top of page

Євгенія Гайдамака, ілюстратор



«Я народилася і виросла в Таращі — це райцентр в Київській області, 120 км від столиці. Він невеличкий, з населенням близько 10 тисяч людей. Мені подобаються маленькі міста, села, і я вдячна долі, що провела дитинство саме в Таращі, на природі. Я виросла в любові до повільного життя, так що в якомусь сенсі моя Тараща завжди зі мною. Я мрію, щоб в Україні жити в маленькому місті було нормально і зручно. Зараз багато людей виїжджає з сіл і райцентрів через брак роботи. В принципі логічно, що всі хочуть можливостей.


У Київ я приїхала в 2009 році. Люблю це місто за історію, яка тут зі мною відбувалась. За людей, за місця, за цей період життя, який я тут провела. Я вчилась в КПІ, але моя кафедра графіки була на вулиці Володимирській біля Андріївської церкви. І весь район Золотих Воріт, в якому я провела свої п’ять років, дуже люблю. Ми там малювали, їли булочки в парку. Та якщо абстрагуватись від персональних історій, ностальгії, то мені здається, саме місто таким, як воно є, мало за що можна любити. В Києві немає інфраструктури. Є щось схоже на «ми поставили пандус, ми запустили нові автобуси». Я розумію, чому набирає популярності естетика спальних районів, хоч вона мені особисто зовсім не близька. Так само не розділяю шаленої любові до Подолу за його занедбаність. Але ми робимо найкраще з того, що є, зміни не приходять одразу.



Останні років п’ять я частково жила на різних континентах — вчилась, працювала. Ніколи не їхала «звідкись», тільки «кудись» — за новим досвідом, реалізувати робочі плани. Зараз я живу в Гонконгу і викладаю ілюстрацію в американському університеті. До цього два роки вчилась в цьому ж університеті (SCAD) в США за програмою Фулбрайт і 8 місяців працювала в Нью-Йорку.


Думаю, тікати від себе (абикуди) — це в цілому погана ідея. Знаю багато людей, які їдуть за кордон, але вони і тут нещасні, і там нещасні. Важливо розуміти, що ти везеш своє з собою.

Якщо ти щаслива людина, то кайфуєш в будь-якому місті, а якщо в собі не розібрався, то переїзд допоможе лише тимчасово. Іноді стикаюсь з ідеалістичним ставленням: дехто думає, якщо ти їдеш в Нью-Йорк, то там краще і ти маєш там лишитися.


«Краще» і «гірше» — це взагалі поняття відносні, дивлячись яка твоя ціль. Моя робота дозволяє мені досліджувати світ, працювати в міжнародному середовищі, і я цим користуюсь, це дає мені можливість порівнювати абсолютно різні досвіди і в кожному знаходити щось для себе. Це мене дуже наповнює.


Я чомусь ще в Таращі думала, що моє життя обов’язково має скластись цікаво. І дійсно, якщо сама собі його складаєш, то так воно і виходить. Скільки разів вже чула цю фразу: «Ти не вернешся», але завжди вертаюсь і першим ділом їду додому, до батьків. Тараща — це мій дім, і ніякі мегаполіси ніколи цього не змінять. Так само Київ — це величезна частина мого життя, тому я завжди вертаюсь. Пам’ятаю момент, коли приїхала в Таращу на канікули між першим та другим роком навчання в Штатах. Сиджу під деревом і думаю собі: «Женя, ти сидиш під сосною, в районному центрі в Київській області, у тебе квитки в Нью-Йорк, а ти не хочеш їхати». Це двояке відчуття, я завжди з ним трохи борюсь.


Якщо порівняти три великих міста, то Київ — це як піжамка, флісова, затишна і знайома. Я дуже люблю Київ взимку, коли падає сніг, для мене це якась магія. Все стає таким тихим і ніби призупиняється.

Я завжди жила на Осокорках. Коли падає сніг, ці спальні райони стають іншими, повністю міняють свій вигляд. Біля нас є озера і дачі, я часто ходила туди в сильні снігопади, просто побродити. Київ — це про сім’ю, про друзів. Тут ти можеш розслабитись.


Нью-Йорк для мене більше про роботу. Взагалі, коли там живеш, то важко помітити це за постійними справами, але в Нью-Йорку є абсолютно все і всі. Це не місто, а якась безкінечна рукавичка, де кожному знайдеться куточок. Я працювала в кількох місцях, але найбільше любила Society of Illustrators — це музей, профспілка і місце, куди постійно приходять люди з моєї сфери на виставки, нагородження і всякі заходи. Нью-Йорк — це місто, яке наживо виглядає зовсім як в кіно, і історії там стаються такі ж — неймовірні, тільки із звичайними людьми.



А от Гонконг вщент розбив мої уявлення про себе, зруйнував купу стереотипів і додав пару нових. Його важко зрозуміти, хоча я тут уже четвертий місяць. Наприклад, на самому острові Гонконг, де я живу, серед хмарочосів, зовсім близько є дикі пляжі і гори, де немає жодної людини, зате є абсолютно вся інфраструктура. Коли піднімаєшся в гори, то бачиш, що хмарочоси — це малесенька частина всіх островів Гонконгу. І насправді, чисто статистично Гонконг — це про зелені схили і пляжі, а не про бетонні джунглі.


Останній переїзд ще більше переконав мене в тому, що кожне місто чи країна — це те, що ти в ньому шукаєш. Я не буду жити в місті, де для мене немає «повільного життя».

Чітко знаю про свою потребу бути біля природи, мати помірне соціальне життя і коло «своїх» людей. Мені потрібне відчуття дому. Це нормально, коли якісь досвіди неможливо отримати в Києві, а якісь — в Гонконгу. Як і в мистецтві — все відносно і врешті-решт прислухатись варто в першу чергу до себе».


Євгенія Гайдамака, ілюстратор


Do you know someone who can become the hero of our project? Fill out the form and share the story of this person

bottom of page