Сашко Хоменко, фотограф



«Я познайомився з своєю дружиною Ярославою у 2001 році — ми обоє вчилися в Інституті філології. Вона тоді вивчала китайську мову і літературу, а я навчався на українській філології. 2007 року Ярослава запросила мене піти в похід у Карпати. Вона з дитинства ходила в гори. Я погодився і це був мій перший досвід в житті, відтоді я дуже полюбив ходити туристичними маршрутами далеко від цивілізації.


В останню ніч у наметі вона мене поцілувала, а я відповів. І все. Тоді це ще навіть складно було назвати закоханістю. Швидше, це було якесь відчуття спільності. Відчуття того, що тобі прикольно разом із цією дівчиною. Що вам є багато про що поговорити і, виявляється, ви обоє любите багато схожих речей. Пристрасть — це не зовсім про нас. Дружба — це про нас. Любов до пригод — це про нас. І певні спільні особливості в родинах. Десь в середині шлюбу я зрозумів, як розпізнати любов.


Разом з любов'ю завжди приходить відчуття ніжності, коли ти стаєш м’якшим і трохи більш беззахисним перед навколишнім світом, але не боїшся цієї беззахисності, тому що поруч із тобою є людина, робота або місце, які ти любиш. Ти ніби віддаєш їм частинку себе.

Ярослава мала артеріо-венозну мальформацію судин головного мозку. Це значить, що у неї були відсутні капіляри між артерією і веною в одному місці. В мозку всі судини, артеріальні і венозні, зв’язані між собою через розгалужену мережу капілярів. Вони розносять кисень і поживні речовини по нейронах мозку, а ще розподіляють і зменшують тиск крові в судинах. Якщо цієї мережі капілярів десь нема, високий кров’яний тиск з часом зношує судини, і вони починають рватися. А будь-який крововилив у мозку — це критично небезпечна річ, тому що кров при прямій взаємодії з нейронами просто руйнує їх. Це порушення розвитку судин виявили, коли Ярославі було 9 років.


Зазвичай лікарі дуже наполегливо рекомендують ці мальформації прибирати хірургічним шляхом, це відносно проста операція. Але Ярослава не зважилася лягати під ніж, тому що її мальформація знаходилася дуже близько до стовбура мозку — зони, яка відповідає за роботу серця і дихання.


За все життя Ярослава мала два таких крововиливи, третій стався півроку тому і виявився для неї останнім. В кожного з нас є свої системні помилки, яких ми постійно припускаємося через особливості нашого мислення.


Системною помилкою моєї жінки було, як мені здається, те, що вона вірила, що все можна контролювати. Думала, якщо буде піклуватись про своє здоров’я, якщо буде вести здоровий спосіб життя, правильно харчуватися, уникати стресів, то все з судинами буде добре. Але як багато ми насправді знаємо про можливості наших організмів?


Тема переживання смерті — це одна з несвідомо табуйованих тем у суспільстві.

Ми часто не знаємо, що сказати людині, яка помирає або переживає втрату близької людини. Коли приходять новини про смерть, ми зустрічаємо їх розгубленими і безсилими. Ми не знаємо як правильно переживати, правильно приймати втрату.


Ти живеш собі, маєш якісь більш-менш тривалі плани на життя, ти віриш у те, що твій світ надійний і впорядкований, але раптом весь усталений роками порядок миттєво руйнується. Тому що люди — соціальні істоти, ми залежимо один від одного. Найважче — коли опиняєшся сам на сам зі своїми життєвими обставинами і не знаєш, з чого починати відбудовувати свій світ.


У нас залишився син Тарас, йому два роки. Він усиновлений. Зараз він є головним сенсом життя для мене, а також для мами Ярослави, яка втратила єдину дочку. Півтора року Тарас ріс пліч-о-пліч із Ярославою, впізнає її на фото, часто згадує про неї, намагаючись зрозуміти, куди поділася мама. А ще Тарас вчить мене делегувати повноваження, тому що без бабусь і дідусів у вихованні маленької дитини ніяк не обійтися.


Не жалійте тих, хто зазнав важкої втрати, тому що жалість принижує.

Найкращими реакціями у спілкуванні з людиною, травмованою смертю, є уважність і прийняття співрозмовника. Тому іноді дратує, коли людина питає «як справи», але ти розумієш, що їй насправді все одно що там у тебе зі справами. Та й не будеш кожному направо і наліво розповідати про свої переживання, хоч і не робиш із них таємниці.


Не знаю, чому моя доля складається саме так. Не вірю афоризму Ніцше «Все, що не вбиває нас, робить нас сильнішими». Це неточне спостереження, мені здається. Я би сказав: «Все, що не вбиває нас, змінює нас». Чи буду я сильнішим після того, як подолаю втрату? Буду кращим? Я не знаю».


Сашко Хоменко, фотограф

Do you know someone who can become the hero of our project? Fill out the form and share the story of this person