top of page

Володимир Смирнов, співзасновник spiilka design büro



«Я виріс на Шулявці, на проспекті Перемоги. По дорозі від метро в бік Наргоспу є невеликий сквер, за яким стоїть 11-поверховий будинок — у ньому я жив із батьками з п'яти років. Мої батьки — інженери, вони познайомилися в КНУБА, де вчилися на першому наборі факультету автоматизації будівельного виробництва. Тато залишився в інституті й до останніх днів був деканом факультету, а мама і зараз працює інженером.


Пам'ятаю, що в дитинстві всі свої осінні та весняні канікули я проводив недалеко від колишнього Будинку піонерів — у будівлі навпроти, де працювала мама. Вона дозволяла мені стояти за кульманом і малювати баржі, які пропливали по Дніпру. Коли став трохи старшим і мене залишали на канікулах вдома самого, я сідав на підвіконня чи у крісло з книжкою, і в якому положенні батьки бачили мене вранці, в такому знаходили й увечері. Цілий день я читав, читав, читав…


Я навчався у школі №154. Ми гуляли в парку біля дитячої залізниці, в парку на Нивках (раніше він називався Комсомольським), де два озера, — ми бігали туди на фізкультуру і прогулювали там уроки.


Все моє дитинство минуло у трикутнику Шулявка — Нивки — Дорогожичі.

Тоді ці райони вважалися промисловими, ніколи не були «фешн», і оскільки я був ботаніком, то кілька разів там смачно відхоплював. Київ мені запам'ятався тоді своїми старими радянськими бетонними будівлями з 70-х, тими, що їх називають радянським модернізмом і хрущовками.


Який для мене візуальний образ Києва зараз? Дніпро, каштани і дивовижна мішанина стилів. Десь читав, що в Києві посадка дерев неправильна — з меншим кроком, ніж прийнято, тобто дерева посаджені близько один до одного, але мені це подобається, особливо коли вони формують своїми верхівками арки — виходять зелені вулиці. Мені взагалі Київ подобається.


І радянський модернізм зі своєю «Тарілкою» і бібліотекою Вернадського, і сталінки, і старі райони з хрущовками, і Олімпійський стадіон, і новий міст Кличка, і Дніпро з Трухановим островом, і Троя, і розбитий Поділ. Все це — мій Київ сьогодні.

Є, звісно, речі, які мене дратують, — маршрутки, вивіски, кіоски, машини на тротуарах і газонах, безконтрольна забудова — все, що перетворює місто на Шанхай 19-го століття.


І тут я згоден з архітектором Віктором Зотовим: сьогодні ми спостерігаємо в місті всі хвороби нашого суспільства. Те саме, що відбувається з будівлями й вулицями, відбувається і з державою, і з суспільством. На жаль, більшості киян не потрібні громадські простори і дитячі майданчики — їм потрібні парковки та щільна забудова. Якщо раніше їдеш із лівого берега на правий — бачиш зелені пагорби, то зараз там стирчать будівлі, як китайські вироби. Моя мама-інженер постійно погрожує, що в якийсь день усі ці будинки з'їдуть у Дніпро, тому що земля на цих пагорбах не призначена для будівництва. Але що в нашій країні для людей із грошима «не можна»?


Якщо теоретично могла б існувати така посада, як «арт-директор міста», я б спробував причесати весь наш хаос, а десь, навпаки, посилити його. Назад шляху вже немає, старий Київ ми не повернемо.

Настя (моя партнерка в spiilka design büro) вважає, що ми можемо в якийсь момент стати дуже модними, як ugly Balenciaga, і використовувати весь київський треш як тренд. Тому я б у кожному районі міста створив якусь нев*бічну будівлю, наприклад, гігантський будинок у формі кіоску від бюро Захи Хадід. І постарався б посміятися над нашими «особливостями». Продовжив би розвивати напрямок із муралами, щоб хоч якось прикрасити наші панельки й усі будинки Укрбуду. Замінив би маршрутки тролейбусами, автобусами і трамваями та зобов'язав би щодня мити весь громадський транспорт. Зовнішнім фасадам будівель із потворними балконами повернув би колишній вигляд, а внутрішні фасади у дворах залишив би як є і влаштовував би щороку конкурс на найкращий балкон.



При цьому я далекий від твердження, що українці — бидло, а всі інші нації — райські принци. Люди скрізь однакові — гомо сапієнс скрізь гомо сапієнс, просто хтось у своєму розвитку зайшов далі, а хтось іще наздоганяє. Незрозуміло, як би виглядав Стокгольм, якби у шведів у 18 столітті були такі ж технології будівництва, як у нас зараз. Можливо, Стокгольм був би схожий на один великий каталог Укрбуду».


А колись у середньовіччі там і сечу виливали під ноги на дорогу. Я нещодавно дізнався, як використовували еркер у замках — він виступав за фортечний мур і в ньому зазвичай знаходився туалет, звідки какашки катапультували на голови селян, які ходили під стінами замку. Тому хтось пройшов це в минулому, хтось проходить зараз.


Ми багато в чому відстаємо, але Україна все-таки займає своє місце у світовій культурі.


Ми ніколи не станемо французами, німцями і поляками, і це нормально. Ми будемо українцями, і досить радіти, коли тебе за кордоном приймають за шведа, німця чи британця.

Що це за манера: коли тебе приймають за іноземця, ти радієш і сором'язливо ховаєш свій паспорт у кишеню? Зрозуміло, звідки це, але, здається, ми досягли того рівня, коли вже повинні перестати соромитися і проходити свій шлях. Хоч куди б ти переїхав, ти перепрошитий Україною вже наскрізь — не потрібно корчити з себе того, ким ти не є. Французи геть не соромляться свого акценту в англійській. А іспанці спокійно говорять на спенгліші й не вибачаються. Чому ж ми соромимося? Я працюю над прийняттям себе. Я все одно не міг вирости в іншій країні й по-іншому. То чому я повинен відчувати сором за те, де народився і де живу?»


Володимир Смирнов, співзасновник spiilka design büro

Do you know someone who can become the hero of our project? Fill out the form and share the story of this person

bottom of page