Вероніка Селега, «Бібліотека Майбутнього»




«Я Київ обожнюю. Як почалося тут життя, так і триває, весело і цікаво. До 7 років я жила на вулиці Софіївській, тоді це був Старокиївський район. Потім переїхала на Підвисоцького до бабусі. Печерськ, в якому я прожила більшу частину дитинства, візуально закарбувався в пам’яті надзвичайно зеленим. Саме ця частина Києва і є для мене найріднішою. Вчилась я в гімназії №117 на Лютеранській і їздила 15-м тролейбусом через Бессарабську площу. «Арени» в ті часи не було, на її місці стояла школа №78 з басейном, куди нас водили з класом. Потім виросла «Арена», і школу перенесли в інше місце — тоді це було незрозуміло і нічого не означало, а зараз кожне варварське знущання над будівлями в історичному центрі — шрам на серці.


Якщо описати Київ часів мого дитинства, то він був повільніший. В хорошому сенсі слова. В прогулянках ботанічним садом читався смак до життя.

Він і зараз присутній, але кількість людей настільки велика і темп життя настільки високий, що це відчуття стало великою цінністю.


Звук того Києва — естрада 70-х, хоча жила я в 90-х. Зінкевич, Яремчук, ансамблі «Водограй», «Калина». Ця асоціація, певно що через концерти, радіо та звук на Майдані на вихідних. Запах... В нашому під’їзді постійно хтось випікав. То одні сусіди з’їздять на дачу — привезуть вишні, то інші — абрикоси, а потім випікають пироги, солодкі вареники. До кого б ми з дворовими друзями не зайшли — скрізь пригощали. Запах дитинства залишився солодким.


У кожної людини в голові існує набір листівок з видами столиці. У моєму випадку — це ботсад, двір біля будинку, готель «Салют», музей Гончара, Батьківщина-Мати, Володимирський собор.


Найкрасивіший парк для мене — Маріїнський: з дитинства вражав цей масштаб.

Слава Богу, його ніхто не зіпсував ні новаторськими скульптурами, ні іншими видами фантазії, ну ви розумієте.


Київ я люблю за людей. У нас дуже приємний рівень міжлюдських відносин. Багато нових жителів, наприклад, у будинку моєї бабусі, але всі більш-менш знайомі, вітаються, потрібна допомога — легко. Я спостерігаю і за тим, що відбувається на вулицях, наскільки люди відкриті до розмови, допомоги літнім людям, підказок туристам.


Громадська діяльність — частина власного світосприйняття. Я ніколи не агітую займатися тим же, але для себе розумію, що і не займатися не можу. Після Майдану, пам’ятаю, був сплеск соціальної активності, громадські організації створювались тисячами, а зараз соціологія показує відкат, і це нормально. Власне, тема роботи з публічними бібліотеками виникла в той же період, на хвилі бажання займатися чимось корисним, але і водночас дуже зрозумілим.


Є у мене подруга Дар’я Дієгуц. 5 років тому під час розмови про важливе виросло перше бачення того, що в публічних бібліотеках містах хотілося б бачити. З того часу змінилося багато, але основа залишилась основою. Зараз Даша живе і працює журналістом у Вашингтоні і зі сторони коментує те, що ми робимо з Андрієм Бражником, співзасновником ГО «Бібліотека Майбутнього» та архітектором проєкту.


На сьогодні проєкт займається реконструкцією двох бібліотек. Це бібліотека №115 на Троєщині, розкішна, простора, центр району та бібліотека Костомарова на Нивках, двоповерхова, інклюзивна, повністю оточена зеленню, особлива, я її обожнюю. Минулого року після реновації відкрилася дитяча бібліотека імені Валі Котика на Подолі (Межигірська, 25).


Бібліотека поки що в свідомості жителів Києва (і не тільки Києва) — недооцінений ресурс. Уявіть: у нас 10 районів і в кожному по 10-13 публічних бібліотек.


Бібліотека має всі шанси бути «першим місцем на районі», вільним простором для роботи, самоосвіти та дозвілля.

Якщо йти далі і говорити про підтримку більш глобальної ідеї — популяризації читання серед населення, то як цю ідею можна втілити без бібліотек? Популяризувати книгу паперову — це один із методів, але якщо врахувати середню вартість хорошого видання, реальні доходи людей та традицію читання як процесу, то відверто кажучи, шлях довгий, складний і навряд чи успішний. Бібліотеки — ідеальний інструмент популяризації читання за тієї умови, що змінюються як зовнішньо, так і працюють з наповненням.


Якщо подивитися на країну в цілому, то публічна бібліотека перестала бути необхідною і масово відвідуваною. Статус впав. А що таке статус в даному контексті? Це значимість. Доводиться пояснювати, що бібліотека потрібна і її значимість можливо відновити — за прикладом багатьох країн, де її статус так само був втрачений, а роль невизначена. Сьогодні бібліотеки в Україні мають дві стабільні аудиторії: школярі та пенсіонери. Пенсіонери сприймають бібліотеки дуже класно: як місце їхнього комфорту, соціальних зв’язків, де тепло і затишно, де багато цікавого — і почитати, і подивитися. В бібліотеках часто можна зустріти приклади самоорганізації — від чаювань до змагань із шахів. Для студентів та фрілансерів бібліотека — це шикарний варіант для роботи: робоче місце, wi-fi, тиша і ключовий фактор — безкоштовно. Коворкінг — це затратно, і для чого, якщо є бібліотека. Не вистачає лише людей навколо — складається враження, ніби ти в бібліотеці будеш один, і це якось некомфортно. Все правильно. От над цим і працюємо».


Вероніка Селега, автор проєкту «Бібліотека Майбутнього».



Do you know someone who can become the hero of our project? Fill out the form and share the story of this person