Наріман Алієв, режисер



«Я не знаю, що для мене дім. Напевно, він там, де мої рідні. Коли я приїжджаю в селище Петрівка у Криму, де живуть мої батьки, друзі, багато родичів, почуваю себе комфортно: відчуваю, що приїхав до чогось свого. Не знаю, якби всі родичі та батьки переїхали в Київ або інше місто, чи було б це відчуття й там. Можливо, мені просто не дуже багато років, щоб уявляти якось так у перспективі, що для мене дім. У своєму фільмі «Додому» я намагався багато розмірковувати про це, але однозначних висновків для себе не зробив. Коли я їду в Київ — кажу, що повертаюсь додому. Коли я їду в Крим — кажу, що повертаюсь додому.


Усе в нашому житті пов’язано з людьми. Люди роблять твій простір. Не місце, а люди. Ти можеш круто жити в Києві, Нью-Йорку чи Бердянську, якщо в тебе є оточення, в якому тобі зручно.

Але ти можеш погано жити в Букінгемському палаці або в Білому домі – все залежить від оточення, є воно в тебе чи немає. Мої найкращі спогади з подорожей теж пов’язані саме з людьми.


Вперше я приїхав до Києва у 16 років – вступати до університету Карпенка-Карого. Але я не вступив і повернувся до Криму. Потім мені надійшов лист з ПВНЗ «Інституту екранних мистецтв» із запрошенням пройти співбесіду (ПВНЗ розшифровується як приватний вищий навчальний заклад). Я повернувся до Києва, пройшов вступні на режисеру і почав навчатись. У вересні було 10 років, як я живу в столиці. Майже половину свого життя.


Для мене в 2009 році все було новим у Києві. Коли дізнався, що можна пішки пройти з Палацу спорту до Льва Толстого, – це було потрясіння. Як це? Тобто серйозно, воно ось тут? Відстані і географію я не розумів. Спочатку я жив на Червоному хуторі, потім – на Воскресенці, далі переїхав вже на Дарницьку площу і живу там до цього часу. Я такий Лівоцентричний. У період студентства ми вибирались на Майдан, на Хрещатик. То був наш центр. Сьогодні мій центр — це Золоті, Льва Толстого, але Золоті вимушено, я гадаю. Вулиця Рейтарська стала дуже активна в останні роки, і так вийшло, що хоч моя студія-виробник знаходиться на Ярвалу, та всі тусуються тут. Тут знаходяться акторський та театральний факультети Карпенка-Карого, а режисерський, на якому я вчився після бакалаврату, – на Печерську, на колишній вулиці Щорса, у п’ятиповерховій будівлі, що стояла в розрусі і де навіть не віяло натхненням і творчістю.


Мій продюсер, Володимир Яценко, дуже хоче зняти місцеву драму про Київ, але ніхто не може її написати, не те щоб зняти. Тут історій як раз таки багато, але ось як саме місто буде зображено у фільмі — питання, тому що місто у нас, з точки зору кінематографу, складне.

Зараз в продакшені постійно використовують спальні райони, але це естетика 1990-х, а ми не тільки з нею тут живемо. Ще експлуатують наші мости, закинуті будівлі. Я поки не знаю, хто добре зафільмував Київ в новітній історії. Місто архітектурно дуже нелогічне. І з приводу рекламної політики: в контексті вивісок Київ нікчемний. Якщо ми згадаємо Тайм-Сквер у Нью-Йорку — це місце суцільної реклами. Але вона валить з ніг, вона ефектна, це так звана виставка міської реклами. В нас такого немає.


Якщо ми говоримо про історії, то проблеми киян нічим не відрізняються від проблем будь-якого в світі міського жителя. Концепт буде універсальний, просто він матиме, скажімо, київський характер, київський акцент. Історії можуть бути будь-які. Наприклад, я звільнився з однієї роботи, тому що просто втомився їздити, тому що це було для мене некомфортно. Я зрозумів, що ніякого задоволення від цього не отримую. Це історія людини, яка хоче нормально добиратись до роботи. У нас може вийти цілий серіал про баталії на парковках. Або це може бути війна сусідів — фантазії вистачить на декілька сезонів. Або, наприклад, якісь забудовники почали копати на твоєму майданчику і розповідати, що тепер тут буде ТЦ. Тут можна зняти фільм про бажання відстояти своє, певну єдність проти чогось… Ми всі живемо в якихось побутових речах. І навіть коли ми кажемо про погані дороги або ще якісь глобальні речі, все зводиться до дуже побутових речей, до базових проблем комфорту. Так, проблема не в тому, що Шулявський міст був аварійним, а в тому, що люди зараз не можуть нормально пересуватись.



Дуже цікава історія революції в Києві. Те, що відбувалось на самому Майдані, — одне; те, що відбувалось в Будинку профспілок, — інше. Там було багато перипетій, там були свої «Ігри престолів». Було багато сфер, які мали свої позиції. Це дуже цікаво з точки зору драматургії та в принципі історії міста і країни. Як це все відбувалось на такому маленькому клаптику землі та знаходило якесь порозуміння. Це така історія сучасної фортеці.


У моєму фільмі «Додому» є фраза: «Кому ми будемо потрібні, якщо одне одному не потрібні?».

Все починається з тебе: як ти ставишся до себе, до місця, в якому ти живеш, чи ти щось хочеш/не хочеш зробити. Якщо ти собі не потрібен і тобі не потрібне те місце, де ти живеш, то нікому воно теж не буде потрібним. Ти додаєш цю цінність і до себе як до особистості. Якщо ти не ставишся до себе з повагою, то ніхто тебе не буде поважати. Ця фраза для мене означає, що все починається з нас».


Наріман Алієв, режисер


Do you know someone who can become the hero of our project? Fill out the form and share the story of this person