Сергій Майдуков, ілюстратор



«Я люблю Київ більше за все на землі. За ті можливості, які я тут отримав, за те, що він змінив моє життя і подарував мені найкращих людей. Відчуття дому дає безпека. З мінімально дорослого віку я не відчував Донецьк безпечним місцем, тому, напевно, справедливо сказати, що я не відчуваю в ньому свого дому. Я багато про це думав. Напевно, якийсь сентимент був, якийсь сум, туга за рідним містом, коли я тільки переїхав до Києва.


Коли я згадую своє дитинство в Донецьку, то згадую двір, у якому варився в купі таких самих дітей, залитий сонцем колодязь із панельок, де постійно хтось грав у футбол і верещав. Було ще дуже багато моря, особливо Азовського. Ми часто їздили до Урзуфа, зупинялися в пансіонаті «Прибій», звідки можна було йти кілометрів 5 узбережжям, до місць, де нікого навкруги немає. Це майже мій сон, що часто сниться: локація, до якої я маю дійти, і вона виглядає так, як це Азовське море, блакитно-зелене і сяйливе.


Якщо описати Донецьк кольорами, мені здається, це жовтий, чорний, синій. Господи, це ж узагалі герб Донецької області такий – жовто-чорно-синій. Я просто подумав, що вулиці, залиті сонцем, – вони жовті, скрізь є синє повітря та синій обрій, бо він плаский і його постійно видно. Чорний – тому, що я лазив по териконах, по будмайданчиках. Київ для мене помаранчевий. Я зараз люблю помаранчевий, зелений і чорний. Чорний буде присутній завжди, без нього немає яскравого кольору, без чорного немає білого і всіх інших кольорів.




Нещодавно опівночі я вийшов на балкон і спостерігав, як приходить осінь після літа. Я спробував сфокусуватися на всіх органах чуття, як радять, щоб заспокоїтись після дня, – на тому, що ти бачиш, що чуєш, на запаху, смаку, на дотику. Я слухав, як гуде Київ, і зрозумів, що я живу тут із 2006 року – вже майже стільки, як жив на Текстильнику, куди ми переїхали, коли мені було шість. Текстильник оточений дикими луками, з балкона було видно обрій та лісосмуги. До шести я жив у центрі міста, в дідуся та бабусі, в чотирикімнатній «професорській» квартирі. Можна було обійти її по колу крізь наскрізну кімнату, можна було їздити на велосипеді».


Років із десяти все, що я згадую про дитинство — травматичний досвід: або хтось мене б’є, або я когось, або ми когось зв’язуємо, або я від когось тікаю.

Або треба пройти по сходових майданчиках, і там грають на гітарах компанії, що їм навіть в очі краще не дивитись. Це було агресивне середовище, кожної хвилини можна було очікувати на випробування. Постійно були якісь халепи. У мене було шість струсів мозку, ми топили одне одного в кар’єрі, я провалювався в терикон, лазив більше підвалами та дахами, ніж ходив вулицею, – way of life. Коли я переїхав до Києва, друзі сміялися з мене, що я ходжу і «палю» по сторонах. Ця звичка згодом зникла.


Минув час, я подорослішав, попрацював у кількох компаніях, увіткнувся у скляну стелю, і якраз друг запропонував мені переїхати до Києва. Ще перебуваючи в Донецьку, я відмовився переїхати в Лондон працювати дизайнером – мене запрошували у штат лондонської дизайнерської контори, але я злякався. То ми домовились, що в мене буде фіксована плата, і я працюватиму з дому – фріланс у 2003 році. Коли я переїхав до Києва, то влаштувався в американську компанію, що відкрила мені очі на багато речей. Це був щасливий період навчання роботі в команді.


Я почав переходити на українську поступово у 2014 році. Спочатку говорив українською з новими людьми, які не знали мене раніше.

Із друзями лишав російську, а потім деякі друзі теж почали переходити на українську. Наприкінці 2015-го я з більшістю людей говорив уже українською. Після початку війни мої батьки переїхали до Києва і теж перейшли на українську. Мама взагалі українськомовна, вона і в Донецьку була українськомовною, просто її русифікували з часом. Мама народилася в Гірнику на Донеччині, а її батьки – в селі Яблукове, на межі Донецької та Запорізької областей.


У мене є два-три друга, з якими я досі спілкуюся російською. Ми часто сміємось, але швидко жартувати українською я ще не навчився. З переходом на українську я став м'якшим і помітив, що мені важче сваритися. Особливо на дорозі, коли я на велосипеді, я раніше міг облаяти водія російською, а зараз не знаходжу слів – не можу на ходу пригадати лайки, то просто їду собі далі.


Мені подобається слово «йовбак». Дуже люблю слово «заграва», тому що воно має багато тлумачень: і грозу, і гру, загравати і починатись, і заграва війни.

Воно фонетично таке різне. Я назву цим словом книжку.

У мене немає телеграму, я не дивлюся сторіз друзів. Фейсбук узагалі не читаю, тільки пишу туди та відповідаю на повідомлення. Інстаграм — професійний інструмент, там майже нічого персонального не буває. Я дивлюся сторінки арт-директорів і колег-ілюстраторів – це ніби вранці переглянути ділову газету. Мені хочеться дізнаватися про життя друзів, коли ми зустрічаємось, віч-на-віч, а не з постів у соцмережах. Я можу подзвонити друзям та запитати про їхні справи, я так роблю. Навіть другу, з яким ми два-три дні тому бачились, можу подзвонити і запитати, що він зараз готує на вечерю. І так постійно смикаюся на все, то не уявляю, щоб я ще мав телеграм.


Я не люблю Київ за всі аспекти, про які написали 150 разів, за постійне змагання на користь старих стереотипів – змагання між прогресом і регресом. Чомусь часто перемагає вчорашній день. Не люблю Київ за інертність, яка є в нас – і в мені, і в людях, що навколо, вона постійно тягне до знайомого. І ти думаєш: та Господи, весь світ уже сказав робити трамваї – але ні, ми користуємось Богданами. За лінощі не люблю Київ. Терпіти не можу самокати на тротуарі. На мене двічі наїхали. Ніхто не має права мене збити просто так на тротуарі. Через повагу до пішоходів я їжджу на велосипеді винятково дорогою, і хочу такого самого ставлення до себе.




У мене немає улюбленого веломаршруту. Якщо просто покрутити педалі, я можу поїхати на Труханів, якщо кататися, то або по справах, або можна через бульвар Шевченка, Володимирську, Лисенка, Ярвал, Січових Стрільців, Дорогожичі і назад.


Квартиру, звісно, я орендую. Мені не резонує її мати. Я почуваюсь захищеним, коли маю трохи відкладених грошей. Я знаю, що можу завжди оплатити школу дитині, можу допомогти батькам. Думаю, покупка цегли та цементу не зробить мене щасливим. Я не дуже хочу чіплятися корінням за землю. Може, я захочу собі мати коштовну освіту? Донька виросте, поїде, а у мене в 60 з’явиться шанс поїхати вчитися.


Я завжди любив радянську графіку, і в мене перед очима було її завжди достатньо: Мойсеєнко, Дейнека, Архипенко, Яблонська, Малявін, Фешин. Я думаю, це було підґрунтям того, як я малював десь року до 2012-2013 – завжди було якесь тяжіння до плакатного стилю та, в принципі, умовно, до ідеальної радянської людини в графіці. Я відчував у цьому силу, світло, сексуальність, щось таке. Коли я серйозно зайнявся ілюстрацією, то ця скринька з радянською естетикою продовжувала на мене впливати, але серйозно втрутилася американська графіка, і я думаю, що вона позбавила мене того «навколорадянського» плакатного стилю. Київ підштовхнув мене до розкриття себе, бо тут ти значно більше на рівних і значно більше відкритий. Останні два роки Київ додав мені відчуття необхідності перспективи в картинці, перспективи не тієї, що вчать у художній школі, а повітря. Глибини кадру і, напевно, строгих силових ліній, тому що моє око чіпляється не за київське бароко, а більше за квадратні конструктивістські будинки, за модернізм, функціоналізм.


Коли я почав займатися спортом, мені треба було навчити себе пити багато води – зо два літри. Я ніяк не міг сягнути цього, а потім на барахолці купив класне алюмінієве горнятко, і з нього мені вдається пити 2 літри. Я подумав, що я знайшов щось своє, особливе, але потім я згадав…


Свої ніжні 13-15 років щоліта я проводив у рибгоспі: тягав сітками рибу, їздив на тракторі, косив траву, збирав яйця з-під курей, рубав голови гусям, годував худобу, чистив і розплутував сітки, скоблив човни – і так ціле літо.

Мій дядько робив із друзями бізнес: вони орендували два ставки і господарство навколо та продавали право на риболовлю. Нас із двоюрідним братом туди брали як на виховання. Ми жили, як будівельники, у вагончику, що був переобладнаний під спальню та маленьку кухню з рукомийником. Скрізь поля кукурудзи, соняшник і пшениця. Є тільки ставки з очеретом і село за 5 кілометрів. Це була самостійність: я навчився курити, закохався перший раз, ходив до третьої ночі гуляти селом. І пив я там саме з алюмінієвого горнятка, що завжди висіло на бідоні.



Так само з бульваром Шевченка, який я люблю в Києві і де гуляю пішки, і де дуже шумно. Мені він подобається, тому що він центральний – центральна артерія міста. У ранньому дитинстві я жив у центрі Донецька, і звук чергового траліка, що мчить повз вікна опівночі, – дуже звична міська мелодія для мене, шум мені не заважає. Я дивлюся на проспект, що вкритий свічками-тополями і тягнеться далеко. Донецьк і Донецька область – усі в цих тополях... Можливо, це я так просто влаштований, бо це доволі базовий зв’язок. Я впевнений, що є люди, які усвідомлюють це і відкладають убік, базують свої звички та звичаї на нових об’єктах, людях і подіях, а я тримаюся за витоки.


У червні разом із видавництвом IST Publishing ми видали артбук про Київ.

Спочатку я думав це зробити самостійно, але зустрів Андрія Божка та IST. Моя початкова інтенція була ні до кого не звертатися, видати артбук самотужки просто тому, що мені потрібно було це зробити. Втім, вийшло якнайкраще. Через цю книжку я освідчився Києву в коханні».


Сергій Майдуков, ілюстратор


Do you know someone who can become the hero of our project? Fill out the form and share the story of this person