«Я народився на Борщагівці. На original, the only one and the true Борщагівка. За своє дитинство, мені здається, я переїжджав разів 20. Це були 90-ті, ми постійно знімали різні квартири. Більшість свого життя я провів на Соломі — Лос-Солома, на вулиці Антонова. Там є колишнє військове містечко на Антонова, 2/32, де до сих пір живе моя бабуся. Солома дуже класний район для життя — віддалений від метро. Коли ходив у школу №115 на вулиці Кавказькій, то ходив через парк Островського, там ростуть дуби. Дуби! Ходив через парк, подвір’ями і в школу. Київ для мене тоді був пішохідним і маленьким. Єдине, куди ми їздили з батьками, — на Петрівку по книжки і диски з фільмами. Дуже рідко я витягував батьків подивитися на пам’ятник Кию, Щеку і Хориву, на пам’ятник княгині Ользі, про які ми вивчали у школі на уроках «Мій Київ».
Десь із 8 класу ми почали тікати зі школи, досліджувати місто, кататися на скейтах. Прикольно було поїхати на скейт-парк під Московським мостом, подивитися на чемпіонат скейтерів, позалипати на дорослих чуваків, які ганяли на роликах, на bmx, або звалити на Поділ на Андріївський узвіз. Найближча станція метро на Соломі — «Вокзальна». Ти йдеш на «Вокзальну», сідаєш у метро, робиш пересадку на Майдані, щоб переїхати на Контрактову. Коли ти тільки виходиш із метро, тобі дзвонить однокласник і каже: «Заходила Оксана Леонідівна, і ми передали, що ви вийшли в туалет. Терміново вертайтесь». І ти робиш все те саме знову. Тобі треба 30 хвилин, тому що метро швидко ходить, а далі просто швидко біжиш. Ти приходиш захеканий, багряний і брешеш, що був у туалеті.
Дуже хотілося досліджувати місто тоді, це був певний драйв і ажіотаж, коли ти пролазиш під парканом школи і тікаєш.
Більшість студентів жили в гуртожитках, їх у Могилянки на той час було три: на Харківському шосе, 17, на Троєщині — це номер два, і у Ворзелі — за містом. У нас був дуже різний розклад за Болонською системою, було багато вікон в обід, які тривали півтори-три години. Цього часу не вистачало, щоб повернутись у гуртожиток, тому всі тусувались на Подолі: Living room, «Портер» на Спаській — найтрушніший, де грали навіть мої друзі — гурт 5 Vymir. «Портер» тоді виконував роль культурного осередку української сучасної андеграундної сцени. Він був як «Хвильовий», тільки тоді. Ще ми студентами тусувались у «Трапезній», купували алкоголь у «Сільпо». Ці вікна у розкладі також змушували нас вигадувати заняття, і ми відповідно робили журнали, знімали короткометражні фільми, подавалися на конкурси, писали заяви, щоб поїхати за кордон. Я от їздив у Палермо на проєкт від Еразмуса.
Роки в університеті були дуже хороші, тому що ми всі цим жили, ми тільки вчились. Могилянка — це маленький університет, на відміну від Шеви чи КПІ, де вчаться тисячі студентів, там вчилося три тисячі разом із магістрами й аспірантами, і відповідно так чи інакше всі всіх реально знали.
До того, як з’явилися всі нетворкінги, існував могилянський нетворкінг просто з людей, які перетинаються на різних подіях. У мене величезна купа знайомих із Могилянки залишилася досі, ми спілкуємося, допомагаємо один одному.
«Хвильовий» ми відкрили дуже випадково. Він просто заповнив геп, якого не вистачало. «Хвильовий» зробили люди, багато людей, які туди ходили, які контріб’ютили, які щось приносили, і ми зробили тільки ту роботу, що ми це вловили і зменеджерили, зрежисували. Але все побудовано зусиллями всіх людей, яким було небайдуже і які в цьому брали участь, і в результаті все вийшло. Восени після випуску з університету ми вирішили зробити конкурс короткометражного фільму в Могилянці і на основі цього конкурсу організували афтепаті, зняли підвал, який потім став першим оригінальним «Хвильовим» у 2015 році.
На хвилі українізації, яка відбувалася після Майдану, не хотілося називати заклади на честь grey chair, club і якісь там модні англіцизми, треба було щось автентичне, хотілося шукати своє. Мені здається, цей пошук свого триває досі в усій країні, зараз можна спостерігати, як змінюються назви, проєкти і музика, і література, і мистецтво. Видно, як потроху-потроху з каменя висікається своє. Ми обирали назву не тільки на честь письменника, а таку, яка б мала багатошаровість у своїй суті, бо Хвильовий — це і Микола Фітільов, але ж Хвильовий — це ще і прикметник, тобто який? — хвильовий. У нього були злети і падіння, він постійно тоне від протікання труб і такого іншого. Як корабель назвеш, так він і попливе, і цей пливе по повній програмі. Із нашим новим закладом «Багряний» приблизно така сама історія. Ми хотіли продовжити цю традицію неймінгів, перебирали багато різних і авторів, і вчених, і митців, і так далі, і жоден неймінг так не відгукнувся, як Багряний. Багряний взагалі один із моїх улюблених українських авторів.
Минулого року ми з друзями і командою вирішили, що існує певна проблема. Коли ти тусуєшся на Подолі, є багато місць, куди ти можеш прийти в будь-якому стані. Ти можеш прийти і знайти comfort zone, знайти певну сек’юрність, сейфспейс, їх багато. В аптауні для нас такого немає. Ось ми і виносимо спільноту сюди.
Я в книжках все життя читав про Андріївський узвіз як про український Монмартр, як епіцентр образотворчого мистецтва, міста, цілої країни. Колись він таким і був, а зараз це епіцентр шлакових радянських фуражок і портретів Кличка, при тому, що тут розташовані десятки автентичних мистецьких майстерень. У сусідній до нас стіні є 6 або 8 різних художніх студій, і тут майже кожен другий-третій будинок такий. І вони там сидять у себе роблять мистецтво і потім виставляють у різних галереях Києва, але не на узвозі.
Хочеться, щоб Андріївський узвіз повернув собі колишній статус, щоб тут зібралася аудиторія художників, митців, фотографів. Це наша глобальна мета для «Багряного» — збирати мистецьку образотворчу тусовку.
Ми будемо робити тут виставки художників, зокрема студій із Андріївського узвозу, з можливістю придбати ці картини, щоб туристи, які приїжджають сюди, змогли купити щось вартісне, а не чергову репродукцію Шевченка.
На початку літа «Хвильовий» і багато інших команд Подолу брали участь в організації протесту під поліцейським відділком. Я не люблю мітинги, але мені ця концепція сподобалася, тому що це не протест під ОП або Кабміном, це локальна історія: ми боремося з поліцейським свавіллям на Подолі. Не в Києві, не в світі, не в Україні — на Подолі. Після протесту випадків значно поменшало. Рейди закладами припинилися, обшуки на вулиці зменшилися вдесятеро, це круто. Раніше кожен день щось відбувалося: когось стопнули, обшукали, забрали у відділок, у якийсь тиждень я три рази був у цьому подільському відділку, забирав трьох різних знайомих. Приходиш і починаєш розбиратися, що вони там роблять, або приносиш документи. Всі ці новини про затримання кожен із нас кидає в районний чатік. Це наша оперативна група реагування, в якій під 200 людей. У ньому є жителі Подолу, працівники подільських закладів і культурних інституцій, різних установ.
Я не знаю, куди рухається Київ, тому що є речі, які змінюються на краще, з’являються якісь нові парки і pocket squares, є речі, котрі рухаються в гірший бік, як із цими новобудовами.
Києву не вистачає цілої команди ґаздів або людей, які навели б лад не заради грошей, а заради суспільства. Не від однієї людини (мера) залежить життя в місті, а й від самих містян, які також впливають на зміни.
Кожен має робити маленькі речі: хтось робить «Самосадv, хтось робить клуб, хтось робить кав’ярню. Локальні маленькі покращення можуть дуже сильно поліпшити спочатку життя двору, потім району і загалом цілого міста. Байдуже на будь-які намагання це зупинити зверху. Все залежить від того, наскільки люди зможуть і навчаться гуртуватися один з одним, працювати один з одним і створювати щось разом.
Київ для мене зліплений з усього на світі. Ти можеш гуляти Андріївським узвозом і дивитися на французькі пейзажі з елементами італійського рококо, але при цьому ти приїжджаєш на Лівобережку і бачиш сінгапурський район або ти переходиш туди, де зараз будується Подільсько-Воскресенський міст, і це Бангкок. Київ таким був завжди, це точка між Європою і Азією, в якій культури змішувалися постійно.
Еклектичність міста є його візитною карткою. Київ не має аналогів, Київ — це не Берлін, Київ — це не Париж, і Київ — це не Лондон. Київ — це Київ.
Я люблю з друзями гуляти всю ніч містом. Вночі місто набагато спокійніше. Коли немає людей, машин, руху, є можливість прогулятися по центру дороги і подивитися реально на будинки, на оці душі будинків. Бо дуже часто в Києві ти йдеш, дивлячись униз, ідеш, дивлячись під ноги, бо поганий асфальт, бо постійно схили, злети і падіння. Або ти в телефоні, і це для тебе Київ. Або тут ще самокат проїхав, тачка запаркована, але насправді, піднімаючи погляд, ти бачиш афігєнну архітектуру міста. Я намагаюся так робити частіше, коли йду кудись, кажу собі: «Стоп, треба подивитися навколо”. У когось на балконі просто якийсь рай на землі з квітами і шезлонгами, а тут у когось нереальна квартира з панорамним видом з вікна, а тут у тебе класний мурал, стріт-мистецтво у вигляді мозаїки чи ще щось, воно скрізь навколо нас, але в цілоденних турботах дуже легко про це забути.
Київ простояв тисячу років, півтори тисячі років, і я не думаю, що якась партія «Слуга народу» чи Віталій Кличко можуть реально зламати це місто. Печеніги не змогли, Чингізхан не зміг, хан Батий не зміг, жоден російський цар не зміг, Сталін не зміг, навіть 90-ті не змогли, тому я не думаю, що хтось один може це зробити. Міста схильні до того, щоб змінюватися раптово, швидко.
Я впевнений, що будуть люди, які будуть робити класні речі для Києва, я впевнений, що будуть люди, які будуть робити фігню. Так було у 12 сторіччі і буде у 25-му.
Київ нікуди не зникне, тому що це дуже крута локація людського існування між Європою і Азією, посеред схилів біля ріки. І ми обов’язково забруднимо цю річку і вирубаємо всі ліси, і помремо від спеки, а ліси відновляться і річка очиститься, і дельфіни повернуться в Дніпро».
Андрій Янковський, співзасновник барів «Хвильовий» та «Багряний».