«У дитинстві в моєму французькому селі поряд жила сусідка Тетяна. Вона народилася в Пісках, в Україні у 1924 році. Як і мільйони інших українців її віку, під час війни її відправили до Німеччини на примусові роботи на німецькій фабриці. І, як тисячі молодих дівчат, вона зустріла там чоловіка і закохалася. Він був французьким військовополоненим. Його звали Андре. Тетяна та Андре одружились у крихітному селі на сході Франції в 1946 році. Вони жили в будинку біля річки, в оточенні корів, що паслися на галявинах. У них був хлопчик Джекі. Я народився в цьому ж селі через багато років. Будинок мадам Костант був найближчим до нашого. Я ніколи не назвав би мадам Костант Тетяною, Тетяна — це ім’я для її колишнього життя, а мадам — це мінімальна повага, яку я міг виявляти до жінки її віку. На початку 60-х років Андре загинув в результаті аварії на мотоциклі в селі. Мадам Костант на все життя залишилася вдовою. Виховувала сина сама. Вона ніколи не навчала його розмовляти власною мовою, хоча погано розмовляла французькою. Можливо, вона навіть ніколи не розповідала йому про рідну країну, або лише таємно, коли вони залишалися на самоті.
Потім я виріс і покинув своє село. Сама вона переїхала до сусіднього міста, коли вийшла на пенсію. Ми втратили одне одного з поля зору. Через роки, коли випадковість привела мене в Україну, я одразу згадав про неї. Через три місяці, повернувшись на канікули до Франції, я сів на поїзд і поїхав до свого села в надії знайти її. У ратуші мені сказали, що вона щойно померла. Секретарка, яка мене знала з дитинства, відкрила реєстр актів цивільного стану за рік її одруження. Я прочитав: «Тетяна Скрипко, народилася в Пісках 18 січня 1924 року».
Її син Джекі розповів мені, що знайшов у паперах матері конверт із адресою її родини, яку вона відвідувала кілька разів у 1970-х роках після 30-річної розлуки.
Повернувшись в Україну, я попросив друга написати листа на цю адресу. Це був племінник Тетяни. Я пояснив, хто я, що пов’язує мене з Тетяною, і висловив бажання приїхати у Полтаву, щоб зустрітися з ним. Тож наступного літа я поїхав на поїзді зі своїм другом та перекладачем до Полтави.
Мене прийняли дуже доброзичливо і дуже по-українськи: з горілкою та різними смачними стравами на столі. Я швидко зрозумів, що племіннику нічого розповісти мені про Тетяну чи її сім'ю, але принаймні я був тепло прийнятий. Раптом його дружина підійшла до коробки для взуття, що була наповнена фотографіями, і розклала їх на маленькому столику. Ці фотографії Тетяна надсилала своїй родині протягом усього французького вигнання. Більшість із них були зроблені в її саду, поряд із її будинком, а на деяких із них я навіть міг бачити на задньому плані власний сімейний будинок та кладовище, де зараз покояться мої батьки.
Це було село мого дитинства, моє найінтимніше та особисте бачення, яке було розкладено там, за цим столом, у типовому українському будинку, у далекому місті Полтава.
Я думав, це паломництво до Полтави стане початком великої пригоди. Але це був кінець цієї пригоди. А моя власна українська пригода мала лише розпочатися.
Я живу в Україні вже протягом 14 років. Працюю у французькому ліцеї вчителем початкових класів. У моєму класі 21 дитина, серед них 4-5 дітей-іноземців, всі інші — українці. Вони навчаються французькою мовою за французькою програмою у французькій школі, таким чином вони отримують французьку освіту від французьких експертів. Я живу на вулиці Гоголівській і називаю район Золотих воріт французьким. Тут є французький інститут, французька школа, і неподалік живе багато французів. Серед можливих столиць у Східній Європі, куди я мав приїхати, Україну я обрав майже випадково. Щасливий, що опинився саме тут.
Я — з покоління, яке досить добре знає великий розрив між Східною та Західною Європою, бо ця частина світу була під забороною, тому саме вона мене і цікавила.
Моїми першими поїздками до Східної Європи були короткі візити до міст, де ще залишався комунізм. Східна Німеччина, Краків. І кожного разу у мене виникали сильні почуття. Я почувався там дуже комфортно, хоча все ще існувала залізна завіса, ця стіна, і я навіть уявити собі не міг, що можу пройти крізь неї. Мене постійно переслідувала думка, що мені необхідно відвідати цю частину Європи. Мені потрібна була якась причина, щоб зробити це, і одного дня з’явилася можливість поїхати як вчитель.
Я цікавлюся фотографією майже все життя. Серйозно почав цим займатися саме в Україні. Коли сюди приїхав, я знайшов тут своє натхнення. У Києві почав свою творчість із серії фотографій людей на дитячих майданчиках. Я обирав героїв спочатку просто на вулицях. Іноді це займало кілька годин — я просто ходив і нікого не знаходив. Здебільшого люди відмовлялися фотографуватися, і це нормально. Я б і сам відмовлявся.
За всі роки проєкту я сфотографував близько 500 різних майданчиків Києва у різних районах.
Починав із центральних, багато ходив пішки, таким чином я вивчав Київ. Якщо фотографувати треба було в іншому районі, я їхав на метро, а потім ішов пішки. Пам'ятаю цей довгий проспект Перемоги. Я йшов та знаходив там так багато цікавого праворуч і ліворуч. Я намагаюся якомога більше знаходити та показувати різноманітність міста. Саме тому мені було важливо побувати усюди. Я обираю кадр за принципом комбінації простору та фону, не тільки герой, якого я фотографую, має значення.
П’ять років тому, саме під час французької весни, у мене відбулося кілька виставок цього проєкту. Це було на Рейтарській в Educatorium, на честь відкриття нового простору. Моє життя у ролі фотографа справді розпочалося після виставки. Мені стало набагато простіше знаходити нових героїв та знайомитися з більшою кількістю людей. Багатьох я запрошував потім через фейсбук. Дедалі більше людей я зустрічав у Partcom. Це андеграундне місце на Рейтарській, зовсім недалеко від колишнього Educatorium та Dukat. Навпроти ZigZag. Там є подвір’я, а праворуч сходи вниз. Я не знаю, чи вони ще існують. У мене був друг, Паша, який радив мені цікавих людей. Це був дуже добрий друг, який нещодавно вчинив самогубство. Мені важко говорити про нього, бо можу почати плакати. Але не можу не згадати його, бо він дуже допоміг. Насправді він спрямував мою роботу з фотографією в інший бік.
Паралельно з проєктом про дитячі майданчики я розпочав іще один проєкт із кухнями в квартирах. Кухня в багатьох культурах є дуже важливим місцем, особливо, мабуть, у цьому середовищі.
Крім того, я люблю дотримуватися деяких ліній, як, наприклад, у серії з дитячими майданчиками, те ж саме й з кухнями. На сьогодні у мене є 230 фото з кухнями і майже 500 фотографій із дитячими майданчиками Києва. У Києві у мене зазвичай близько 2-3 фотозйомок на тиждень.
Напевно, мої фотопроєкти допомагають моїй соціалізації тут в Україні. Мої герої цікавляться мною, а я — ними. Я думаю, що це відбувається не з одного боку, а завжди з обох боків. Українці мають історію, що дуже відрізняється від нашої. Вони не схожі на італійців чи людей із Півдня. Вони не такі закриті і більш глибокі.
Існує щось, чого я не можу пояснити, наче у мене з ними є щось спільне. Кожного разу, коли я повертаюся сюди, відчуваю щось важливе. За 14 років у Києві мої погляди також змінилися.
Особливо після Майдану, я бачив, як люди стають більш ініціативними, наприклад малий бізнес. У вас з'являється багато кав’ярень, можна побачити багато велосипедів, самокатів. Дівчата вже переходять на взуття без підборів. Я думаю, що українці стали більш орієнтуватися на Європу. Я пам’ятаю дні, коли російська футбольна команда перемагала, а люди раділи, ніби це перемогли українці. Звичайно, зараз цього немає. Також з'являється різниця у способі обслуговування людей у магазинах. Раніше можна було частіше почути щось у радянському стилі: «Що вам?» — що ти хочеш? чому ти прийшов?
Я збираюся вийти на пенсію через два роки, тому повернусь до Франції.
Є ще один факт, про який я повинен згадати. Кожного разу людям здається дивним, коли я розповідаю, що у Франції живе моя сім’я. Я живу тут один та відчуваю себе розділеним. Як сім'янин, але і не зовсім сім'янин. Принаймні там моя сім'я. У мене є дочка. Вона вже стала мамою. Знаєте, на початку я хотів зробити щось для себе, але затримався тут надовго. Це також пояснює, чому я іноді відчуваю депресію. Але тут у мене є дещо, що надає мені сенсу — це фотографія. Колись я приїхав сюди на один рік. І щоразу залишався ще на один рік, а потім іще на один. Але, звичайно, це має закінчитися, все колись завершується. Що я можу зробити? Сподіваюсь, хтось мене тут згадає. Чи продовжу я фотографувати у Франції? Не знаю. Це велике питання. Я думаю, що мені було б складно у Франції знайти покликання митця, яке я знайшов тут. Тому ці 14 років для мене такі важливі. І тому в якийсь момент я зрозумів, що повинен покинути свою країну, Францію, і кудись поїхати. І моя дружина це теж зрозуміла. Вона сказала: «Просто спробуй», але це затягнулося, і ми все ще одружені. Я бачу її близько 4 місяців на рік, це якщо порахувати всі мої відпустки разом.
Я не достатньо мудрий, щоб давати поради. Мабуть, наберіться терпіння. Тому що це те, що роблю я. Це була моя перша відповідь Паші. Просто роби те, що повинен, якщо не можеш не робити.
Якщо тобі доводиться це робити, просто роби це. І якщо люди щось у цьому знайдуть, тоді тобі пощастило. Якщо цього не сталося, продовжуй шукати. Бо навіть якщо нікого не цікавить те, що ти робиш, ти можеш зробити так, щоб людям подобалося те, що ти створюєш. Але цю єдину річ, яку ти робиш, ти маєш любити і робити її якось, без очікувань і відтермінувань».
Френсіс, вчитель, фотограф