Такаші, журналіст



«Моя історія вивчення української почалася ще в дитинстві. Я народився у маленькому місті на заході Японії. Тато працював учителем географії в школі, а я любив читати його книжки про різні країни. Після розвалу Радянського Союзу, у другій половині 90 рр., японці почали писати не лише про нього, а й про колишні республіки, серед яких була й Україна. В мого тата була така книжка десь на 30 сторінок — коротенькі факти про культуру, традицію, мову, історію. Базові речі. Мені стало цікаво, чому я жодного разу не чув про таку велику країну, чому не знаю про неї. Це територіально найбільша країна Європи, і дивно було розуміти, що про неї так мало інформації. Тож я зацікавився і почав шукати в інтернеті.


Мій інтерес до України зростав. Так я дізнався, що в Токіо є університет, де можна вивчати інформацію про Україну — Токійський університет іноземних мов. Тож я вирішив спробувати туди вступити і вступив. Українська мова була не спеціальністю, а факультативом, раз на тиждень. Моя спеціальність — російська мова, точніше — російсько-східно-європейськознавство, так можна перекласти. Упродовж двох років я вивчав російську, а тоді на третьому курсі обрав факультатив з української. Але я розумів, що у процесі навчання російська домінує, тому зробив так, щоб припинити вивчати її, доки не вивчу українську. Я плутав лексику та граматику цих мов, не міг нормально розмовляти. Тож свідомо надав перевагу українській.


Моя сім’я не розуміла чому я обрав Україну чи українську мову. Для нашого маленького міста це було дивно. Але вони вже звикли до подібних моїх рішень, бо я ухвалюю їх постійно.


Чому він хоче працювати фотографом після закінчення університету, де вивчав українську чи російську? Чому потім каже, що хоче переїхати до України і викладати японську? Але це він, він завжди так робить, тож хай робить як хоче.

Загальна тенденція японських батьків полягає в тому, що вони, здебільшого, не дуже втручаються в життя дітей, якщо ті хочуть робити дозволені речі. Ставляться до їхніх рішень з розумінням. Тож я досить вільно почувався.


Потім я не знайшов жодної роботи, пов’язаної з Україною, бо в ті часи, перед Помаранчевою революцією, в Японії на таке зовсім не було попиту. Тоді я почав працювати фотографом-фрилансером в Токіо. Заробляв дуже мало — був художнім фотографом, творчість якого розуміли не всі… Крім того, мій період роботи припав на момент переходу від плівкової фотографії на цифру. Люди припиняли купувати паперові журнали, видавництва урізали бюджети…


Так жити було важко, насамперед, через низький заробіток. Треба було щось зробити, щоб мене помітили. Тоді я знайшов оголошення про посаду викладача японської мови в університеті у Львові. Я подумав, що це дуже гарна нагода поїхати туди, пожити принаймні впродовж року, зробити фотографії, фотовиставку, зібрати портфоліо. Зробити собі піар.


Львів прийняв мене, і я переїхав до України. Коли я почав жити тут, стало набагато цікавіше, ніж в часи мого скромного життя у Токіо. Викладання японської мови теж мене надихало, додавало мотивації.


Через рік я мав вже багато знайомих і друзів, але зрозумів, що ще нічого не досяг. Тобто мої студенти почали вивчати японську серйозно, але якщо я зараз повернуся, то вони втратять можливість далі її розвивати. Тим більше, мене самого дуже зацікавило викладання. Я лишився і прожив у Львові 5 років. Я продовжував мало заробляти і не бачив перспектив у викладанні. Тоді мені порадили, що я міг би працювати в посольстві Японії в Україні, в Києві. Треба було скласти іспити, що я зробив. Я закінчив магістратуру на факультеті міжнародних відносин у Львові і в 2014 році, під час Майдану, переїхав до Києва. Мене прийняли на посаду політичного аташе в посольство, де я працював 4 роки.


Кілька разів я ходив на Майдан. Посольство розташоване в паралельному до Грушевського Музейному провулку.


В мій перший робочий день посольство евакуювали з провулку, бо там пролягала буферна зона між беркутом та протестуючими. Тож працювати я почав у номері готелю «Україна». Вночі слухав гімн України з вікна.

Складно сказати, що я відчував у ці моменти. Точно була прихильність до цього процесу, бо я добре знав політичну та суспільну ситуацію в Україні.


Моїм завданням у посольстві було збирати інформацію про події в країні чи навколо і відправляти до Токіо, щоб уряд Японії міг приймати якомога правильніші рішення. У процесі роботи я познайомився з багатьма людьми — активістами, журналістами, дослідниками, політиками. Почув, що в агентстві Укрінформ хочуть відкрити японську версію сайту. Шукали людину, яка добре знатиме японську і зможе представляти Україну на високому рівні. Для цієї роботи треба було не лише знати мову, а й розуміти політичну ситуацію в країні. Було складно когось порадити. Тож я подумав, що коли закінчу контракт з посольством, то зможу працювати там. В Укрінформ я працюю вже кілька років.


У Києві мені найбільше подобається Поділ, але часом я відчуваю, що начебто собі брешу з цього приводу. Насправді складно сказати. Наприклад, коли я гуляю Троєщиною, то відчуваю, що це доволі унікально і цікаво, попри те, що порівняно з Подолом це просто район суто для життя. Для мене це ознака великого міста — якісь незрозумілі конструкції будинків чи комбінації елементів, які творять хаотичні процеси. А на Подолі це вже створене давно, і там просто зберігають історичні будинки. Це добре, але як і у Львові — збереження колишнього вигляду будинків не відображає нинішню динаміку розвитку міста.


Я люблю Київ за те, що тут є гарно збережені елементи, органічний і подекуди хаотичний розвиток – усе це Київ. Різноманіття поглядів серед людей, складність у досягненні консенсусу. Все це складає місто, і це мені подобається.

Коли я почав досліджувати чорноморський регіон, заглибився в його історію, мене зацікавила кримськотатарська мова та Крим. Дізнався, що є окрема культура, мова, історія. Я трохи знав турецьку, тож хотів порівняти, але підручників з кримськотатарської не було. Я шукав їх у львівських книгарнях, знайшов лише примітивний російсько-кримськотатарський розмовник. Як викладач мови, зрозумів, що якщо немає матеріалів для навчання, то ця мова рано чи пізно помре. Тож почав говорити про цю проблему з фахівцями та активістами. Вони запам’ятали мене як людину, яка часто говорить про кримськотатарську. Одна подруга подумала, що я дуже хочу вивчати цю мову і порадила мені безкоштовний курс, який мали викладати біля мого дому. Тож я вирішив піти.




Коли почав вивчати кримськотатарську, то глибше зрозумів проблематику викладання цієї мови, побачив що саме треба робити, щоб її зберегти та розвивати. Це мотивувало мене говорити частіше на цю тему. Також відвідую кримськотатарські події, бо мені це цікаво. Переклав одну японську казку кримськотатарською – це було домашнім завданням на заняттях. Зараз вже можу спілкуватися цією мовою на базовому рівні. В Криму я бував лише раз, ще до 2010 року.


Я багато подорожував Україною. Написав книжку японською «Український фанбук» – для тих японців, яким цікава ця країна. Її видали два роки тому, й вона продається в Японії. На Amazon має високу оцінку — 4,5.

Найчастіше я виїжджаю, напевно, до Львова, бо досі маю там друзів. Ще люблю Херсонщину, Генічеськ — там просто унікальна природа, яка на мою думку, нагадує Крим. Солоні озера, білі, біло-рожеві, початок Криму (з материкової частини), море, дивні пейзажі… Я просто ходив там і фотографував.


За весь час, доки живу в Україні, з проявами расизму я майже не стикався. Єдиний інцидент трапився у Львові, ще до Майдану: п’яні хлопці кинули мені пляшку пива і сказали, що Україна для українців. Але це був єдиний раз прояв агресії. Що стосується неприємних поглядів, то їх все менше. Після Майдану дедалі рідше стикаюсь з такими випадками. Порівняно, наприклад, з японцями, які живуть на заході Європи, — дуже мало. Толерантні ви, я б сказав. Принаймні, до нас.


Тут я сумую за японською їжею — деякі страви складно готувати через брак інгредієнтів. Наприклад, соба — гречана локшина — тут зовсім не така, якась імітація. З української кухні люблю капусняк, але не той, який їдять в більшості регіонів, а суто галицький західний капусняк з прозорим бульйоном. Борщ також люблю, банош.


В японській мові немає абстрактного поняття «дім» — це слово позначає лише фізичне місце, де я живу. Вперше коли я почув запитання про те, де мій дім зараз, то не зрозумів про що мене запитують. Тому я кажу, що відчуваю, що мій дім там, де я зараз живу.

У Києві мені не подобається те, що в людей часто бракує довгострокового бачення, що вони хочуть зробити для міста. Часто вони шукають короткотермінові прибутки чи користь лише для себе. Хотілося б, щоб вони бачили майбутнє міста, дбали про те, щоб через багато років їхні діти, наступне покоління були щасливими. Це головна відмінність між японцями та українцями: у нас трохи спокійніше. Може, через історію чи не знаю чому. Ми звикли думати довгостроково: планувати на 10-20-30-50. Тут планують на 5 років вперед максимум. Можливо, тому, що країна дуже молода. Незалежність відновлена лише 30 років тому, і складно думати довгостроково.


У майбутньому я планую залишатися в Україні, якщо дозволять. Отримувати громадянство не хочу, бо подвійне тут заборонене, а українське громадянство означає покинути японське та претендувати лише на українську пенсію.


Складно сказати, коли я вирішив залишитися тут. Зараз вже не думаю, що повернуся до Японії. По-перше, там у мене немає бази кар’єри. Мій ключовий досвід базується на знаннях про Україну та українську мову, мої знання і здібності найкорисніші тут, а не там. Також тут цікавіше спостерігати за життям. Динаміка змін значно активніша, ніж в Японії. У цих змінах цікаво перебувати та відчувати, що я можу бути корисним у цьому процесі.


У Києві мені добре там, де є друзі. Будь-яке місце може бути гарним, якщо там є мої люди. Часом люблю приймати гостей, люблю їм готувати. Думаю, добре може бути будь-де, але те, що ми з друзями маємо спільне розуміння того, що відбувається в Україні та світі, дає нам спільний бекґраунд. Ми ділимося поглядами та думками, ходимо в заклади, смачно їмо — все це робить мене щасливим».


Такаші, журналіст



Над матеріалом працювали:

Авторка:

Олександра Власюк

Інтерв'юерки:

Тоня Смирнова, Христина Кулаковська

Транскрибаторка:

Софія Котович

Фотографиня:

Христина Кулаковська

Коректорка:

Олена Логвиненко



Do you know someone who can become the hero of our project? Fill out the form and share the story of this person