Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
Ми зустрілися з Марком на його улюбленій вулиці Рейтарській і поговорили про бачення Києва, свого місця в ньому та про те, чому українці переможуть у війні.
Марк так сильно захопився Україною під час Майдану, що вирішив залишитись тут жити, став підприємцем та об’єднує золотоворітську спільноту навколо себе. Чому він так надихається містом і його жителями, які знаходять власний голос, — читайте в історії.
Дитинство і батьки-хіпі
Я дитина хіпі, мої батьки були хіпі-втікачами в пошуках нового способу життя. Я не знаю, чи пощастило мені народитись у столиці Швейцарії, чи ні, але якщо ви запитаєте мене про дитинство, я думаю, що найцікавішим було те, що мої батьки були хіпі. Вони були дуже зайняті собою і не витрачали багато часу на піклування про дітей. Отже, у мене було багато вільного простору та часу, щоб досліджувати те, що мені подобається, та шукати себе. Мабуть, найяскравіший момент мого дитинства — це переїзд усієї нашої родини на Крит, острів у Греції. Ми жили на цьому острові рік у покинутому будинку, який відремонтували самостійно. Там не було даху, тож ми зробили дах із бамбука.
У дитинстві я хотів бути капітаном корабля. Бути в морі і плисти на човні. Ще я хотів бути ветеринаром. А моє бажання стати режисером виникло, коли мені було 15 років. Тоді я поїхав за студентським обміном у Нову Зеландію, і того ж року фільм «Піаніно» отримав нагороду «Оскар» за найкращий фільм. Я подивився цей фільм там, захопився фактом, що режисер із Нової Зеландії отримав «Оскар», і захотів стати кінорежисером. Але це було дуже далеким від того, чим займалися мої батьки.
Вдома у нас ніколи не було телевізора. Моя мама не любила кіно, тому що воно дуже сильно на неї впливало. Вона була людиною, яка швидко починала плакати чи нервувати. Вона любила розповіді, музику, але вдома ми ніколи не дивилися телевізор, і мої батьки ніколи не ходили зі мною в кіно. Телебачення з’являлося в моєму житті під час відвідин дідуся з бабусею. Обираючи програми для перегляду, мені потрібно було сказати, що саме я хочу дивитися і чому. Потім мої батьки розлучилися, перестали жити разом, і я проводив багато часу з дідусем. Це дещо по-українськи, адже діти в Україні також проводять багато часу з бабусею та дідусем.
Моєю головною чоловічою фігурою, моїм героєм був дідусь Артур. Він також був тим, кого завжди дуже зворушувало телебачення. Мене весь час дивувало, як дідуся, таку сильну людину, було так легко зворушити фільмом. Думаю, саме звідси виник мій інтерес до створення фільмів, я хотів навчитися знімати їх, щоб викликати такі сильні емоції.
Переїзд
Переїхати до Києва мене надихнув Майдан. Я тоді жив у Нью-Йорку, весь час дивився новини про те, що відбувалося в Україні та Києві зокрема. І був вражений, стурбований і дуже розлючений, коли побачив, як Росія зловживає цим повстанням. Я був вражений протестом людей проти Януковича та Росії. Також мені дуже імпонував стиль, культура, мода країни.
Я жив у Нью-Йорку, у серці сучасної культури, саме тут відбуваються найважливіші покази мод і художні виставки. Але в Україні все виглядало цікавішим і сміливішим.
Уперше я приїхав в Україну в 2006 році, і з того часу до 2013 року у мене було враження, що Україна, як і багато інших країн, які колись були частиною Радянського Союзу, намагалася копіювати діяльність західних культур у минулому. Тож мова йшла не про створення якогось нового бачення архітектури, музики, кіно, а про копіювання зробленого і спроби його наздогнати. Але десь у 2014 році, з революцією, я відчув, що з’являється незалежний голос і проєктує нову архітектуру та візуальне мистецтво.
Саме ці дві речі мене зацікавили в Україні — політична сміливість людей домагатися свого й бути готовими до того, що їх можуть заарештувати або навіть вбити за це, а також краса сучасної культури, яка знаходить власний голос. У Цюриху чи Нью-Йорку дуже важко знайти власний голос, тому що культура виникла десятки років тому, скажімо, після Другої світової війни.
Отже, в Україні зараз є стільки простору для розвитку чогось нового, що неможливо уявити ні в «старій» Європі, ні на Заході. Я думаю, що майбутнє Європи — в Україні. І зараз у дуже жорстокий спосіб світ дізнається про це.
Відкриття The Naked Room
Коли я приїхав сюди вперше, я закохався в Україну, все здавалося таким рожевим і неймовірним. Але купивши частину будинку на Рейтарській для галереї The Naked Room, почав розуміти: о, це не так просто! Тому що частина людей у цьому будинку були дуже проти створення галереї. Хто б міг подумати? Я приїхав сюди заради цих крутих людей, а вони намагалися саботувати відкриття NakedRoom і мене, тому що були частиною старої радянської доктрини, яка вірила, що все нове — погане. Ці люди казали: ми не хочемо змін, ми хочемо, щоб вулиця Рейтарська була спокійною, щоб можна було просто припаркувати машину і тут нічого не відбувалося. І було так боляче.
Коли ми розробляли ідею створення галереї, то написали листа, де розповідали про нас. Роздрукували його і повісили біля кожних дверей. Ми розказували людям, що хочемо зробити галерею сучасного українського мистецтва, і я був певен, що ця ідея всім сподобається. Хто може бути проти? Ми ж не збиралися заснувати тут техноклуб. Але ніхто з сусідів не відреагував, ми отримали лише одну записку, в якій було написано: «Не треба тут розважальних бізнесів!» Ми були дуже здивовані такою реакцією. А потім запросили всіх на зустріч. Отже, в неділю об 11 годині ми збиралися принести торт і шампанське. Будь ласка, шановні сусіди, ми хочемо познайомитися.
Але прийшли дві чи три людини, саме ті, що були невдовлені. Вони прийшли розповісти нам, що нас тут не чекають. Скрізь у світі можна знайти сварливих людей, які незадоволені всім, але серед них була й молодь, і це мене здивувало. Багато сусідів люблять те, що ми робимо, і долучаються: у нас стажувалася дівчина-підліток, а є деякі люди похилого віку, що приходять перевіряти кожну нову виставку. Але деякі вперті сусіди все ще підозрюють, що ми «погані хлопці».
Про українську мову
Відверто кажучи, я досі не розмовляю українською. Навіть попри те, що моя дружина з Києва, я особисто не надто пов’язаний із соціумом. Але мене дуже надихає та частина українського суспільства, яка прагне до змін і ризикує всім, щоб перетворити цю країну на вільну та демократичну.
Мені 46 років, а мозок 46-річної людини не здатний так швидко чогось навчитися. Я вивчав російську в школі десять років. Я вмію читати кирилицею, але всі вчителі були з Радянського Союзу, і я ненавидів їх. Я бойкотував і саботував уроки російської у своїй школі. І коли приїхав в Україну, тут усі відразу почали розмовляти зі мною такою гарною англійською.
Коли я кажу таксисту «дякую» і «до побачення» — кілька слів, які я знаю українською, — він чує мій акцент і відповідає: «Good evening!» І я думаю: будь ласка, скажіть мені щось українською, щоб я міг трохи навчитися. Але українці такі милі та добрі, такі охочі до спілкування зі світом.
Я сподіваюся, що зможу навчитися української разом зі своєю дитиною. Уявляю, що коли в мене народиться дитина, я буду гуляти з візочком по Рейтарській до парку Шевченка, і тоді люди будуть сприймати мене як киянина.
Про українську політичну ситуацію
Багатьом молодим активістам громадянського суспільства не вдається стати політиками. Я також розумію, що в Україні ніхто не знає, як стати політиком. Не варто ставати політиком тому, що у тебе багато грошей. Політиком треба ставати, коли маєш ідеї про майбутнє та як його покращити. І тоді потрібно оточити себе людьми, які підтримають.
У Німеччині, де я провів більшу частину свого дитинства та дорослих років, найсильнішою партією є Партія зелених, яка виникла в 1970-х роках, виникла на кухні, котра була першим штабом цієї політичної партії. А тут, в Україні, всі, у кого є політичні амбіції, кажуть, що їм потрібен свій телеканал чи ЗМІ, і ніхто насправді не має концепції того, за що стоїть партія. Мене дуже вразило, коли Зеленський почав балотуватись у Президенти і запросив народ України допомогти йому зробити цю програму. У нашому оточенні були здебільшого прихильники Порошенка, але я мав певну надію на Зеленського, можливо, тому, що я кінорежисер і оповідач, як і сам Зеленський. Але через кілька місяців я знову почав розчаровуватися в ньому, і був момент, коли ми разом із дружиною думали, що, здається, нам справді неможливо проштовхнутись і змінити цю країну. Але ми любимо Україну!
А потім почалася війна, і дивовижним досвідом було бачити, як народ України працює разом у момент атаки. Люди об’єднуються і стають неймовірно сильними. І Зеленський мене дуже надихнув, ми відчули, що Україна — наш дім. Це місце, де я хочу провести решту свого життя. Зараз ми чекаємо дитину і хочемо, щоб вона народилася в Києві.
Мої родичі у Швейцарії та Німеччині казали: «Ви з глузду з’їхали? Ви на війні!» Але ми впевнені, що хочемо бути тут, незважаючи на війну. Ми могли б бути десь у Швейцарії, і це було б технічно безпечніше, але ми не почувалися б у безпеці. Це був би не наш власний будинок, не наша вулиця, не наші друзі навколо.
Війна, яка змінила Марка
Коли почалася війна, ми планували залишитися в Києві і підтримувати наше ком’юніті. Ми нічого не пакували. Коли прокинулися вранці, були шоковані тим, що Україна зазнала такого масштабного нападу. Це змінило нашу думку, за 20 хвилин ми спакували речі та стрибнули в машину. Перші місяці війни ми провели у Львові, хотіли допомогти на польському кордоні біженцям, котрі прибувають до Польщі, а тоді побачили, як поляки все чудово організували. Був один смішний момент на самому початку, коли ми прийшли до українського посольства у Варшаві зі словами: «Ми хочемо допомогти, ми волонтери». Вони сказали: «Чудово, значить, у вас є квартира — скільки людей ви можете прийняти?» Ми відповідаємо: «О, насправді, ми самі не знаємо, де будемо ночувати». Тоді вони питають: «О, може у вас є машина?» Ми кажемо: «Так-так, у нас є машина!» — «Добре, скільки у вас місць?» — «О, у машині наш багаж і собака, і ми самі біженці». Тобто щоб бути волонтером, потрібно щось запропонувати. Тож ми повернулися до Львова. Це був жахливий час. Я намагався бути всюди. Допомагав із евакуацією та координацією транспорту з окупованих сіл, збирав імена людей, яких потрібно було евакуювати, і узгоджував їх із водіями.
До війни я більше намагався зрозуміти людей, а зараз вважаю, що люди повинні бути більш конструктивними. У нас не так багато часу.
Ось показова історія до прикладу. На початку війни підприємці «Рейтарська Circle» відкривали свої ресторани та кухні, щоб годувати територіальну оборону та пенсіонерів у мікрорайоні, але в якийсь момент вони вже не могли сплачувати рахунки за електроенергію, адже всі свої кошти вкладали у харчування ТрО, і у травні знову почали відкривати ресторани, бо потрібно було заробляти.
А сусіди, яких у ресторанах годували практично безкоштовно, раптом стали проти того, щоб люди сиділи на терасі на даху і пили там каву. Під час війни! Нам усім потрібні кошти для сплати податків і пожертв на армію. І я більше не можу миритися з цим негативом. Я не хочу шукати пояснення такої поведінки. Нам потрібно більше взаємної допомоги, щоб підтримувати кожного у створенні життя, майбутнього та прогресу. І зараз я вважаю за краще оточувати себе позитивними та конструктивними людьми, які будують майбутнє.
Для мене Київ — це не місце, де мене хтось найняв на роботу, і тому мені довелося переїхати. Я переїхав сюди, бо закохався в це місто. Я хочу зробити все для міста і країни.
Улюблені місця Києва
Крім Рейтарської, мені також дуже подобається Поділ. Район Троєщини для мене — це спальні приміщення, високі будинки, машини і смітники. Гадаю, її можна перетворити на щось круте, там є сучасна чи постмодерна архітектура. Але якщо я буду знімати фільм, то буду робити його про історію, яка мене надихає і зворушує, а не про історію, яка мені здається цікавою, але яку мені важко розповісти, тому що не відчуваю з нею зв’язку. Тому я обираю район Золотих воріт і відкриваю нові місця тут.
Дуже важко знайти такі райони в інших містах Європи. Старі частини міст у більшості країн були зайняті, продані, куплені та належали комусь протягом сотень років. Тому ви навіть не можете припаркувати машину в центрі Берліна, Парижа чи Лондона — немає місця. У Києві центр досі трансформується, у жодному іншому центрі європейського міста ви не зможете знайти нічого подібного на дворик «Каштана» і що працівники кав'ярні тут постійно вигадують.
Що мені подобається в районі Золотих воріт — тут є простір для втілення мрій у реальність. Тому я акцентую увагу на цьому районі. Я тут живу, тут галерея The Naked Room, «Рейтарська Circle», «Зигзаг». Але мені дуже подобається Поділ. І в мене є ідея, яка пов’язана з моєю новою роллю батька, — іноді я фантазую про те, щоб знайти якусь стару фабрику на Подолі та перетвори її на спільний сімейний простір.
Для нашого весілля ми обрали місце, куди любимо ходити. Навіщо шикарний ресторан класу люкс? Навіщо вдавати, що живете іншим життям? Ми обрали Житній ринок, бо ходимо туди щосуботи по овочі і нам дуже подобається його неймовірна архітектура. Так само з Трухановим островом, який є фантастичним величезним куточком дикої природи в центрі міста! Ми зазвичай ходимо туди гуляти з собакою, тому було якось логічно відсвяткувати там наше весілля.
Про українців і перемогу
Я здивований тим, наскільки позитивні люди в моєму ком’юніті зараз. Так багато людей виглядають щасливими. Ніхто не відчуває небезпеки. Але коли спілкуєшся з людьми, є якась настороженість. Дуже складно думати про пошук грошей для кіно в Україні, поки йде війна. Немає грошей на створення фільмів. Отже, ти розумієш, що спочатку треба виграти цю війну, перш ніж знову можна дозволити з’являтися новим ідеям.
Зараз складно заглядати в далеке майбутнє. Але з іншого боку, ми можемо думати про те, що зробимо інакше після перемоги. Тому що зараз про Україну і про Київ знає весь світ. Отже, в Україну буде багато інвестицій.
І я дуже сподіваюся, що всі руйнування, які зараз відбуваються в Україні, будуть перетворені на шанс відбудувати Україну і зробити її ще красивішою. Тепер ми повинні усвідомити, що будівлі з історією важливіші за новобудови, тому що росіяни знищили так багато нашої історії. Стара цегла важлива, вона розповідає історію нашої країни та нашої ідентичності. Бачите, я кажу НАШУ.
Ми переможемо, бо добро завжди перемагає. Нацисти програли, Римська імперія програла, темні імперські сили завжди програють, бо воля до свободи сильніша за силу, яка пригнічує людей. Україна має історію переживання темних часів. Завжди було багато сил, які намагалися домінувати над українським народом. Але українці завжди крізь них проштовхувалися, пробивали їх, перемагали завдяки своїй неймовірній волі. Українці кажуть: «може, ми залишимося без світла чи води, але в мене в підвалі є трохи картоплі». Це неймовірний оптимізм, і це допоможе українцям перемогти. Конфлікт тут дуже чіткий. Він чорно-білий. Росія розвалюється, а Україна стає сильнішою.
Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.
Над матеріалом працювали:
Фотографиня: | Коректорка: |
Олександра Онопрієнко | Анна Пастушина |
Авторка та транскрибаторка: | Інтерв'юерка: |
Тоня Смирнова | Богдана Горбань |
|