Олена Зарецька, художниця



Ми зустрілись з Оленою на початку 2022-го року після різдвяних свят, щоб записати інтерв'ю про Київ її дитинства. Олена Зарецька — художниця, онука українських митців Алли Горської та Віктора Зарецького. Олена народилась вже після смерті своєї бабусі Алли Горської — визначної художниці, дисидентки та громадської діячки.


За невідомих обставинхудожницю Аллу Горську вбили у Василькові 28 листопада 1970 року спецслужби СРСР. Радянська влада постійно намагалася знищити українську інтелігенцію та громадських діячів, які не боялись показувати свою проукраїнську позицію та чинили опір. Те саме сьогодні робить Росія з українцями, розгорнувши повномасштабне вторгнення на наші землі.


Цей матеріал створений спільно з культурним проєктом The Shadows Project, які намалювали мапу Києва Алли Горської, посилаючись на спогади Олени та біографію української художниці, найвідомішої з шістдесятників.



Олена:


Я народилася і жила на вулиці Шота Руставелі у 1984 році, це велика двокімнатна квартира в дореволюційному будинку. Вона часто мені сниться — довгий коридор, яким я намагалась їздити на старих роликах з чотирма колесами, велика кімната на 36 метрів, яку батьки поділили книжковою шафою. У моєму дитинстві ходив трамвай по Шота Руставелі, а потім його ліквідували, десь у середині 90-х. Мені дозволяли виходити гуляти у маленький двір. Зараз я люблю пройтися там. Є такі прохідні двори, де можна зрізати шлях з Шота Руставелі на Саксаганського.

Була смішна історія: колись у нашому будинку, напевно, була пральня. І чомусь саме нам у квартиру постійно дзвонили та питали: «Алло, это прачечная?». А ми такі просто сміялися і казали, що ні, це не «прачечная». Телефонні центральні номери в Києві починались на 227, 216, 212 — все, що на 200, це такий умовний центр. А, наприклад, подалі — це були вже 400-ті номери: 480, 490.


Батьки мене принципово віддали в 87-му україномовну школу, що на Антоновича (на той час — Горького. — Ред.). Тато доводив мене через перехід на Льва Толстого, він уже в 90-ті був небезпечний: там і бомжі, і кримінал, страшно ходити одній, і батько мене проводив через це перехрестя і йшов на роботу.

У 1998 році ми переїхали на Лук’янівку з мамою, коли вони розлучились. Якщо чесно, я не полюбила Лук’янівку. Цей великий стихійний ринок, який залазить на дорогу, знаєте, як в індійських фільмах, що там їде потяг і всі розбігаються… Такого звісно не було, але все одно. Лук’янівка бруднувата, немає зелених зон великих, парків. Ми з чоловіком жили на Лук’янівці у квартирі моєї бабусі, і, коли я завагітніла, ми терміново переїхали в Голосіївський район заради лісу.


Студентський Київ у мене класичний, як у всіх, хто навчається в художній академії, — це пагорби БЖ… Зустрічання заходу сонця. Двори на «Золотих воротах», де ми випили тонну пива. Є двір біля метро «Золоті ворота», ми його називали дворик з крисами, з пацюками, бо вони прямо там бігали по землі. Ми інколи так сиділи, ноги піднімали на лавку, бо страшно було. Він майже навпроти книгарні «Є», трошки вище. Зараз вже закритий.


Я дуже люблю Київ. Теж мабуть через те, що до цих центральних куточків прив’язана. Люблю метро, зараз живу у двох хвилинах від метро, хоч і далеко, Васильківська, але мені доїхати до будь-якої точки — це 20 хвилин. Я вважаю, що це супер-клас.

Бажання бути художницею мені нав’язали батьки. З дитинства казали: «Всё, будешь художницей». Усі дітки малюють в основному, ну ось я там малювала може трошки більше, ніж інші. Я так трошки, знаєте, з образою зараз це згадую, бо мені здається, що перегнули, що може в мене були якісь інші здібності. З іншого боку, через те, які у мене рідні, у мене безліч можливостей, більше доріг відкрито, ніж іншим.


У свої 25 років я закинула повністю мистецтво і пішла працювати адміністратором в йога-центр. Тоді я вже встигла одружитись, розлучитись, змінити життя. Мені хотілось змінити професію, але в йога-центрі в якийсь момент я почала допомагати робити афішу, і так один раз, другий, і мене знову повернуло у дизайн. У 32 роки я народила дитину і мені сильно захотілось малювати. Зараз я себе сприймаю як художницю на початку свого становлення, я ще не бачу свій стиль, але рухаюсь у цьому напрямі.


У мене є ідея зробити майстерню блогерства для підлітків, в якій я буду куратором та провідником, вчитиму підлітків створювати інформаційний продукт. Наприклад, ролики на Youtube і ролики в Tik Tok про українських діячів. Тобто ми робимо всі разом три-чотири години якийсь ролик один, починаємо з Зарецького, Горської, а потім про всіх інших. Це в мене такий проєкт, я його всім озвучую, бо, можливо, десь знайдеться точка перетину, щоб зробити це разом у партнерстві.

Мій батько був киянином, закоханим у місто, я все дитинство з ним гуляла різними маршрутами. Коли він мене відмовляв поступати на живописний факультет в академію, а вмовляв на дизайн, я прямо пам’ятаю цю мить — ми йшли Лютеранською. Деякі люди прив’язані до місця і не можуть уявити себе в інших обставинах життя. От Київ — це його місце комфорту. Після розлучення тато жив на Гончара, тому Київ був для нього пішохідним, центральним, рідним. У нього не розпадалася ця цілісність старого міста. Мене завжди вражало, як він казав: «А ось у 73-му була, наприклад, сніжна зима, а у 76-му там дощі такі заливали».


Зберігати, виставляти спадщину моїх рідних — художників Горської та Зарецького — це вже моя частина життя, я це сприймаю як роботу, як місію. От зараз, коли вже немає в живих батька, це начебто мені перейшло у спадок. Я завжди радо всім розповідаю про них, відкрита до будь-якої зустрічі.


Фото праворуч: Алла Горська з сином, середина 50-х років

Фото ліворуч: Алла Горська з батьком біля свого помешкання на вулиці Рєпіна у Києві. Кінець 40-х початок 50-х



Більше того, у мене купа амбіцій, я зробила телеграм-канал, сторінку у фейсбуці, присвячену їхній творчості. Осінь — гарячий сезон, бо багато дат: і дата народження Алли Горської, і дата смерті, завжди дуже багато згадок у ЗМІ. У цей період часу я просто не планую своїх особистих проєктів.


Мій батько видав книгу у 1996 році «Алла Горська: червона тінь калини» (наклад цієї книжки Олена зберігає вдома, при бажанні книжку можна замовити у неї напряму. — Ред.), де є спогади сучасників, листи, є згадки про легендарну квартиру на Терещенківській, де жила Горська і Зарецький. Місце, в яке приїздили спеціально переночувати, де влаштовувались вечірки. Від цієї квартири вирушала прихована ватага колядників, якою вони співаючи йшли вночі вулицями у конкретні адреси з дітьми, зіркою. Для Горської і Зарецького також культовим місцем була власна майстерня на вулиці Філатова. «Клуб творчої молоді» знаходився у Жовтневому палаці, де вони часто проводили час з друзями.




Фото ліворуч: Горська з батьками і сином. Одеса. 1959-1960 рр.

Фото праворуч: на випускному вечорі в Республіканській художній школі. Початок 60-х рр. Справа наліво: Віктор Зарецький зі своїми батьками Марією та Іваном і родичкою Риммою. Близько 1960 р.



Потім Алла працювала якийсь період вчителькою в ДХСШ на Сирці. Художній інститут — теж яскрава така точка, бо там вони із Зарецьким познайомились. Це такі важливі місця Києва для Горської і Зарецького. Якийсь період батьки Зарецького жили у Василькові, там, де її вбили, і Горська часто їздила туди. У спогадах про день загибелі написано, як вона йшла на один тролейбус, на другий тролейбус. (За невідомих обставин художницю Аллу Горську вбили у Василькові 28 листопада 1970-го радянські спецслужби).





Якщо говорити про творчість бабусі, то багато її монументальних робіт живе на Східній Україні, бо саме там у неї були замовлення. У Києві на фасаді колишнього ресторану «Вітряк» на Теремках збереглася мозаїка Горської «Вітер», яку вона створила у співавторстві із Зарецьким та Плаксієм. У Національному музеї виставлена класична робота, це «Портрет з сином», багато її робіт — в Музеї шістдесятництва на Гончара. Євген Нікіфоров видав в минулому році книжку «Decommunized: Ukrainian Soviet Mosaics», де зібрав багато фотографій їхніх спільних монументальних робіт із Зарецьким. Із видавництвом «Основи» вони також зробили окреме видання «The Art Of Ukrainian Sixties», де на обкладинці — ескіз Горської. Якщо говорити про онлайн-архів, то галерея «Дукат» пару років тому на грантові кошти оцифрувала багато матеріалу і має свою колекцію Горської.




Фото ліворуч: Н. Світлична та А. Горська, середина 50-х років

Фото праворуч: Колядки в Києві, середина 60-х років


Творчий тандем художників Горська і Зарецький був дуже емоційним. За припущенням багатьох друзів Зарецький був найкращим художником в академії, а Горська — найяскравішою жінкою, діячкою. Він був більш всередині себе, а вона — назовні. Вона мала велику кількість комунікацій з людьми, він вдома готував, займався дитиною більше. Він був олійним живописцем з величезним творчим доробком, щодня малював. У нього була інша задача в житті — проявлятися через картини, а не через активну діяльність, на відміну від Алли, яка більше залучала людей та ідеї.


Дідусь дуже тяжко пережив смерть Горської. За її життя він малював дуже ніжні та романтичні портрети Алли, після смерті вони мали абсолютно інакший характер — багато засвітлених з дивним наче оскалом.

Якби я мала можливість з нею поговорити… Мені було б цікаво розпитати її про дитинство, наприклад, про якісь моменти, які пересікаються зі мною. Я би розпитала її про мого батька, про творчість, які в неї логічні висновки, що до чого призводить, чому вона так робить, чому вона так не робить. А потім, мабуть, вже просто перейшла б на побутові речі, розповідала би про себе і про свої переживання. Мені зараз не вистачає цієї близькості рідних як друзів.




Фото ліворуч: Студенти на Першотравневій демонстрації в Києві. А. Горська в центрі. Кінець 40-х років.

Фото праворуч: Горська на відпочинку в Одесі. Кінець 40-х років.



Мені здається, що якби Горська народилася зараз, вона була б ще сучаснішою. Вона зовсім іншого порядку людина. Вона була яскрава жінка з осанкою, в яку просто всі закохувались. У неї було інше відчуття життя, свободи, життя для неї свято, вона радість свою передавала усім. А на допиті потім дідуся розпитували: «А що це вона обіймається з кимось, а що вона вам зраджувала чи що?». Вона мала свободу з великої літери, яка не про свободу від системи або від чоловіка, вона в неї була загалом. Я дивлюсь її чорно-білі фото, де вона часто в штанах. Хтось писав у спогадах, що у неї були такі сині штани кольору електрик, такі суперсині. Канєшно, вони впадали в очі, ці сині штани. Вона була зовсім іншою людиною не свого часу, яка жила поза ситуацією.




Фото ліворуч: Горська та Зарецький, Київ, середина 50-х

Фото праворуч: Горська на Донбасі, середина 50-х років



Десь так я її і уявляю. Мені ж всі кажуть, що ми схожі рисами обличчя. Я порівняно з нею така мініатюрна дівчинка, вона крупніша була — висока та міцна, як гора, скеля.



Фото ліворуч: Алла Горська, середина 60-х

Фото праворуч: Алла Горська зі своїм чоловіком та друзями у квартирі на Рєпіна в Києві, Приблизно 1965 рік.


Фото Алли Горської взяті з книжки «Алла Горська: червона тінь калини», яку редакції «Жителі Києва» подарувала Олена Зарецька.



Над матеріалом працювали

​Авторка:

Коректорка:

Христина Кулаковська

Олена Логвиненко

Транскрибаторка:

Інтерв'юерка та фотографиня:

Софія Котович

Христина Кулаковська


Do you know someone who can become the hero of our project? Fill out the form and share the story of this person