самим така потрібна! Хто ж таку ворону продає?
Вона то все почула, вкрала десь 5 грн і принесла мені сюди. Але хтось її вкрав. Вона була така розумна, як я. Прямо моя копія! Ложки, виделки, документи — все їй треба. І дуже любила фотографуватися.
Якось на Геловін приходить тато зі своїм сином і обурюється: «Що, якийсь гарбуз по 25 гривень?» А я йому: «Ну, якщо вам дорого, то візьміть отут безкоштовно» (у мене є старіші гарбузи, які віддаю людям задарма або тваринам). Він знову: «Що? Я буду гнилий брати?» Я бачу, що хлопчик маленький засмутився, а не можна дітей засмучувати, треба купити дитині той, який їй сподобався, довелося виховувати прямо тут.
А ще чую, мама з татом розмовляють: давай візьмемо цей гарбуз і принесемо друзям, поставимо на камін. І їхня маленька дочка питає: «А що, у нас не буде Геловіну?». І я тут же беру і дарую їй маленький гарбуз, щоб це був її особистий. І все, ситуація розрулилася.
Минулого року я робила майстер-клас із вирізання гарбузів, батьки спеціально приводили діток. Є діти, що ростуть разом зі мною і разом із цими гарбузами, як-от маленька Клара — вона приходила з татом, їй дуже подобались гарбузи, просила купити і їй. Взимку йдуть — а в мене вже ялинки, Клара стала і каже: «Дивись, гарбузи перетворилися на ялинки!» Ми так сміялися. Восьмого березня проходили, то я кажу: «Дивись, ялинки вже перетворилися на тюльпани!» Ну, зараз вона вже така «старушка» стала, вже 7 років.
Що я продаю — залежить від сезону. До гарбузів були квіти. Я продавала гіллячки ялівця, складала композиції, 19 сортів лаванди було, і зараз є біла, рожева, лимонна. Але найбільш рушійна та цікава тема — це осіння, з гарбузами.
Цього року в нас є і червоні, і білі гарбузи. Соломони — це такі білі-білі зовні гарбузи, які всередині червоні. На них просто нашкрябують обличчя, а не вирізають, тому що й так дуже ефектно. Завжди були рожеві французькі гарбузи, але цього року їх не садили, там усе в окопах. Гарбузи вирощені в різних областях, але Макарівський район — основний. Зараз на тому полі нічого немає, там ішли бої. Наступного року буде по-іншому, кожного року по-різному.
2022
Від початку війни я весь час була в Києві, до 7 березня займалася продуктами, з фури продавала на районі. Коли в березні прийшла сюди з тюльпанами, то спочатку нам не дуже дозволяли тут продавати.
Люди казали, що бачили мене і думали: ну, якщо тьотя Іра вже тут, то треба повертатися.
У нас тут є основна компанія, з ким стали друзями, багато з них залишилися і чимало робили для перемоги. А буває, люди хочуть тут пристосуватися, та не виходить.
У травні було дуже багато роботи, не мали надії, що буде гарбузове свято, але навіть без цього ентузіазму все засадили. Головне, що ми не здалися. Я вважаю, що зараз немає торгівлі, залишилися людські стосунки, покупець і продавець стають рівними. Коли бачу, що вихователі беруть гарбузи в дитячий садочок, то кажу, що всі по 10 гривень, щоб на їхню заплановану суму вийшло більше цих оранжевих велетнів. Потім прийдуть інші люди, спокійнісінько заплатять повну ціну, і все відіб'ється, тож мені геть не шкода. Я абсолютно довіряю покупцям, тому все встигаю. Люди настільки цінують довіру, що коли вони бачать, що за ними не рахують обрані дари природи, їм це дуже подобається.
Колись мені пропонували поїхати за кордон, але я зважила всі за і проти і залишилася, бо ця щирість є тільки тут, а я її дуже ціную. Навіть моменти поразки хочу розділяти з близькими, мені тут добре.
На Житньому ніхто не працює, усі відпочивають. Щороку тут ніби маленький фестивальчик. І це ми трохи згорнулися, а в карантинний рік наша локація була тут узагалі на весь плац. Мені пропонували безкоштовно перейти в торгівельний центр «Гулівер», були готові зробити майданчик, локацію. Ніхто нікуди не піде, тут рух.
Мене часто запитують, навіщо я роблю таку велику як для Подолу локацію, — тому що нас буде все більше і більше і величина локації — для успіху. Цього року треба просто працювати, немає мети заробляти, хочеться створити середовище для взаємної подяки. Свято — це насправді і підготовка до свята. Воно вже почалося!
Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.
Над матеріалом працювали:
Інтерв'юерка: | Коректорка: |
Богдана Горбань | Анна Пастушина |
Авторка: | Фотографиня: |
Софія Котович | Олександра Онопрієнко |
Транскрибаторка: | |
Тоня Смирнова | |