Марія Назарова — активістка, співорганізаторка «Маршу за Київ», співзасновниця ініціативи «РеаніМетро», завдяки якій на кожній станції київського метрополітену були встановлені дефібрилятори. Ми говорили на початку лютого 2022 у книгарні «Сенс» поряд із місцем, де виросла Марія і де до сих пір живе її сім’я. Ніхто з нас тоді не знав, що за два тижні почнеться повномасштабне вторгнення Росії в Україну.
(розмова записана 7 лютого)
Київ дитинства
Я виросла на Печерську, це пенсіонерський район, там мало молоді, є Київський палац дітей та юнацтва, але всі у дитинстві сиділи по хатах, не спілкувалися. Я все ще вважаю, що це найкращий район Києва, тому що він дуже тихий, у самому центрі і такий кайфовий.
Мама в дитинстві жила у Виноградному провулку, біля МВС, я ходила в її школу. Мій тато із Тбілісі, і коли я була маленька, ми трохи жили там. Пам’ятаю ту квартиру — зовсім не схоже на Київ, там у нас був такий італійський внутрішній дворик, патіо з величезним абрикосом і між квартирами — дерев’яні галереї, з яких можна було спуститися сходами вниз. Коли батьки розлучились, ми з мамою переїхали до дідуся і бабусі у десятиповерхівку на вулиці Аїстова (тепер це Іпсилантіївський провулок), де мама живе й досі. Мій дід будував цей будинок, він інженер-будівельник, побудував Конституційний суд, оцю махіну, та ще багато всього. Я вчилась у Кловському ліцеї на Шовковичній, завжди ходила туди пішки, старалася йти цікаво: дворами, стежками, через стадіон заводу «Арсенал», я впевнена, що його ще забудують…
Зараз я живу на Осокорках, і це «чєловєйнік», це район узагалі не про Київ, тільки пам’ятка незаконним і нелогічним забудовам. Але я навмисне обрала будинок просто перед екопарком Осокорки, і за нього зараз борюся. Я виросла біля парку Слави, де все суперзелене, де є дорослі дерева, тож шукала щось зелене, і це було складно.
Можна знайти класну дорогу квартиру в центрі, але там не буде дорослих дерев, парку і якогось місця, де можна подихати, побути наодинці з собою, тому я обрала жити біля екопарку Осокорки.
Київ мого дитинства пішохідний. Я досі не люблю довгі поїздки. Тепер я живу на Осокорках і страждаю, бо дорога будь-куди займає не менше години. Київ дитинства також зелений. Дуже люблю весняний свіжий мокрий аромат у парках Києва, запах прілої землі, бузку, люблю ботсад на «Університеті».
Майдан
Я хотіла бути лікаркою, але 11-й клас гуляла, тож подумала, що не складу ЗНО з хімії та біології. Сказала мамі, що хочу gap year, десь вичитала, що таке буває. Вона професорка, докторка наук, викладає на філософському факультеті, каже: філософія — універсальна освіта, ми вчимось на другій зміні, на першій будеш вчити свою біологію-хімію. І я така: окей. Вступила на філософський, мені сподобалося, було дійсно цікаво. А потім почався Майдан.
Я була на першому курсі, ми пішли, звісно, на студентські протести проти Табачника. Коли був перший штурм Майдану, з 10 на 11 грудня, я відчула, що маю бути там.
Взяла білу футболку, намалювала червоний хрест, типу що я медик. Я знала достатньо багато, могла надати першу допомогу. Так я долучилась до медичної служби Майдану. Не брехала, сказала, що мені 17 років, що я студентка філософського.
Постійно щось вибухає, комусь погано, я біжу, бачу чоловіка з розбитою головою, замотую йому голову… Потім я стала організаторкою медпунктів. У ніч на 20 січня, коли відбувались події на Грушевського, ми відкрили медпункт в Інституті літератури, просто на підлозі: відділили скотчем місце, де чисто, де буде хірургічна обробка, бо було дуже багато осколкових ран, місце під аптеку і так далі. Можете туди прийти, там досі збереглися сліди від цього скотчу на підлозі.
У нас в медпункті були і перші жертви Майдану. Я була зелена і, здається, саме через це не маю дуже травматичних спогадів. Я пам’ятаю 19 і 21 лютого, а 20, день розстрілу Небесної сотні, не пам’ятаю. Це якийсь захисний механізм пам’яті, бо все інше я добре пам’ятаю. Є якісь візуальні спалахи, як у кіно. Я не була нагорі, де були самі розстріли, не була в готелі «Україна», куди відносили всіх, але є розмитий спогад, що десь унизу на Інститутській я стою коліном на бруківці і там тече кров… А це місця, якими я ходила зі школи вниз на майдан, місця моїх перших побачень.
Урбан-активізм
Якийсь час тому на різних тусовках у Києві почали закидати одну і ту ж ідею — що треба робити марш за Київ.
І всі говорять, але одразу і перестають, бо немає конкретних ідей і ні в кого немає бажання одноосібно очолити весь двіж. І зрештою ми з кількома організаторами зібралися, сидимо і тут тадам! — камера піднімається, ми встаємо з корточєк, волоси назад і такі — ми робимо Марш за Київ! Ми одразу домовились, що не буде одноосібних лідерів, не буде політичних партій та імен. Але я раділа, коли бачила політиків на марші, бо це означало, що вони підтримують вимоги маршу і, можливо, понесуть їх кудись зі своєю політсилою.
Я думаю, для багатьох «Квіти України» стали останньою краплею.
Мені піздєца вистачало і до них, але «Квіти України» були мега-мегависвітленим зашкваром, і це одна з небагатьох історій успіху, його вдалося відвоювати в судах. Хочуть, щоб забудовник заплатив величезний штраф, щоби з цього вийшов якийсь прецедент, щоб усі відчували, що так не можна.
Марш за Київ був багатовекторним, ми написали свої вимоги у «Зеленій книзі». Мабуть, успіх у тому, що кожному було за що прийти. Тобі може бути пофіг на Осокорки, Вирлицю, але ти за вільний Поділ, за «Квіти України». Було страшно, що люди не прийдуть, що буде більше плакатів, ніж людей, які нестимуть ці плакати.
А потім, коли побачила величезну колону під Верховною Радою, стало страшно, що їх забагато, як це все менеджити. Але все пройшло огонь-огонь. Я раділа, що різні люди об’єднуються навколо ідей маршу.
Були люди, які в звичайному житті між собою не перетинаються взагалі, були праві, ліві, ультраправі і ультраліві. Мені здається, що це перший урбаністичний клич, який пішов у маси. Урбанізм — це більш ліва історія, в Україні геть не популярна, та й навіть у більш розвинених країнах світу далеко не провідна. Дуже круто, що в Україні, яка на державному рівні не сповідує жодних принципів урбанізму, з’являється громадський урбаністичний двіж.
РеаніМетро / РеаніМісто
Ідея «РеаніМетро» зародилася так: 15 смертей у метро, плюс дві петиції по дефібриляторах і позиція Київського метрополітену «ми не будемо це робити». Натомість саме тоді метро закупило десь за 140 лямів екрани, які показують час до прибуття поїзда, а переважно — рекламу. «РеаніМетро» почали кілька людей-співорганізаторів, це спільнота (я не хочу, щоб це був одноосібний проєкт), і вся його історія — це боротьба. Хоч ми і виграли на громадському бюджеті (дефібрилятори в метро куплені коштом Київського міського центру громадського здоров’я), метрополітен свідомо провалив закупівлю. Команду метро не вдалося навчити надавати домедичну допомогу, лише працівників воєнізованої охорони, яких по двоє на кожній станції. Це 130 людей, і не всі перепройшли навчання. Це компроміс, який мені кинув директор метрополітену, хоча були кошти із громадського бюджету, щоб навчити всіх працівників.
Але ми не воювали, просто аби воювати, ми б не досягли своєї мети. Зараз на платформах метро Києва є 52 дефібрилятори — ми молодці.
Укрзалізниця сама вийшла на нас, я думала, що там лише кілька якихось хіпстерів хочуть це зробити, на зустріч із топменеджерами приготувала всі аргументи за, а вони всі стоять такі — ми готові. А я, як свідок Єгови, якого вперше впустили в квартиру, і він не знає, що далі робити, бо до цього левела ніколи не доходив. Це було смішно.
Хочемо поставити дефібрилятори насамперед у потягах. Звісно, потрібно розміщувати їх і на великих вокзалах, бо це іміджева історія: люди будуть повз них ходити, бачити, цікавитися, це їх спонукатиме дізнатися, що таке дефібрилятор, пройти курси і так далі. А з практичної точки зору найважливіше, щоб дефібрилятори були в потягах. Буває, якийсь залізничний перегін між станціями — півтори години, і не можна їх проїхати швидше, не можна висадити людину в полі. Двоє моїх друзів двічі за минулий рік проводили реанімацію прямо у потязі. Кожну хвилину після зупинки серця шанси вижити падають на 10%, якщо допомога не надається. Час, за який дістається швидка з дефібрилятором, — це пряма кореляція, виживе людина чи ні, тому є сенс ставити їх у вагонах потягів і навчати провідників. Провідники, до речі, одна з небагатьох категорій, які зобов’язані надавати допомогу.
Загалом «РеаніМетро» плавно масштабується у «РеаніМісто». Цього року подамо проєкти у Київраду по дефібриляторах у парки, на ринки. Є ще ідея отримати нагороду «оптиміст року» і поставити дефібрилятор у крематорій. Це звучить як чорний гумор, але насправді має практичний сенс, тому що там людям стає погано, а швидка туди їде довго. Дуже хочу, щоб ми розширювались на інші міста, працюємо з Обуховом, Черніговом, Славутичем, хочеться ще якихось великих міст, обласних центрів і формувати велику мережу «РеаніМісто» по всій країні.
Ми будуємо концепцію «РеаніМіста» на двох цифрах: 10% населення України вміють надавати домедичну допомогу і 3 хвилини ходу до дефібрилятора.
У нас безкоштовна франшиза, ми ділимося знаннями, нормативкою, текстами, адвокаційними ідеями. Вірю, що це буде хороша історія і вона надовго, може навіть проєкт усього життя. Я хочу робити по-хорошому революційні речі, і «РеаніМетро» — це нахабний проєкт, бо він чогось вимагає.
АКТИВІЗМ
Що для мене активізм? Це копнякова демократія — одна з небагатьох речей, яка в нас реально працює. Ти не можеш чогось досягти нормальним шляхом, тому активізуєш фейсбук і твіттер, сарафанне радіо, і є зміни.
Зрештою, весь час є страх, що якщо не встигнеш зараз вписатися за якесь місце, то завтра його не буде. Не треба думати, що це справи тільки активістів, людина може включитися в будь-яку спільноту, організаціям потрібні руки-голови, навіть не гроші, а репости, відредагувати текст, зробити фотографії. Завжди можна знайти, чим бути корисним. Є складний шлях — створити сусідську спільноту, вони і ОСББ — це жах, але за ними майбутнє, тому що у великому місті дуже треба конектитись на якійсь основі, а фізична близькість в якомусь районі — це величезний плюс для Києва.
Я хочу змінити своє життя зі стану вічної боротьби на win-win ситуації. Хтось має бути in charge, щодня моніторити. Я — in charge «РеаніМетро», хтось має бути in charge екопарку Осокорки, хтось in charge Печерського ТЦ.
Я щиро вірю, що колись та й можна виховати у суспільстві смак, аби люди не вимагали, щоб «город развивался», просто питання, яким чином — чи через раціональні штуки, чи через емоційні, чи через суди.
Я з дитинства бачила красу, з мого вікна було видно Лавру і я ходила до школи через красиві Липки, я звикла так жити, тому не можу без зелені, красивих будівель.
Можливо, якщо людина цього не бачила, у неї немає цієї цінності, їй не шкода, тому руйнує. Думаю, що більшість жителів Печерська мають виходити на протести проти забудов, навіть якщо вони не стосуються Печерська, просто тому, що в нас тут хоч щось збереглося і ми можемо транслювати, як може бути.
Власне, для мене найкрасивіше місце в Києві — це Липки, наш трикутник. Це місце робить мене щасливою, тут все законсервовано, як у дитинстві. Мені подобається, що тут «город не развивается».
Мене робить щасливою спільна справа, почуття об’єднаності і піднесеності, от як на Марші за Київ.
Мені подобається, що якісь місця залишаються такими, як вони були: Липа, Груша, я їх знаю особисто, і їх ніхто не чіпає. Якби їх хтось намагався знищити, я би відчувала, ніби втрачаю друга.
ВІЙСЬКОВА МЕДИЦИНА
У мене зараз шалені запити на тренінги і я їх з радістю проводжу. Російські танки на кордоні, і нарешті люди вчаться надавати домедичну допомогу.
Я військовий медик, бачила війну в містах типу Авдіївки, де ось зараз йде життя нормальне, але на околиці міста вже окопи. Або люди приймають це і живуть, у них є АТБ, дитсадок, концерти, але й окопи на околиці та розуміння, що в будь-який момент може бути обстріл, або вони виїжджають звідти, тому що так жити не можуть.
У нас добре працює армія, тому більшість не відчувають небезпеки і забувають про війну. Мені би дуже хотілось, щоб люди пам’ятали про неї, але не ціною того, щоби війна прийшла в Київ (Уявити, що в Київ приходять танки, не можу. І параноїти, що всі мають носити з собою тривожний рюкзак, теж не можу). А щоб це спонукало на якісь дії, крім істерики, — можна пройти курси домедичної допомоги, наприклад.
Зараз Марія Назарова — бойовий медик, інструкторка з тактичної медицини, помічниця фонду «Повернись живим». Також вона є співавторкою програм підготовки з тактичної медицини Генштабу ЗСУ.
Над матеріалом працювали
Авторка та транскрибаторка: | Інтерв'юерка та фотографиня: |
Софія Котович | Христина Кулаковська |
Коректорка: | Інтерв'юерка: |
Анна Пастушина | Тоня Смирнова |