Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
Ми дуже хотіли поспілкуватися з жителями Києва, які купували цього року патріотичні марки Укрпошти, вистоявши величезні черги до Головпоштамту — невід’ємний атрибут виходу кожної нової марки. Батьки нашої перекладачки Тоні зібрали всю колекцію, вони розповіли про досвід черг за марками та про свій переїзд до Києва після окупації Криму.
Олег: Я народився в Маріуполі, із 10 років жив у Криму, до Києва переїхав 2014 року.
Любов: Я народилася в Санкт-Петербурзі, у мене родичі там жили і продовжують жити. Мій тато військовий, він із Криму, навчався в петербурзькій академії, там познайомився з мамою, потім вони поїхали жити в Крим. Ми вже корінні кримчани, там народилися наші діти: дві доньки і син.
Я працювала у ВНЗ, спочатку викладала англійську, переклад, тоді перейшла у приватний ВНЗ і була завідувачем кафедри, деканом, ректором, директором американського коледжу. Ми возили студентів у різні мовні школи, тягнули підручники з-за кордону в бібліотеку Таврійського національного університету імені Вернадського, берегли її як зіницю ока. Це наш рідний університет, ми з Олегом закінчили романо-германський факультет. В аспірантурі теж разом вчилися, але вже в Одесі.
Ми з ним їхали разом у тролейбусі на засідання кафедри. Він каже, що просто звернув увагу на дівчину в жовтій куртці з довгим волоссям, серед усіх виділялася, це була я. Вийшли, і нам виявилося по дорозі — обом в університет і ще й на ту ж кафедру. Одразу було відчуття, ніби знали одне одного і продовжували спілкуватися. Того дня познайомилися, і все — більше не розлучалися. У листопаді буде 34 роки, як ми познайомилися. Якось так не помітили, як частину життя прожили разом.
Окупація Криму і переїзд до Києва
Любов: Дівчатка були в Києві, а син жив із нами, йому було всього 13 років, коли росіяни зайшли в Крим. Ми виїхали, залишивши все, що у нас там було: 5-кімнатну квартиру, дачу в горах. Усе наше там, нічого не продали.
Олег: Дочекається!
Любов: Сподіваюся. Минулого року думала, може, дачу продати і в Києві щось придбати за стільки років. Не хотілося взагалі.
Наша квартира в Криму — це історія нашої сім'ї, наших дітей, там дівчатка маленькими були, сина туди з пологового принесли.
Олег: На ранок 26 лютого, пам'ятаю, місцевий журналіст публікує, що на парламенті російський прапор. Усі подумали, що це прикол якийсь. А потім були літаки, групи гвинтокрилів, ми бачили, як колони техніки йшли.
Любов: Вони були без розпізнавальних знаків, усе зафарбовано білою фарбою. У місто завезли людей з прапорами, вони відрізнялися від кримчан.
Олег: Військових розставили на кожній вулиці. Два-три квартали йдеш — стоїть БТР десь у дворі і військовий без шеврона у балаклаві.
Любов: Зник зв’язок мобільного оператора, відчуття було жахливе. Спочатку якийсь такий стан коливання був, що все повернеться назад, але було відчуття, що тебе обступають. Моя сестра не виходила з дому кілька тижнів, схудла, я її витягнула 9 березня в наш парк Шевченка, а там кореспонденти, тітушки. Я думала: скоріше б мої діти поїхали до Києва.
Ми обрали школу для сина, їхали на потязі складати екзамени: весь вокзал оточений, стоять блокпости, якісь люди залазять до тебе у валізу, риються, бандити натуральні. Навколо висять прапори, на одному з будинків висів великий червоний радянський прапор і навпроти повісили білборд із Брєжнєвим у треніках. Це взагалі не те, в чому хочеться жити… таке неприйняття цього «руського міра».
Олег: Ми поїхали до Києва на 10 днів наприкінці березня, до того був стан непевності — може, все повернеться, як було. Згодом зрозуміли, що треба переїжджати.
Любов: Скільки разів я туди їздила через блокпости! Коли дідусь помер, я сама їздила на похорон, Олег не їздить із 2015, бо його одного разу затримали феесбешники і переконували співпрацювати. Я перестала лайкати пости у соцмережах, ніде не виявляла свою позицію, бо знала, що для мене це обрізати собі шлях у Крим.
Коли купували останню марку, можна було обрати штамп: Київ, Крим, Севастополь, Керч. Я підходжу і кажу, що мені Севастополь, Крим, бо сама з Криму.
До Києва ми швидко звикли і були налаштовані полюбити його, це не важко.
Олег: Я по роботі часто їздив до Києва, був період, коли бував тут раз на два тижні. Ми завжди багато подорожували, тож коли сюди переїхали, не було відчуття, що щось незнайоме. І здавалося, що переїзд тимчасовий, жили з надією, що все налагодиться і повернемося в Крим.
Любов: Живемо в центрі, ходимо на різні події, часто потрапляємо на щось цікаве випадково, просто проходячи повз.
Олег: Мало таких днів, коли ми находжуємо менше 10 кілометрів. На лівий берег ходили пішки, на Труханів, Аскольдову могилу, Лису гору. У дворики любимо заходити, де відчинено, туди і заскочимо. Любимо парки.
Любов: Подобається ходити з Володимирської гірки до Аскольдової могили, це наше улюблене місце, там особливо гарно восени. Софія Київська подобається, тому що це історія. Сад біля Михайлівського собору. Видубицький монастир, там доволі старі печери.
Навіть коли ми ходимо по місту всоте, все одно щось нове знаходимо.
Ми багато при Київ знаємо, деколи навіть більше, ніж самі кияни, бо чимало шукаємо.
Київ — це місто, де безліч історій, чи не кожна будівля з чимось пов’язана. Тут так багато цікавих людей жило. Це не просто вулиці, для нас це історія, яка нашаровується. Я думаю, дуже важливо, як називається вулиця: як назвеш, так і будеш бачити. Як сказали би філософи, це накидання сітки понять на дійсність.
Я поступово йду до того, щоб перейти на українську: багато читаю, слухаю аудіокниги.
Олег: Я знаю українську з дитинства, у сім’ї особливо ніхто не розмовляв українською, хоча мати із Сумщини, з Лебедина, знала приказки, могла розмовляти українською. Я в дитинстві жив у Маріуполі, потім у Криму, ходив у сільську школу біля Сімферополя, у нас була добра вчителька з української. Після 24-го лютого я перейшов на українську, обидві мої доньки теж.
Повномасштабна війна
Любов: Нам із Лондона подзвонив чоловік доньки о пів на п'яту зі словами: «У вас там Київ бомблять!» Потім переслав телесюжет, вони все відслідковували, намагалися нас витягнути звідси, хвилювалися, дзвонили постійно.
Олег: Було тривожно, поки донька з онучкою були тут, а водночас мали впевненість, що ми вистоїмо. Я працюю в німецькій організації, і 24-го мені подзвонив керівник, мовляв, далі ви вже не будете працювати. Як не будемо? Ну, ми ж із Росією не будемо працювати, а ви будете частиною Росії. А з чого ви вирішили?! Нічого такого не буде! У нас 9 партнерських організацій по Україні, майже всі продовжили працювати.
Ми обоє весь час спілкувалися з європейцями, вони хотіли допомагати, переказували гроші, організовували інтерв’ю.
Любов: Усі дні були наповнені цими розмовами, до вечора так утомлювалися. Наші знайомі з Америки хвилювалися більше, ніж ватні родичі з Криму.
Олег: У березні в центрі Києва людей було мало. Багато хто виїхав, і квартири стояли порожнем. У будинку, де мій офіс, взагалі лише у двох квартирах залишилися люди.
Любов: Було, викликали Київводоканал, бо побачили, що Софіївською текла вода, у когось щось прорвало. Якось проходили Майданом, а там майже нікого, тільки безхатьки пиячать, я їх попросила прибирати після себе. Наступного разу бачать мене і кажуть: ви б нам сміттєвих пакетів принесли. Ми принесли їм пакети, цукерками їх пригостили, вони такі щасливі, кажуть: якщо вас будуть бомбити, приходьте. Вони ж елітні, у «Глобусі» на Майдані рятуються.
Десь через місяць після початку повномасштабної війни, ми вийшли пройтися по вулиці Заньковецької, якраз до Адміністрації Президента підходили, бачимо: жінка йде і роззирається. Подумали: попросимо сказати «паляниця». Питаю: «Ви щось шукаєте?» Вона каже: «Ні, я тут усе знаю». Познайомилися, вона виявилася гідом, почали ходити гуляти разом, приєднувалися інші люди. Потім стали в театр разом ходити, відстежувати цікаві події в Києві. У квітні вона повернулася до роботи, ми відвідували її екскурсії, жодної не пропустили (матеріал про Наталію, яка проводить екскурсії Києвом, скоро можна буде прочитати у нас — ЖК).
Черга по марки
Любов: Ми просто побачили чергу по марки і подумали, що й нам треба купити, бо це ж будуть хороші спогади. Подарували марки моїй сестрі, знайомі почали її розпитувати про них, тож коли з’явився наступний тираж, вона і сама поїхала, і мене потягнула. У черзі зібралися люди, які колекціонують марки, більшість одне одного впізнають. Є стільки цих філателістів.
Ми сміємося, що минулого року були вірусологи, а в цьому році воєнні експерти і філателісти. Ми вирішили зібрати всю воєнну колекцію.
Взагалі, я з дитинства колекціоную марки, мені це просто подобається, але всі мої альбоми в Сімферополі залишилися. Ми паралельно, коли не було черг, ще деякі марки купували просто тому, що вони нам подобалися: з будівлями архітектора Городецького, регіони України різні, із триптихом «Життя» Федора Кричевського, мені до мурашок його картини подобаються, а його брат (Василь Кричевський — художник-модерніст, розробник українського державного герба, архітектор, який започаткував український модернізм, автор будинку письменників «Роліт» — ЖК) був архітектором, у Києві є будинки неймовірної краси, які він створив.
Коли ми стояли в черзі за першою маркою, було дуже холодно, вили сирени. Прочекали 5 годин, тільки прийшла наша черга, і на нас закінчуються марки, відділення о 17 має зачинятися. А тут виходить працівник і каже, що продовжать працювати до 20-ї і вже везуть партію марок. Ми ще трішки почекали і таки купили марку.
Активісти з 5-6 ранку складали списки охочих купити марку, ми вранці приходили, але не так рано. Не можна сказати, що в черзі нудно, люди там спілкуються, це такий підйом. Бувало, один день стояла в черзі, щоб купити марку, а ще один день, щоб проштампувати, але не встигла, бо поспішала в театр, то прийшла третього дня і кілька годин довелося почекати.
Першого разу було видно, що люди хотіли купити марку як символ того, що ми зараз переживаємо, хтось брав на подарунок. Другий раз люди мали різну мотивацію: хтось купував як сувенір, а хтось збирався перепродати за велику суму, уже був хайп із приводу цієї марки, не всім, хто хотів купити, це вдалося. Якісь чоловіки пропонували нам із сестрою своє місце в черзі за 700 гривень. Із Патроном найдорожчі вийшли, 1300 гривень весь конверт, бо ж купуєш не тільки собі, а і щоб подарувати комусь.
Олег: Знайомі просили купити їм, усім хотілося не тільки купити, а ще й проштампувати.
Любов: Так, тоді переходиш на наступний рівень: отримати штамп, автограф художника, як-от ми підписали марку з Патроном. Зараз ми вже пристосувалися: спочатку купили марку на Подолі, а тоді стояли в черзі до головного відділення, щоб поставити штамп.
Я вважаю, що найцінніші марки — найперші. Це був величезний тираж, але розійшовся дуже швидко. Другий тираж, думаю, вже більше як сувенір, а не філателістична цінність. Тираж не дає можливості зробити її унікальною, хоча, з другого боку, вона унікальна через саму подію.
Олег: Купити ці марки — це як отримати символ шести місяців цієї великої війни.
Любов: Емоційна причетність, усвідомлення моменту через ці марки.
Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.
Над матеріалом працювали:
Інтерв'юерка та транскрибаторка: | Коректорка: |
Наталія Горда | Анна Пастушина |
Авторка: | Фотографиня: |
Софія Котович | Олександра Онопрієнко |
| |
| |
Comments