Євгенія Гайдамака, ілюстратор



«Я народилася і виросла в Таращі — це райцентр в Київській області, 120 км від столиці. Він невеличкий, з населенням близько 10 тисяч людей. Мені подобаються маленькі міста, села, і я вдячна долі, що провела дитинство саме в Таращі, на природі. Я виросла в любові до повільного життя, так що в якомусь сенсі моя Тараща завжди зі мною. Я мрію, щоб в Україні жити в маленькому місті було нормально і зручно. Зараз багато людей виїжджає з сіл і райцентрів через брак роботи. В принципі логічно, що всі хочуть можливостей.


У Київ я приїхала в 2009 році. Люблю це місто за історію, яка тут зі мною відбувалась. За людей, за місця, за цей період життя, який я тут провела. Я вчилась в КПІ, але моя кафедра графіки була на вулиці Володимирській біля Андріївської церкви. І весь район Золотих Воріт, в якому я провела свої п’ять років, дуже люблю. Ми там малювали, їли булочки в парку. Та якщо абстрагуватись від персональних історій, ностальгії, то мені здається, саме місто таким, як воно є, мало за що можна любити. В Києві немає інфраструктури. Є щось схоже на «ми поставили пандус, ми запустили нові автобуси». Я розумію, чому набирає популярності естетика спальних районів, хоч вона мені особисто зовсім не близька. Так само не розділяю шаленої любові до Подолу за його занедбаність. Але ми робимо найкраще з того, що є, зміни не приходять одразу.



Останні років п’ять я частково жила на різних континентах — вчилась, працювала. Ніколи не їхала «звідкись», тільки «кудись» — за новим досвідом, реалізувати робочі плани. Зараз я живу в Гонконгу і викладаю ілюстрацію в американському університеті. До цього два роки вчилась в цьому ж університеті (SCAD) в США за програмою Фулбрайт і 8 місяців працювала в Нью-Йорку.


Думаю, тікати від себе (абикуди) — це в цілому погана ідея. Знаю багато людей, які їдуть за кордон, але вони і тут нещасні, і там нещасні. Важливо розуміти, що ти везеш своє з собою.

Якщо ти щаслива людина, то кайфуєш в будь-якому місті, а якщо в собі не розібрався, то переїзд допоможе лише тимчасово. Іноді стикаюсь з ідеалістичним ставленням: дехто думає, якщо ти їдеш в Нью-Йорк, то там краще і ти маєш там лишитися.


«Краще» і «гірше» — це взагалі поняття відносні, дивлячись яка твоя ціль. Моя робота дозволяє мені досліджувати світ, працювати в міжнародному середовищі, і я цим користуюсь, це дає мені можливість порівнювати абсолютно різні досвіди і в кожному знаходити щось для себе. Це мене дуже наповнює.


Я чомусь ще в Таращі думала, що моє життя обов’язково має скластись цікаво. І дійсно, якщо сама собі його складаєш, то так воно і виходить. Скільки разів вже чула цю фразу: «Ти не вернешся», але завжди вертаюсь і першим ділом їду додому, до батьків. Тараща — це мій дім, і ніякі мегаполіси ніколи цього не змінять. Так само Київ — це величезна частина мого життя, тому я завжди вертаюсь. Пам’ятаю момент, коли приїхала в Таращу на канікули між першим та другим роком навчання в Штатах. Сиджу під деревом і думаю собі: «Женя, ти сидиш під сосною, в районному центрі в Київській області, у тебе квитки в Нью-Йорк, а ти не хочеш їхати». Це двояке відчуття, я завжди з ним трохи борюсь.


Якщо порівняти три великих міста, то Київ — це як піжамка, флісова, затишна і знайома. Я дуже люблю Київ взимку, коли падає сніг, для мене це якась магія. Все стає таким тихим і ніби призупиняється.

Я завжди жила на Осокорках. Коли падає сніг, ці спальні райони стають іншими, повністю міняють свій вигляд. Біля нас є озера і дачі, я часто ходила туди в сильні снігопади, просто побродити. Київ — це про сім’ю, про друзів. Тут ти можеш розслабитись.


Нью-Йорк для мене більше про роботу. Взагалі, коли там живеш, то важко помітити це за постійними справами, але в Нью-Йорку є абсолютно все і всі. Це не місто, а якась безкінечна рукавичка, де кожному знайдеться куточок. Я працювала в кількох місцях, але найбільше любила Society of Illustrators — це музей, профспілка і місце, куди постійно приходять люди з моєї сфери на виставки, нагородження і всякі заходи. Нью-Йорк — це місто, яке наживо виглядає зовсім як в кіно, і історії там стаються такі ж — неймовірні, тільки із звичайними людьми.



А от Гонконг вщент розбив мої уявлення про себе, зруйнував купу стереотипів і додав пару нових. Його важко зрозуміти, хоча я тут уже четвертий місяць. Наприклад, на самому острові Гонконг, де я живу, серед хмарочосів, зовсім близько є дикі пляжі і гори, де немає жодної людини, зате є абсолютно вся інфраструктура. Коли піднімаєшся в гори, то бачиш, що хмарочоси — це малесенька частина всіх островів Гонконгу. І насправді, чисто статистично Гонконг — це про зелені схили і пляжі, а не про бетонні джунглі.


Останній переїзд ще більше переконав мене в тому, що кожне місто чи країна — це те, що ти в ньому шукаєш. Я не буду жити в місті, де для мене немає «повільного життя».

Чітко знаю про свою потребу бути біля природи, мати помірне соціальне життя і коло «своїх» людей. Мені потрібне відчуття дому. Це нормально, коли якісь досвіди неможливо отримати в Києві, а якісь — в Гонконгу. Як і в мистецтві — все відносно і врешті-решт прислухатись варто в першу чергу до себе».


Євгенія Гайдамака, ілюстратор


Do you know someone who can become the hero of our project? Fill out the form and share the story of this person