Віктор Марущенко, фотограф, викладач




Віктор, засновник Школи фотографії Віктора Марущенко


«За радянських часів квартири були переважно комунальними: вони або належали місту, або були відомчими. Наш будинок стояв на балансі авіазаводу, і раз на три роки спеціальні бригади від заводу безкоштовно робили якісні ремонти. Нашими сусідами були пілоти, інженери. Зараз вже нікого немає: ці люди або їхні діти продали свої квартири і виїхали. Мої батьки померли, і ця квартира у спадок дісталась мені, потім в ній житимуть мої діти. Хоч і зіпсували центр забудовами, я ніколи не збирався змінювати квартиру та переселятись до іншого району. А де ще можна жити в Києві?

Мої батьки до війни жили в Києві, тато працював авіаінженером на заводі (нинішній завод “Антонов”). Під час війни працівників заводу було евакуйовано до Новосибірська, де я і народився, а в 1951 році ми знову повернулися до Києва. Спочатку ми жили на Святошино, через рік батькові, як заступнику директора заводу, дали квартиру на Гончара. Там я і живу досі вже 68 років.


У часи мого дитинства на вулиці Гончара було багато єврейських жінок, які говорили на ідиші.

Оскільки поряд, на проспекті Перемоги, знаходився Єврейський базар (Євбаза), то концентрація євреїв в цій місцевості була висока. Всі євреї тоді жили в центрі в комуналках, а робочий клас, зокрема робітників, залучених до будівництва міста, селили в нових мікрорайонах, таких як Нивки.

Я ходив до школи №91. Ми з хлопцями бігали на будівництво Сінного ринку «стукатися» — розбиратися один з одним. А потім будівельні роботи закінчились, і пустили другий трамвай, який віз селян з вокзалу до Львівської площі на ринок, де вони продавали свої харчі. Переночувати вони могли в маленькому готельчику біля ринку, бо з п’ятниці до неділі ринок жив активним життям, а в неділю після обіду ставав напівпорожнім — селяни вертались додому.



За моєї молодості на районі всі один одного знали, було мало людей, майже відсутній громадський транспорт, машини переважно службові, власна автівка — це була розкіш.


Точкою збору і тусовок для молоді був Хрещатик, ми називали його «Брод», «Хрест», а місцем для культурних вечорів — філармонія.

На Хрещатику ми ходили по кафе і знімали дівчат, проходка тривала від Європейської площі і до Бесарабки, далі вже не йшли. Збирались гуляти й по хатах: всі чекали, поки звільниться чиясь хата, коли батьки поїдуть за місто або у відрядження. Вживали переважно алкоголь, бути наркоманом було соромно, на тебе показували пальцем — це випадало на долю криміналу або бідних жителів. Відбувались страшні бійки між районними групами, билися за впливи: Сталінка (Голосіївський) проти Шота, Чолоколовка проти Нивок.

Належність до соціальної групи видавав твій одяг — зовнішній вигляд слугував тоді візитівкою, одяг був фішкою. Молоді столичні жителі були зорієнтовані на Захід, начитані, культурні, читали іноземну літературу і вдягались в імпортний одяг. Вони мали зв’язки, їздили до Косова купувати задешево американські шмотки, які українська діаспора висилала до України.

То були часи злиднів, і ми не знали тоді, що десь є краще життя, бо неможливо було спілкуватися з іноземцями. Якось я познайомився на виставці з парою іноземців, ми розговорилися і подружились. Потім мене викликали на допити: ми спіймали шпигуна, і у нього ваш номер телефону — поясніть, де ви взяли контакти. А потім ця парочка вислала мені книжку з йоги, якою я займався в ті часи. Так на митниці всю текстову ідеологічну частину вирізали, до мене книжка дійшла тільки з картинками.


Важко сказати, що Київ втратив за ці роки, бо все змінюється. Європейці якось змогли зберегти історичну частину — ми не змогли. Все ж таки ми живемо іншим, і, як це можна було законсервувати, не знаю.


Мені не вистачає спогадів про Київ. Зараз у світі панує така тенденція — перенаселення. Місту важко зберегти свою ідентичність, тому що відбувається велика міграція людей.

Раніше, наприклад, переїхати до Києва було неможливо, на роботу без прописки не брали. Можна було одружитися з місцевою дівчиною, щоб прописатися. Як варіант.

У 2004 році я відкрив свою фотошколу, другу фотошколу за часів незалежної України. Нам сьогодні 15 років, і за весь цей час ми випустили більше півтори тисячі учнів. На мене ще тоді вплинула моя дружина: «Что ты будешь как поц старый ходить с фотоаппаратом?». Я почав вивчати цю тему, методики викладання.


Школа для мене — це іміджева і волонтерська робота, ми тут працюємо ретрансляторами речей, які відбуваються у світі фотографії і про які ми знаємо.

Ми наслідуємо американську методику викладання, за якою фотографія — це інструмент для висловлювання. Вона допомагає вам розповісти історію, важливо лише знайти свою тему.


Якщо вам цікаво буде подивитися на Київ тих часів, то можна підняти архіви робіт Бориса Градова, Ірини Пап, Володі Фаліна. Зараз дуже багато фотоетюдів на тему кольору або світла у вуличній фотографії, разом з тим втрачається ідея місця і часу. Якби я знімав Київ сьогодні, то знімав би хаотичну забудову міста, яка, на мою думку, і стала його сучасним обличчям. Ми у фотошколі випустили окремий номер свого фотожурналу «5,6», присвячений цій темі».


Віктор Марущенко, засновик Школи фотографії Віктора Марущенка





Do you know someone who can become the hero of our project? Fill out the form and share the story of this person