Богдана Неборак любить Київ не лише за те, що в ньому їй добре тут і зараз, а й за його наповненість історіями тих, хто жив тут раніше. Ми зустрілися на Подолі, гуляли неподалік Богданиної альма-матер Києво-Могилянської академії, говорили під гул трамваїв про її львівське дитинство, любов до рутини та Київ.
РОДОМ ЗІ ЛЬВОВА
Я зі Львова, там виросла і жила до 20 років. Це важливий формотворчий елемент моєї ідентичності. Переїхавши, я стежу за тим, що відбувається в місті, в мене там купа друзів, родина, але мій Львів живе у спогадах. Я намагаюся повернутися в якісь елементи свого життя, де мені було добре або які були для мене визначальними. Так, наче я ще раз їх перегляну і побачу якийсь ракурс, котрий, можливо, мені відкриє щось нове в тому, що я роблю сьогодні. Приїжджаючи, відтворюю маршрути, які мені важили в 17 років. Умовно, я майже щоразу ходжу могилами поетів, які поховані на Личаківському цвинтарі. Правда, цей ритуал змінився, бо на Марсовому полі поховані мої знайомі, які загинули на війні.
Сьогодні я розумію, що головний подарунок, який я винесла з дитинства у Львові, — це відчуття культурної повноцінності. Мій батько — український письменник, у нього був досить вільний графік, ми багато гуляли, він розказував про будівлі, райони, часто брав мене на культурні події, іноді я могла слухати його розмови із друзями, я мало що розуміла, але це теж на мене впливало. Це особлива естетика, особливе часопроведення, театри (обожнюю львівський театр Курбаса). І це була досить велика родина, бабця з дідусем тоді жили у Львові.
В підлітковому віці для мене справжнім відкриттям стали ці серйозно артикульовані радянські стереотипи про сільську культуру, ущербну українську мову. До мене це заходило ззовні як якась бридня.
Пізніше я зрозуміла, що можу використовувати особистий досвід знайомства з цим, на жаль, потужним російським стереотипом у своїй роботі. Я починаю будь-яку розмову не з того, що в нас відібрали і кого в нас убили, а що ми маємо. Бо для мене це справді щиро, це так, як я знайомилася з цією культурою, і мені хочеться це перетворювати на модель взаємодії. Хорошим компаньйоном для моїх ігор був дідусь, тому що він робив те, чого не робили всі інші члени моєї родини. У нього був старий автомобіль для робочих поїздок, і коли мені було неповні 2 роки, він посадив мене на заднє сидіння, звісно, без автокрісла, і ми помчали у Винники на дачу. В нас є родинна легенда, що він десь тільки через пів року зізнався про це мамі й бабці. Цього я не пам’ятаю, але проблиски спогадів про час із дідусем маю. Іноді ми могли піти на ринок Південний за якоюсь його потребою чи на новий дитячий майданчик, який там був. Між рядами ходили жінки, які кричали: «Хачапурі, сир, гриби, м’ясо, сосиски, круасани». Я так хотіла цих хачапурі. Ніхто з рідних не купив би мені хачапурі в кульку, а дідусь, якщо уламати, купував. У мене час із дідусем — це нормальні хуліганські історії. Моїми мірками, тому що я була спокійною дитиною.
МІСТО ВИБОРУ
Мені здається, з переїздом до Києва, я втратила частину манірності. Я була більш такою галицькою панянкою, а в Києві з’явилося доросле життя й потрібно було ставати самостійнішою, і це позитив. Але коли сьогодні я ловлю в собі те, що мені здається львівськими інтонаціями, то приймаю як частину свого флеру і люблю. Водночас у роботі часто йду від протилежного, не від Галичини. Наприклад, значно більше говорю про Василя Стуса, Павла Тичину, Майка Йогансена, Віктора Петрова і Валер’яна Підмогильного, хоча раніше говорила про Грицька Чубая, Богдана-Ігоря Антонича. Мені здається, Антонич і Чубай досі недостатньо присутні в дискурсі, але коли я усвідомила, наскільки несправедливо відсутні автори з півдня, центру, сходу, коли нормально, не фрагментарно відкрила для себе історію будинку «Слово», я зрозуміла, що мені хочеться більше акцентувати на цих людях.
Мені дуже подобається постать Леся Курбаса, який був галичанином аж до самих кісток — він із Самбора, доля й персональні вибори занесли його в Харків, і він там лишився до останнього. Я думаю, такі історії мають нас надихати і поєднувати, а не роз’єднувати. А значно пізніше Місько Барбара поїхав зі Львова до Харкова і теж став тамтешнім, хоч і зберіг фонетику, манери.
У Києві я 7 років. Приїхала в чуже місто, у якому бувала до того тільки з особливих нагод. Розуміла, що це стане моєю рутиною, треба знайомитися з містом, це стосунки, вони будуються і потребують часу. Через якийсь час життя в Києві я усвідомила, що більше не львів’янка, бо в мене зникло відчуття, що я можу вільно комунікувати будь-що, що відбувається в місті: я більше там не присутня, не беру активної участі в громадському, культурному житті. Мені це було важливо, коли я жила у Львові, і я з цього випала. Тож це означало, що я повинна наповнити проєктами, які мають певне громадське значення, життя в Києві.
Переїхати хотіла, в мене був хлопець у Києві і я мріяла про Могилянку. Щиро, вступити туди було принципово для мене. Я переїздила до речей, котрі мають давати плюси в твоє життя. Університет — щоб отримати товариство, доступ до бібліотек, особливих викладачів. Ти починаєш жити разом із людиною для того, щоб ці стосунки розвивались, бо ж коли ми з’їжджаємося, то ніколи не думаємо про розлучення. В мене було багато продуктивних чинників, і вони вплинули на те, як формую свій спосіб думання. Підняті брови галичанки щодо Києва для мене неприйнятні, значно цікавіше знайти спосіб поділитися чимось таким, що я мала у Львові або впустити у своє життя київську традицію.
Мені здається, раніше стереотип, що львів’яни недолюблюють Київ, мав конкретне пояснення — русифікованість. Багато моїх знайомих, які їхали сюди, а потім верталися до Львова, передусім говорили про це. Я отримала класні умови, бо переїхала в університет, де на коридорі тебе могли спитати, чому ти говориш російською. На той момент юридична освіта в Могилянці була в рейтингу роботодавців на першому місці, вона з відривом очолює цей рейтинг дотепер. Хочеш цей диплом — говори українською. І мені було комфортно. Дискомфортніше зараз, бо російська після вторгнення тригерить значно більше. Щоправда, в моєму близькому колі ніколи не було хейту російської, я прийняла для себе модель поведінки, яку сьогодні називають лагідною українізацією. Мені дуже не подобається цей евфемізм, проте у роботі завжди намагаюся створювати формати, до яких хочеться долучитися. І мова для мене винятково важлива, мені хочеться, щоб до неї долучалися.
Київ одразу був до мене привітним. Це 2016 рік — попри війну, благословенний час після Революції гідності, відбуваються реформи. Київ — класний простір для освіти й самоосвіти, доступ до людей із різних регіонів. Той час на мене дуже вплинув — це було вікно можливостей, до яких ми всі доклалися, дехто робив речі непосильні, і сьогодні вони на нас працюють. Це був розкішний час.
КИЯНКА
Я прожила кілька років на Оболоні, і було дуже добре. Оболонь не просто собі район. Там можна знайти багато історій, наприклад понині там мешкає один із головних українських поетів Василь Герасим’юк, «Героїв Дніпра» фігурує у його поезії. Я там добре почувалася, можна було швидко вийти з цього відчуття великої столиці і побачити крайобрій без будівель, там є такі локації. І, зрештою, я виросла у Львові в Залізничному районі, який мені нагадує ілюстрації до пісень «Бумбокса», а не описи з віршів Богдана-Ігоря Антонича. Він між аеропортом і психіатричною лікарнею Кульпарків. Лікарня — це єдиний історичний комплекс будівель у нашому районі, ми там часто гуляли з подругою, іноді досі це робимо чисто ностальгійно. Я була шокована, коли прочитала книжку Софії Андрухович «Сьомга», де вона описує психіатричну лікарню у Франківську, і там навіть брама такого самого кольору. З Оболоні ми з хлопцем переїхали, бо в сусідів з’явився собака, а ми обоє проводили досить багато часу вдома, нам потрібно було щось тихіше. Спершу на ВДНГ, але там не затрималися, тоді на Поділ.
Виходиш, а в тебе є усе й одразу, не треба нікуди рухатися. Це інший спосіб взаємодії з містом. Із мого лексикону зникла фразочка «їду в місто», бо мені не треба, ось я вже тут.
Поділ — важливий для мене простір, я тут подорослішала, почала дещо про себе довідуватися завдяки Могилянці. Мені тут було добре, а ми хочемо повертатися в ті місця, де нам добре. І мені подобається тутешня спільнотність, люди гуртуються навколо проєктів, кав’ярень, локацій. Це хороша можливість знайти однодумців. Наприклад, зараз ми робимо проєкт про культуру «Наразі без назви» у форматі відео, і це сталося завдяки тому, що у кав’ярні «Світ кави» ми познайомилися з нашим майбутнім режисером, який був слухачем подкасту. Він робить круті проєкти для комерції, тобто якби я шукала його просто так, то не змогла б собі дозволити цієї взаємодії, але оскільки ми абсолютно на одній сторінці і нам обом цікавий був експеримент, то ми знайшли точку дотику. І я переконана, що Поділ — це платформа, на якій вона знайшлася.
Люблю зустрічатися з людьми неподалік свого дому. Люблю, коли можу на зустріч прийти пішки. Я живу на Хорива, це старий будинок, у ньому чути трамвай. У Львові я завжди мріяла, але не встигла пожити так, щоб трамвай було чути. Моя викладачка англійської, з якою я готувалася до ЗНО, живе на Стрийській, і коли ми вчилися, завжди їздив трамвай під вікнами. Зараз я маю цю розкіш зайти зранку на кухню, відчинити вікно, почути трамвай. У цьому є щось архетипно міське. Це також подільська штука — майже всі, хто тут мешкають, про це говорять. Хоча київські трамваї відрізняються від львівських: у Львові вузькоколійка (я знаю, бо про це і письменники писали, і моя бабуся працювала у трамвайному депо бухгалтеркою), а київські брутальніші, ширші, трамвай займає більше простору на вулиці.
Поділ — старе місто, тут просто себе заземлити. Хоч я не фетишизую заземлення, мені здається, що чим більше ми заземлюємось, тим більше ми позбавляємо себе контексту, бо зона комфорту дозволяє бачити свій окраєць і не надто брати до уваги те, що відбувається поза ним. Я говорю про заземлення трішки в іншому сенсі — як про можливість відчути — це пафосно звучатиме — коріння. І архітектура — дуже простий спосіб його відчути. Коли я ходжу Подолом, то, звісно, не думаю постійно, що тут ходив Сковорода, але він таки тут ходив. Як і багато людей, яких люблю, якими захоплююсь і з якими маю контакт передусім через мову. Звісно, Сковорода говорив і писав іншою мовою, ніж ми говоримо сьогодні, але є пізніші мешканці Подолу і могилянці: Катерина Калитко, Олена Гусейнова, Володимир Єрмоленко, Богдана Матіяш, Андрій Бондар, Люба Якимчук…
Так само відбувається й у верхньому місті, звісно. Коли ходиш Золотими, не можеш не думати про коло літературної організації «Ланка», члени якої там збирались. Це навіює мені світлий смуток, та більше продуктивну ностальгію. Якби я мала написати про одну вулицю Києва, то обрала би якусь вулицю Подолу, але не щоденну для мене і непримітну. Я би обрала, можливо, Притисько-Микільську. У Флорівському монастирі, де досі сидить московський патріархат, колись була настоятелькою мама гетьмана Мазепи — я минулоріч лише про це довідалася. Навпроти є військове училище на території знесеного більшовиками барокового храму на цій вулиці розгортається частина подій роману Софії Андрухович «Амадока». У цьому особливість старих частин міста — щойно ти виходиш за межі умовного Сагайдачного, перед тобою відкриваються фантастичні світи.
Обожнюю Софію Київську і весь її ансамбль: сад, будинок митрополита, хлібню, браму Заборовського. Мені страшенно важливо знаходити голоси, знаки, образи тих, хто був тут раніше.
У Софії все це перед тобою, бери і сприймай. Від пам'ятки часів Ярослава Мудрого до козацького бароко, до наших 1910-х і 1920-х... За мурами панує тиша і умиротвореність, і це в центрі великої столиці.
До того ж мені зараз, у час війни, бракує музеїв, і коли Софію відкрили минулого року на день Києва, я одразу туди побігла. До цього я була позбавлена більшості естетичних переживань, які нам забезпечує міське життя, аж ось старі мозаїки і фрески. І там є класний ресторанчик, де тераса виходить на територію Софії. Іноді я махлюю і йду туди почитати, подивитися на бані. Це можливість подарувати собі екстраординарне переживання в рутинних умовах, тобто ти можеш мати звичайний робочий день, але коли п’єш каву чи келих ігристого під мурами Софії, то цей день уже незвичайний. Люблю такі виняткові речі в буденності. Мене дивував і досі дивує Труханів острів. Я багато там гуляла, мене вражало, що можна зняти кросівки і піти босою по лінії води. Що цей Дніпро такий величезний. І мене вражає простір, величезний обшир міста, Труханів острів просто в центрі. Але також я багато гуляла на оболонській набережній, там було гарно, зелено, добре. Мої студентські точки дуже стандартні. Мені пощастило, що я вступила в доковідний час, тому на КМЦ (Культурно-мистецький центр Національного університету "Києво-Могилянська академія" — ЖК) ми пили ігристе, ходили у «Вернісаж» пити пиво, це була культова стара точка з паскудною таранькою, ходили у кав’яреньку Vagabond, вона тоді була суперфенсі. У рік, коли я переїхала, відкрився «Світ кави», ця оаза Галичини з київським флером, тому що всі, хто там працює, все ж мешканці Києва.
КРАСА РУТИНИ
Я люблю сніданки і готувати щось смачне. Прокидаюсь доволі рано і стараюся проводити ці ранки із задоволенням для себе, робити якийсь мінімальний спорт. Працюю до обіду інтенсивно, тому що тоді ефективніша. Часто з бібліотеки, іноді їжджу в редакцію. Якщо працюю з бібліотеки, то люблю повернутися додому приготувати обід. Ходжу на Житній, люблю квітів купити. Вечорами іноді ходжу в кіно, іноді сиджу вдома читаю, іноді продовжую працювати, але стараюся себе в цьому зупиняти. Загалом стараюся зменшувати екранний час, непогано просунулась 2021 року, але потім це обнулилося. Ходила на балет і хочу повернутися. Іноді виконую додатковий урок французької мови, яку повільно вивчаю. Я люблю певний спокій. Ходжу на концерти і в театри, але зараз і концертів то дуже немає, і настрій інший, тому дуже врівноважено проводжу час. Якщо я занадто стривожена після дня або він був важкий, буду сидіти і втикати в книжкові полиці. Зараз у квартирі, де ми живемо, в нас десь пів стіни цими книжковими полицями зайнято, і це мене врівноважує, бо це корінці, які я впізнаю.
Після повномасштабного вторгнення я поїхала до Львова з кількома книжками, і всі вони мали тільки сентиментальне значення.
Взяла дві поетичні книжки, які мені підписав мій хлопець (письменник Мирослав Лаюк — ЖК), коли вони щойно вийшли. Взяла «Ефіопію» з автографом Жадана, його самвидавну збірку «Рожевий дегенерат» — бібліографічну рідкість, яку я колись поцупила з батьківської бібліотеки. І книжку, котру Мирославові подарувала наукова керівниця, — народні пісні, які Климент Квітка збирав із Лесею Українкою. Весь той час, поки була у Львові, мала відчуття, наче в мене покоротшали руки, тому що я не могла повернутися до своїх книжок.
А вони були мені вкрай потрібні, бо ми саме почали робити «Наразі без назви» і я поняття не мала, як сприймала тему колоніалізму до вторгнення, це забулося, а нотатки в книжках були далеко.
Мирослав під час вторгнення почав збирати старі книжки, знайшов на вторинному ринку «Іліаду» і «Одіссею» в перекладі Бориса Тена, «Фауста» Ґете в перекладі Миколи Лукаша, а ще книжку Миколи Зерова, яка вийшла після його формальної реабілітації.
Мій дім там, де я зі своїми найближчими. Він може бути де завгодно. Це теж річ, яку ми засвоїли з минулого сторіччя, це наша колективна пам’ять. Були люди, які лишались під окупацією, були й ті, які взяли архіви і поїхали у Чехію, Німеччину, Канаду, США. Юрій Шевельов у спогадах згадує, як він із Харкова вивіз горнятко. Я думаю, важливо мати символи пам’яті. Мій дім не знищили, і я це дуже ціную — мені просто пощастило. Не знаю, як би мені було. Погано, очевидно. В мене є досвід покинутої бібліотеки, він дуже бляклий на фоні, та все ж — мій. Вже по поверненню до Києва ми спакували всі книжки в коробки на випадок, якщо доведеться їх вивозити чи якщо в дім щось влучить. Але якось Мирослав повернувся з деокупованої Київщини, де вони з волонтерами розбирали зруйновані будинки, і каже: «Розкладай книжки — якщо прилетить, то ці коробки їм не допоможуть, а якщо не прилетить, то вони будуть стояти». Він побував у розбитій квартирі, власниця якої не могла приїхати і просила знайти для неї хоча б щось ціле, та уявіть, не могли знайти нічого, поплавився навіть посуд. Тому ці книжки… це така наївність їх складати в коробки.
УСЕ ВПИРАЄТЬСЯ В ЛЮДЕЙ
До великого вторгнення я завжди мала жаль до Віктора Петрова, що він не залишив спогади, не роз’яснив більше, адже ж прожив досить довго. Є ж щоденники Довженка, і ми цінуємо їх. Але я зрозуміла рівень жаху, який приносить війна і окупант. І в мене дуже змінилося ставлення до колективної та індивідуальної пам’ятей, я зрозуміла, що люди переважно ще й не хочуть це пам’ятати: страшні речі може бути не тільки небезпечно памʼятати, а й дуже боляче. Віктор Петров мав право не залишити мені свої мемуари, щоб я, п’ючи на Подолі дорогий фільтр, не розважалася його складним життям. Раніше я не могла йому цього пробачити, а тепер відчуваю сором за себе тодішню. Петров-Домонтович може бути дуже помічним нам у наших актуальних проблемах. Мені дуже подобається те, що він на позір неімпульсивний, але насправді дуже емоційний.
У нашому сучасному житті — це соцмережева штука — дуже багато реакції, а не рефлексії, і вона підноситься наче висока цінність з огляду на щирість. Натомість мені цінною є рефлексія. Петров, його покоління, ті, хто вижили і нам щось лишили, мене надихають тим, що в жахливих умовах вони були здатні на рефлексію.
А в мене є незалежна країна, в якій я можу працювати, то хто я така, щоб не бути здатною на рефлексію. Люди минулого віку задають мені такий морально-естетичний, інтелектуальний хребет, що я навіть не претендую до нього дотягнутися, але в мене є цей орієнтир. Планка дуже висока.
Я хотіла би знати більше про Київ періоду національно-визвольних змагань, зокрема тому, що це ще й мультикультурний Київ, сьогодні геть не відомий. Трошечки раніший період кінця 19 початку 20-го століття, період «Старої громади», Олени Пчілки, Драгоманова і їхнього кола — теж фантастика. Люди винятково високого інтелектуального польоту і витримки, справжня українська аристократія того часу. Недавно я потрапила в ситуацію, де один американський професор сказав мені не легковажити зі фразою «радянська окупація України». Факт, що більшовики на багнетах узяли Київ, є неочевидним для західної академії, хоча свідчень і англомовної літератури з теми достатньо. Але і в Україні це досі не для всіх очевидно. Це дорога, яку нам ще треба пройти, а для того, щоб її пройти, нам потрібні хороші фільми, серіали — маскульт про той час. Потрібно показувати тих людей, які повірили в Україну, повірили в умовах, коли мали значно менше інструментів для втілення цієї мрії.
Мені б хотілося більше громадських просторів, бо це можливість для людей із різних бульбашок перетинатись і розуміти проблеми, які треба брати до уваги, навіть якщо вони не твої.
Громадські простори допомагають шукати здоровий діалог, щоб люди, які можуть комфортно закритися від проблем, не робили цього, і водночас щоб ті, хто не може розвʼязати проблеми, не впадали у відчай. Про це драма Миколи Куліша «Маклена Ґраса», яка сьогодні йде в Малому театрі на вулиці Гончара, раджу.
Усе впирається в людей. Міста мають різні проблеми, та важливо, щоби в них зберігалися й розвивалися проактивні спільноти, які відчувають відповідальність за своє місто. Думаю, після перемоги Київ буде таким, яким ми його будемо виборювати. Я хочу, щоб він був більш інклюзивним. Питання інклюзії вже постало гостро для України — ветерани й люди, які втратили попередню мобільність, мають відчувати себе повноцінними мешканцями міста. Інклюзія багаторівнева і вона будується на вдячності й уважності. Вона не розвинеться сама по собі, її слід впроваджувати.
Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.
Над матеріалом працювали:
Інтерв'юерка та фотографка: | Авторка: |
Христина Кулаковська | Софія Котович |
Редакторка: | |
Анна Пастушина | |