Роман Пашковський, фотограф



«Я переїхав до Києва з Вінниці, щоб вступати в Інститут культури на спеціальність «Менеджер комп’ютерних технологій, документознавець». Мене зачепило в назві словосполучення «комп’ютерні технології», яких зрештою майже не було — викладали суцільне документознавство. За два роки мені стало нецікаво, я кинув і перевступив на «фотографа-рекламіста» завдяки своєму друг. Він почав раніше вчитись і захопив мене любов’ю до фотографії. До цього фотографія в моєму житті асоціювалась зі старими камерами дідуся, який підробляв, знімаючи важливі події в селі. Мій тато родом із Вінниці, мама — з Умані.


На початку 2000-х, коли переїхав до Києва, він почався для мене зі зйомної кімнати на Дружби народів, де я жив у квартирі невідомої бабуськи рік, а потім переїхав у гуртожиток. Київ був такий самий, як зараз. Нічого практично не змінилось, окрім точки збору — раніше всі тусувались на Майдані, а не на Рейтарській. Місто було більш туристичне, всі виходили в центр на променад. Репери тоді як танцювали брейк біля метро Хрещатик, так і танцюють його до сих пір.


Сьогодні я живу між метро Сирець і Дорогожичі. Люблю район за зелену зону і місцевих — старий робочий контингент — люди, яких не зустрінеш у нових ЖК.

Мені подобається спостерігати за цим життям — подобається контраст. У нових ЖК все рафіновано, всі дуже модні, виховані, ввічливі, скло сюди, органіку сюди, пластик сюди. Прибираєш за собачкою, катаєшся на чистій гойдалці зі своїм кіндером і переміщаєшся по визначених точках: дім-робота-ТЦ-дім. Мені ж зазвичай затишно там, де людям не дуже затишно, як казав Гронський, «у місцях, у яких немає визначення». Лінія розмежування, в якій ти наче в місті і не в місті. Коли виходиш за межі «Комфорт Тауну», а за шлагбаумом зовсім інший світ. Я люблю спостерігати за різним — це просто інша сторона життя. Новий ЖК і старий Сирець — це як красива дівчина і алкоголік. Дівчина може бути красивою зовні, а порожньою зсередини. Так і «алкаш» — він зовні смердить і виглядає неохайно, а поговориш із ним — надзвичайно цікава людина.


Київ, на мою думку, сам не визначився, який він.

Люди при владі міста не мають розвиненого візуального смаку — вони заробляють гроші. Все про бізнес. Невигідно робити красиво і затишно, треба зробити мурашник, щоб продати більше і заселити туди тонну людей.


Якби до мене звернулись із замовленням зробити фотолистівки про Київ, я би не знімав ботанічний сад чи церкви, оперний театр. Я би пішов на Сирець і знімав би контраст світів. У Британії якийсь фотограф їздив навколо географічної межі Лондона і знімав місцевих. Я би робив так само. Справжнє життя — воно не тільки в центрі, це і Житній ринок, і водойми, і ЖК. Створив би листівку, де гей-пара цілується на фоні пам’ятника Кобзаря — елемент минулого і сучасного. Така собі лавсторі.


Рік тому я зробив фотопроєкт «50 гривень» — запрошував людей на зйомку через оголошення на стовпах і платив їм за портрет 50 гривень.

До мене приходили «люди на межі». Якщо вони зроблять крок вперед, буде якийсь рух у житті, і вони підуть далі. Крок назад — і завтра-післязавтра вони вже на дні. Приходила жінка, яка має чоловіка-алкоголіка і коханця-алкоголіка. І вона за обома доглядає, з обома ночує по черзі. Була ще дівчина, яка збирає гроші на мультиварку для мами і тому прийшла заробити 50 гривень. При цьому вона живе у чистій звичайній квартирі. Всі герої проєкту потребували грошей на різні потреби, але між тим вони всі вони були справжніми і щирими.


Моя портретна майстерня вже два роки як знаходиться на вулиці Рейтарська — це і збіг обставин, і свідомий вибір. Для людей піти на фотосесію — це подія зі знаком «святкова», бо вони фотографуються дуже рідко — раз на рік. Це не за молоком вийти в магазин. Це подія, в якій ти береш кохану людину, дітей, собаку, записуєшся до перукаря, чепуришся і приділяєш пів вихідного дня. Після зйомки тобі захочеться прогулятись і випити кави, це виходить як цілий ритуал. Кому ж зручно їхати на Дарницький вагоноремонтний завод, заходити через прохідну і непривітного охоронця в холодне приміщення? І мені теж приємно їхати на роботу не на промзону ДВРЗ, а в центр.



Київ мені подобається своєю акваторією, з якою пов’язано багато водних активностей.

У теплий час я постійно займаюсь вейкбордом, відпочиваю біля води. Поряд із Дніпром вистачає місця для всього — розваг і відпочинку. Я не люблю пити каву, чай, ходити по закладах, тому всі мої вихідні проходять не в місті — краще я поїду в ліс.


Всі кажуть, що мурашник — це Токіо, Бангкок. А для мене Київ вже занадто великий мурашник. Можливо, я старішаю. З роками планую переїхати за місто, робити вино, хліб і вирощувати помідори.


Мрію, коли до мене прийде олігарх із мізками, закоханий у Київ, і скаже: «Рома, давай викупимо фасадні квартири на Андріївському і зробимо красиву вулицю».

Я би перелаштував на першому поверсі всі квартири на однакові однофасадні з гарним освітленням і великими вікнами. Посадив би туди всіх майстрів-ремісників, художників, митців, гончарів, музикантів і дизайнерів, концерт-стори. Щоб ми мали свою автентичну точку культурного розвитку, де можна зайти і купити глечик, зробити собі портрет, зайти в кондитерську. Щоб було поряд там фотоательє Кулаковської і Пашковського, наприклад. Сараханова. Можливо, щось схоже вже є на Воздвиженці, але, як на мене, там забагато комерційного — тут лакшері бутік, там лакшері супербутік, там — всі заклади Борисова. Андріївський має вже давно відійти від своєї старої концепції 90-х, де іноземець приїжджає, щоб купити якусь шароварщину і з’їсти борщ. Нам достатньо копіювати старбакси, хочеться мати свою точку. Берлін, Стамбул має, а вся Східна Європа ще досі живе, як Дикий Захід».


Роман Пашковський, фотограф

Do you know someone who can become the hero of our project? Fill out the form and share the story of this person