top of page

Вероніка Селега, «Бібліотека Майбутнього»




«Я Київ обожнюю. Як почалося тут життя, так і триває, весело і цікаво. До 7 років я жила на вулиці Софіївській, тоді це був Старокиївський район. Потім переїхала на Підвисоцького до бабусі. Печерськ, в якому я прожила більшу частину дитинства, візуально закарбувався в пам’яті надзвичайно зеленим. Саме ця частина Києва і є для мене найріднішою. Вчилась я в гімназії №117 на Лютеранській і їздила 15-м тролейбусом через Бессарабську площу. «Арени» в ті часи не було, на її місці стояла школа №78 з басейном, куди нас водили з класом. Потім виросла «Арена», і школу перенесли в інше місце — тоді це було незрозуміло і нічого не означало, а зараз кожне варварське знущання над будівлями в історичному центрі — шрам на серці.


Якщо описати Київ часів мого дитинства, то він був повільніший. В хорошому сенсі слова. В прогулянках ботанічним садом читався смак до життя.

Він і зараз присутній, але кількість людей настільки велика і темп життя настільки високий, що це відчуття стало великою цінністю.


Звук того Києва — естрада 70-х, хоча жила я в 90-х. Зінкевич, Яремчук, ансамблі «Водограй», «Калина». Ця асоціація, певно що через концерти, радіо та звук на Майдані на вихідних. Запах... В нашому під’їзді постійно хтось випікав. То одні сусіди з’їздять на дачу — привезуть вишні, то інші — абрикоси, а потім випікають пироги, солодкі вареники. До кого б ми з дворовими друзями не зайшли — скрізь пригощали. Запах дитинства залишився солодким.


У кожної людини в голові існує набір листівок з видами столиці. У моєму випадку — це ботсад, двір біля будинку, готель «Салют», музей Гончара, Батьківщина-Мати, Володимирський собор.


Найкрасивіший парк для мене — Маріїнський: з дитинства вражав цей масштаб.

Слава Богу, його ніхто не зіпсував ні новаторськими скульптурами, ні іншими видами фантазії, ну ви розумієте.


Київ я люблю за людей. У нас дуже приємний рівень міжлюдських відносин. Багато нових жителів, наприклад, у будинку моєї бабусі, але всі більш-менш знайомі, вітаються, потрібна допомога — легко. Я спостерігаю і за тим, що відбувається на вулицях, наскільки люди відкриті до розмови, допомоги літнім людям, підказок туристам.


Громадська діяльність — частина власного світосприйняття. Я ніколи не агітую займатися тим же, але для себе розумію, що і не займатися не можу. Після Майдану, пам’ятаю, був сплеск соціальної активності, громадські організації створювались тисячами, а зараз соціологія показує відкат, і це нормально. Власне, тема роботи з публічними бібліотеками виникла в той же період, на хвилі бажання займатися чимось корисним, але і водночас дуже зрозумілим.


Є у мене подруга Дар’я Дієгуц. 5 років тому під час розмови про важливе виросло перше бачення того, що в публічних бібліотеках містах хотілося б бачити. З того часу змінилося багато, але основа залишилась основою. Зараз Даша живе і працює журналістом у Вашингтоні і зі сторони коментує те, що ми робимо з Андрієм Бражником, співзасновником ГО «Бібліотека Майбутнього» та архітектором проєкту.


На сьогодні проєкт займається реконструкцією двох бібліотек. Це бібліотека №115 на Троєщині, розкішна, простора, центр району та бібліотека Костомарова на Нивках, двоповерхова, інклюзивна, повністю оточена зеленню, особлива, я її обожнюю. Минулого року після реновації відкрилася дитяча бібліотека імені Валі Котика на Подолі (Межигірська, 25).


Бібліотека поки що в свідомості жителів Києва (і не тільки Києва) — недооцінений ресурс. Уявіть: у нас 10 районів і в кожному по 10-13 публічних бібліотек.


Бібліотека має всі шанси бути «першим місцем на районі», вільним простором для роботи, самоосвіти та дозвілля.

Якщо йти далі і говорити про підтримку більш глобальної ідеї — популяризації читання серед населення, то як цю ідею можна втілити без бібліотек? Популяризувати книгу паперову — це один із методів, але якщо врахувати середню вартість хорошого видання, реальні доходи людей та традицію читання як процесу, то відверто кажучи, шлях довгий, складний і навряд чи успішний. Бібліотеки — ідеальний інструмент популяризації читання за тієї умови, що змінюються як зовнішньо, так і працюють з наповненням.


Якщо подивитися на країну в цілому, то публічна бібліотека перестала бути необхідною і масово відвідуваною. Статус впав. А що таке статус в даному контексті? Це значимість. Доводиться пояснювати, що бібліотека потрібна і її значимість можливо відновити — за прикладом багатьох країн, де її статус так само був втрачений, а роль невизначена. Сьогодні бібліотеки в Україні мають дві стабільні аудиторії: школярі та пенсіонери. Пенсіонери сприймають бібліотеки дуже класно: як місце їхнього комфорту, соціальних зв’язків, де тепло і затишно, де багато цікавого — і почитати, і подивитися. В бібліотеках часто можна зустріти приклади самоорганізації — від чаювань до змагань із шахів. Для студентів та фрілансерів бібліотека — це шикарний варіант для роботи: робоче місце, wi-fi, тиша і ключовий фактор — безкоштовно. Коворкінг — це затратно, і для чого, якщо є бібліотека. Не вистачає лише людей навколо — складається враження, ніби ти в бібліотеці будеш один, і це якось некомфортно. Все правильно. От над цим і працюємо».


Вероніка Селега, автор проєкту «Бібліотека Майбутнього».



Do you know someone who can become the hero of our project? Fill out the form and share the story of this person

bottom of page