Ми познайомилася з Ольгою Сахно під час майстер-класу з плетіння дідухів. Співробітниця Музею Гончара, вона знала безліч цікавого про українські традиції. Незадовго після цього ми зустрілися в майстерні пані Олі, яка на Бессарабці, і ми довго-довго говорили про її життя та супротив у молодості. Через два роки, коли то один, то інший район Києва був у блекауті, команда «Жителів…» зібралася з пані Ольгою плести дідухи, ми запалили свічки, шелестіли сухим збіжжям і говорили про давні народні звичаї.
Я народилася на Черкащині у селі Квітки і приїхала до Києва у 1974 році. Для мене було важливо опинитися у столиці, оскільки це передбачало реалізацію моїх юнацьких бажань і прагнень. До того ж тут уже була моя старша сестра, і я відчувала певну підтримку. Моєю мрією було стати модельєром-закрійником, але я провалила екзамен і не зважилася вступати вдруге. Працювала на шостій взуттєвій фабриці на Лук’янівці, а паралельно навчалася у Київському технологічному інституті легкої промисловості на інженера-технолога виробів зі шкіри. Навіть на тому етапі я прагнула реалізувати любов до моделювання і проєктувала танцювальне взуття.
У 70-ті роки Київ був повністю русифікований. Я не могла зрозуміти, чому я в столиці України повинна говорити російською.
Викладання в училищі – російською, із 2600 працівників лише троє говорили українською! 99 відсотків тих, хто приїжджали до Києва, одразу переходили на російську. У якийсь момент у мене навіть виникла думка про переїзд до Львова, оскільки я не могла змиритися зі зросійщеним оточенням.
Десь на восьмому році життя у Києві я зустріла однодумців. Людей, які ввели мене в осередок української спільноти. Це були члени Українського культурологічного клубу — першої незалежної громадської організації в радянській Україні. Вони познайомили мене з нелегальним суспільно-політичним журналом «Український вісник». Я слухала заборонений «Голос Свободи» і чітко розуміла істинну природу комуністичної партії. Мене попереджали, що працівники спецорганів можуть пеленгувати, у якій квартирі звучить «Голос...», тобто відстежувати радіохвилі. Я тоді жила на Татарці і мала власну кімнату на дев’ять квадратних метрів у комунальній квартирі. Багато членів клубу переховували в мене заборонену літературу, адже їхні квартири перебували під постійним обшуком. Чи було мені страшно? Так. Але я знала і бачила, якою ціною і якими зусиллями твориться українська незалежна держава, тому прагнула сприяти (хай навіть у дрібницях) кожному кроку до її творення.
У котельні на вулиці Мостицького, де станція юних натуралістів і дослідний інститут, ми збиралися ночами українським осередком і читали вірші та заборонену літературу.
Це була наша романтика. Могли не спати по три доби поспіль, захоплені своєю діяльністю. Минав 1987–1988 рік, а в 1989-му вже повернулися з ув’язнення В’ячеслав Чорновіл, Слава Стецько, Іван Світличний. Омріяна незалежність ставала ближчою.
У часи моєї молодості ми ходили на побачення на Володимирську гірку, там відкривалася велика панорама Дніпра. Я приходила в ботанічний сад на «Дружби народів» (тепер на «Звіринецькій» — ЖК) помріяти і подумати. Це було місце моєї сили. Київ уночі був духмяним, сповненим пахощів каштанів і бузку. Автомобілів було мало, повітря було свіже і ми могли бродити-гуляти. У ті часи я була активісткою Добровільної народної дружини, яка ночами патрулювала місто. Ми ходили по п’ять-шість осіб із червоними пов’язками на руках і стежили за порядком на вулицях.
На початку 90-х років я почала працювати в археології та досліджувати українську культуру, історію, народну автентику, традиції. Я зацікавилася розписом писанки, і це стало найбільшою і, напевно, найцікавішою сторінкою мого творчого життя. На цей час маю змогу представляти українську народну культуру у різних куточках світу.
Для мене Київ — серцевина розвитку. Тут людина може почерпнути багато знань, умінь, стати сильною і цілеспрямованою. Київ змінює свідомість. Особисто для мене — в Києві можна сприяти державотворенню, тут маєш змогу бути активним учасником усіх важливих суспільних, культурних і політичних подій. Київ — відмінний від інших міст України. Він віддзеркалює розвиток української держави від Київської Русі до нинішнього часу, від українського середньовіччя, українського бароко до постмодерну. Його архітектура така ж звивиста і неповторна, як і історія.
Я щаслива, що сьогодні на мене не озираються, коли я говорю українською мовою.
Щаслива бачити, що молодь дедалі більше переходить на українську, як мама звертається до своїх діток, а вони відповідають їй українською. У цей момент мені хочеться їх обійняти.
Бо це не штучність, це наша природність, це наш стовп, те, що нас виокремлює з-поміж інших народів. Наша мова, культура, традиції, земля і, безумовно, наша територія.