Єрболат, казах, який вивчив українську

Єрболат, казах, який вивчив українську 

Упродовж двох років Єрболат Бекбау живе в Києві наїздами, працював у медіа Kyiv Independent, яке англійською розповідає про події в Україні та Східній Європі. Він знає українську, англійську, російську, чеську, турецьку і хоче краще вивчити свою рідну казахську. Під час прогулянки теплого весняного дня Єрболат розповів, навіщо вирішив вчити нашу мову, чому місцем для фото обрав Свято-Покровський монастир, що на Кудрявці, які паралелі проводить між Казахстаном і Україною, що йому дало життя в Києві та як місто його прийняло.

ДІМ У КАЗАХСТАНІ 

Народився на сході Казахстану в місті Усть-Каменогорськ, яке недалеко від кордону з росією (назва походить від збудованої росіянами фортеці, зараз офіційним варіантом топоніма є Оскемен — ЖК). Найближче велике місто — російський Новосибірськ, усі навколо російськомовні, росіян навіть більше, ніж казахів. Загалом багато «білих казахстанців» — маю на увазі і росіян, і депортовані колись народи: українців, татар, чеченців, багато етнічних німців, полонених під час Першої світової на Галичині, у кожному класі мінімум двоє-троє. 

Я з обох ліній казах, але мій прадід — депортований чеченець. Я дізнався про це от нещодавно, у вересні 2024 року. Їхав додому в Казахстан і мав намір записати історію родини, питав бабусю, чи в нас в роду були жертви сталінських репресій, а вона така: «Та ні, не було» — потім трошки подумала — «Мій тато був». Наскільки вона це не сприймає так! Імовірно, через те, що хоч він її біологічний батько, але одразу після її народження поїхав на Кавказ, бо батькам не дозволили одружуватись: їй з чеченцем, а йому з казашкою.

Моя мама з міста, а тато — з села, і мені дуже пощастило, бо в мене було змішане дитинство: з понеділка по пʼятницю ти в місті, а в суботу й неділю на фермі. Ми розводили вівець, корів, конів. Тоді воно було примусово, але зараз я дуже вдячний за час на свіжому повітрі й що це привчило до роботи. Нас, дітей, було шестеро. Я найстарший, тож вони всі залишились мені, я їх укачував, няньчив, а сам не діставав уваги, хоча потребував її. 

Іноді на вихідних їздили з батьком на полювання: косулі, олені, кролики. Вперше я стріляв у років 11. Ти вбив, а потім маєш оббілувати тварину та приготувати їжу. І воно дає своєрідну перспективу — чи хочеш ти це робити взагалі. Полювання сприймалось як така собі ініціація, бо в тебе є приклад тата, хочеться йому відповідати, щось довести. Це було як спорт.

По лінії тата дідусь і бабуся були казахськомовні, а по лінії мами — російськомовні радянські пролетарі. Вдома ми розмовляли тільки російською, попри те, що мій батько казахомовний. Але в місті все російськомовне, я вчився в російськомовній школі. Погано знаю казахську досі. Мені соромно, що українську вивчив раніше, ніж казахську. Я розумію чому — нема кола спілкування. Але я хочу вивчити. 

Я не був удома пʼять років перед тим, як поїхав туди з Настею. І це зовсім інша перспектива, через Настіні очі зміг подивитися на різницю в культурах і на питання мови, зрозуміти, наскільки це важливо. Я з юнацьких років у Європі, був відірваний від дому.

Зараз я розумію більше про ідентичність. Якраз через українську культуру і мову я можу зрозуміти і в мене зʼявилося бажання вивчати своє.

Я вчився в російськомовній школі, і в нас банально казахської літератури і мови було вдвічі менше за російську, історії Казахстану була одна година на тиждень, а всесвітньої — дві. І воно не може не впливати. Наприклад, у нас дуже мало уваги приділялося Голодомору, який стався в ті самі роки, що й український, а в казахськомовних школах інакше — це центральна подія XX століття, що правда, бо в нас майже 50% населення загинуло. Зараз я це розумію. 

У Казахстані було багато російської пропаганди, на сході всі дивляться російське телебачення. Ми, казахи, хороші в дипломатії як країна і народ, і це необхідно в нашій геополітичній ситуації, але воно ж нам заважало побачити всю правду про те, хто наш сусід. Мені здається, що через вторгнення багато казахів зняли ці окуляри й почали переосмислювати. Для мене українська мова й українська культура — про відкриття, про звільнення від російського впливу. Що я роблю в Україні? Я вчуся, як чинити супротив всередині себе, назовні, в роботі, просто в кожному аспекті життя. Я б хотів бути в політиці (колись, можливо), займатися антипропагандою, нищити все російське.

ЄВРОПА 

Я дуже люблю Європу, це мій другий дім. У 2015-му, коли мені було 17, я мав вибір: Москва або Прага. Хотів вчитися на зоогенетиці, як мій дідусь, але Москва була задорога, а в Празі дешевше жити й безкоштовна освіта за умови, що вивчиш чеську мову й інтегруєшся. Із цим проблем не було. 

Поїздка в Прагу — мій перший виїзд за кордон. Це все мене шокувало, виявилося «ого» через те, як там влаштоване суспільство. У нас було багато контролю в сімʼї, такого собі авторитарного менеджменту. Але я не пішов у відрив, всі ці уроки казахської сімʼї залишились. Зараз я розумію, що Прага — маленьке місто, а тоді вона мене вразила, я загубився в перший перший же день, це для мене був мегаполіс. 

Мене оточували люди різних національностей. Я почувався несвоїм серед казахів там, бо вони були з інших регіонів, а ми не дуже сильно дружимо. Нас, зі сходу Казахстану, не люблять за те, що ми російськомовні. На півдні і на заході вони переважно казахськомовні, більш релігійні. Якщо ти казах у Казахстані і не знаєш казахської, тебе можуть спитати за це, побити. Ці конфлікти всередині, вони не допомагають. Зараз я розумію, що мова вивчається через інтеграцію, через допомогу, а не через засудження. Мені було легко вивчити українську, бо як іноземець скажеш пару слів і тебе вже люблять. 

На жаль, перші два роки університету я дружив переважно з росіянами. Вони були ближчі до мого культурного бекграунду, адже так склалося, що я краще знав історію росії і Радянського Союзу, ніж історію Казахстану. Я був інтровертним, мені наче було добре на свободі, поодаль від батьків, але все одно самотньо. Я граю на гітарі, співаю, тож через музику знайшов собі спільноту, гурт, де всі інші були росіянами. Ми збиралися пили, грали, виступали англійською в барі. Він був справжнім гадюшником, але я за ним сумую, бо тепер цей район джентрифікували й він наповнився модними кавʼярнями. 

За всі 10 років, що я живу не вдома, я був у Казахстані три рази. Мотатися було дорого, незручно, і я вже наче почав будувати своє власне життя, мені було шкода витрачати час. Зараз розумію, що це була помилка.

Працював із 2016 року, бо хотів мати власні гроші. Почав зі складу, трошки нелегально. Там познайомився з багатьма українцями, ми дуже здружилися. Мав кілька робіт, одна з них — курʼєром. У мене було замовлення в салоні прикрас. Памʼятаю, як там стоїть якийсь дід і розмовляє турецькою, а я її знав, бо два роки вчився в казахсько-турецькій школі. Я турецькою нагло попросив у нього цигарку, він мене обматюкав і зайшов всередину. Вийшов молодий, я йому кажу, що охоронець пальнутий. А він такий: це не охоронець, це мій тато, власник салону. Я попросив вибачення і цигарку. Він дав і спитав, скільки заробляю, сказав, що заплатить вдвічі більше. Було підозріло, але я погодився, бо гроші потрібні. І отримав школу життя, бо ці турки стали мені як брати і батьки, котрі вчили мене життю, зробили з інтроверта екстравертом, навчили розмовляти з різними людьми. Ми ходили по дорогих басейнах, ресторанах, щоб я не боявся людей із ролексами. Бо на тебе зразу падає цей авторитет грошей. І мені досі все одно, з ким розмовляю, бо розумію, що є дуже багаті й тупі, а є бідні й розумні, тож нема різниці, скільки людина заробляє. І коли я вже сам почав наймати людей, то помітив, що у вихідців із Казахстану чи України є страх перед грішми.

Потім я працював у маркетингу і згодом у чеській філії Радіо Свобода. Мені 22 і я стаю першим діджитал-маркетологом в історії цього медіа з мільйонним бюджетом. Мені подобалося те, з якими людьми ми працюємо. Почалося вторгнення, і розслідувачка Катя Лихогляд відкрила свій проєкт «Ти як?» для переселенців, ми його запускали, розвивали. Я взаємодіяв з українською редакцією і відчув, що роблю щось дуже важливе, почав вивчати українську, щоб не спілкуватися російською на мітингах. 

Потім мені запропонували роботу в Kyiv Independent. Хотілося заробляти гроші для незалежних медіа, підтримувати Україну, інформуючи людей на Заході про вторгнення росіян, працювати з одною редакцією, а не кількома, тож я погодився. І це найкраще рішення мого життя.

Я мав працювати віддалено, але поїхав в Україну, а Київ у червні — це дуже круто, я закохався. За ці два роки їздив сюди більше, ніж будь-куди ще. По два з половиною місяці бував тут, їхав у Прагу, брав речі на новий сезон і їхав назад.

КИЇВ

У Києві мав середовище для вивчення мови. У травні 2024-го я вперше публічно виступив українською на Lviv Media Forum. Це було дуже страшно, але я справився. Загалом у розмовах я починав українською, а потім переходив на російську. Але одного разу в Карпатах подруга Маша, божий одуванчик, відвела мене в бік: «Єрболат, будь ласка, не розмовляй російською, вона в тебе така кацапська — взагалі немає акценту». Мені стало соромно, і більше там не говорив російською.

Я прям занурився в український ютуб, у подкасти. Мені допоміг Олексій Ковжун з «Ґрунту», він дуже гарно розказує. Вчителів у мене не було, я все питав, наприклад що значить «робитиму», і колеги навіть на вечірках пояснювали. Повторював те, що чув. Почую, щось, що сподобалося, і такий: я запамʼятав, я так буду говорити. З літератури читав «Я змішаю твою кров з вугіллям» Михеда. Звісно, це не те саме, але я теж зі сходу, теж російськомовний, теж є якесь таке ставлення. Ненавидів поезію все своє життя, але постійно чув «Жадан-Жадан». Послухав його музику — не сподобалася, але потім збірка «Життя Марії» зачепила. 

Єрболат, казах, який вивчив українську 

Типово, але я слухаю «Океан Ельзи» з дитинства, бо моя двоюрідна сестра фанатка, їздила на концерти. А улюблений гурт — «Пиріг і Батіг», щось абсолютно унікальне. Я ненавидів поезію, покладену на музику, більше за саму поезію, а тут він знайшов форму, інструменти. 

Мені дуже подобається казати в майбутньому часі «робитимемо», «робитиму», коли багато людей каже «буду робити», бо я так вимахуюсь. А ще люблю вимахуватись словом «принаймні», прям чекаю кожного разу, коли можна його сказати.

Мій Київ — центровий. Я жив на Лукʼянівці, Подолі, Печерську, «Олімпійській», зараз на Кудрявці. Небагато бував на лівому березі, не мав там чого робити. Часто іноземці кайфують від пошарпаності, панельок, хрущовок. Звісно, в цьому є свій шарм, та мені скоріше б повернутися додому й відчути домашнішу атмосферу, і тут мені ближчі європейські міста. Що сподобалося — масштаб: величезне місто. І ритм: тут мені прям не сидиться. Час трошки по-іншому тече. Тут легко знайомитися і знаходити нових друзів, люди відкриті до цього. 

Тут досі зберігаються райони. У сучасному світі це вже не так розповсюджено, не так цінується, а кияни прям тримаються за це. І дійсно: один район дуже відрізняється від іншого. Проявляється навіть у тому, який вигляд мають люди. Якщо Поділ асоціюється з нефорними підлітками, то Золоті ворота — це інше. Лукʼянівка — мікс, підслухав думку, що вона як нижні Золоті, і це мейк сенс: тут нема стільки хіпстоти, просто звичайне життя, звичайні люди, які їдуть на роботу.

Моє місце для відпочинку — Труханів. Шалено для мене, що в місті є пляж, на якому іноді взагалі нікого нема. В будній день ти можеш піти похлюпатись. 

Багато ходжу пішки. Мій шлях для ментального розвантаження — від Подолу до Батьківщини-Матері, потім через «Арсенальну» на Печерськ, і через Золоті на Кудрявець. Це прогулянка на три-чотири години, під час якої слухаю українську естраду — в ютуб-мюзік є три збірники (Шедеври української естради: Черемшина, Два кольори і Намалюй мені ніч), а ще подкаст «СучЦукрМуз».

Свято-Покровський жіночий монастир УПЦ МП я бачу з вікна. Він викликає в мене нерозуміння, як щось таке гарне може бути повʼязане з настільки жахливим. Чому на це звертають так мало уваги? Я знаю сімʼї, де батьки ходять до московського патріархату, і скільки конфліктів це викликає. Хоча, здавалося б, одна з задач церкви — зближувати людей. Сам цей монастир дуже гарний, особливо коли тут сніг лежить, але в мене якось не піднімається нога і рука туди зайти. І сумно, що таку красу можна зіпсувати російським всередині. І звісно, вся ця аудиторія, яку бачу, коли йду на роботу...

Сприйняття мене тут і в росії — це небо і земля. Там мене постійно шмонали поліцейські, питали, чи говорю «па рускі», завжди на ти. А в українців, мені здається, є така риса — цікавість, допитливість, і навіть якщо це якийсь коментар до зовнішності, то зазвичай позитивний. Наприклад, одна продавчиня на Подолі віталася зі мною «арігато», хоч це японське і навіть не «привіт», а «дякую».

На сьогодні можу для себе підсумувати, що українці набагато ближчі до казахів через схожу історію. І що дійсно, коли ти розмовляєш українською, ти краща людина. Так відчувається. Щоденник я веду українською, вдома ми розмовляємо українською з Настею, читаю українською.

І цей перехід... Думаю, зараз вже не можна вживати дві мови. І це мені подобається, бо це антидот проти російщини, я це так використовую. 

Сказав усім своїм братам і сестрі: якщо поїдете в росію, ви мені не рідні. Я їм і друзям розказую все, що сам бачу, не намагаюся не травмувати, хай не тільки з новин дізнаються, а особисто від мене. У Казахстані чують багато пропаганди, тому будь-які наративи пояснюю, і в цьому допомагає мій досвід життя тут, перебування в цій бульбашці, в українському суспільстві. Моя позиція в сімʼї жорстка й чітка: вдома ми не говоримо про росіян, у нас не має бути друзів росіян, від цього треба відмовлятися якомога скоріше. Щодо розпаду росії — дуже сподіваюсь на татар, бо це спільнота, яка зберігає традиції. Сподіваюся, що це станеться, хоч не вірю. Але вірю, що сусідні країни зможуть змінитись. 

Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.

​Над матеріалом працювали:

Інтерв'юерка та фотографиня:	Авторка:
Христина Кулаковська	Софія Головко
Редакторка:	Верстка:
Анна Пастушина	Крістіна Паращєвіна