Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
Багато хто з нашої команди вирішив лишитись у Києві, попри небезпеку від прильотів та невідомість цієї осені й зими. Ніхто з нас не знає, чого очікувати, але ми дуже любимо свій дім і віримо в перемогу, намагаючись бути корисними, тримати своє психологічне та емоційне здоров'я у балансі.
Поговорили нещодавно з Марі — гештальт-терапевт, волонтерка й активістка, велика шанувальниця Гаррі Поттера і прогулянок Києвом, Марі допомагає людям впоратися зі складними переживаннями.
Доки ми гуляли на Оболонській набережній, наша героїня показала улюблені місця, розповіла, чому любить свій район і де хоче жити в майбутньому.
Київ
Я киянка, усе життя на Оболоні. Поки що живу з батьками, але коли з’їду від них, то залишуся на Оболоні, бо для мене це найкращий район Києва. Тут є вся інфраструктура, набережна, озера, і люди чомусь мені здаються привітнішими, хоч, можливо, це ефект життя тут. Із районів мені ще подобаються Поділ, Виставковий центр, Голосіївський район. КПІ теж люблю, бабуся живе поблизу, тому у дитинстві я майже щодня проводила там час, любила лазити по деревах.
Це для мене як Гоґвортс, тільки наш, київський.
Дуже люблю запах київського метро, особливо на КПІ — я коли на цю станцію приїжджаю, то ммм!.. Напевне, це можна назвати запахом дитинства. У цього міста смак кави. Моя асоціація, що Київ — це любов. Це зустрічі з близькими мені людьми, пригоди — полазити по ВДНГ чи схилами Подолу. Це залізти на руфтопи, сісти помалювати скетчі біля озера або спонтанно піти до когось у гості. А ще вуличні музиканти, обожнюю їх і майже всіх знаю, люблю з ними поговорити.
Київ я люблю за людей, атмосферу, у нас справді є все, і відчувається дух свободи сучасного українського стилю. Якщо у моєму дитинстві було відлуння СРСР, то зараз його набагато менше. Місто стало сучаснішим, насиченим подіями, а люди — більш відкритими до чогось нового.
Киян я б назвала егоїстами у хорошому сенсі цього слова, бо вони намагаються розвивати свій потенціал, думають про себе, тому в Києві багато бізнесів, театрів, тих же кафе.
Крім того, кияни — люди мистецтва, у нас воно і сучасне, і вінтажне, є і ретро-фестивалі, й етнічні танці біля Володимирської. У нас реально є все, тому кияни — це люди, у яких є все. Вони дуже вільні, обирають, де їм тусити: на сходах набережної, у якомусь закладі для ВІП-персон чи в «Гулівері».
Це місто пасує інтровертам — у нас багато безлюдних місць, природи, антикафе, у яких можна посидіти наодинці. Часто бачу людей, які сидять у парках, читають книжки, і їм із собою ок. І якщо хочеться активного життя, то в нас, наприклад, багато танцювальних гуртків, спікінг-клубів, завжди можна знайти людей зі схожими інтересами.
Психологія
Я закінчила бакалаврат в університеті Шевченка і маю додаткову освіту за двома напрямками психотерапії: психосинтез і гештальт-терапія. Маю спеціалізацію з тілесних процесів у гештальт-підході та зараз у процесі вивчення роботи з дітьми та сімейними системами. Із початку вторгнення я пройшла курс лекцій і семінарів щодо роботи з травмами та кризами. Наш університет створив кризову групу, щодня ми зустрічались онлайн, нам розповідали, як підтримувати людей під час війни.
Гештальт я обрала через можливість із позиції клієнта відчути, як усе працює. Як на мене, це дуже дієвий підхід, він працює через побудову стосунків психотерапевта і клієнта. Події у житті клієнта проєктуються на контакт із терапевтом. Якщо в психоаналізі акцент на минулому, то в гештальт-терапії фокус на актуальний момент. Гештальт може працювати з різними темами: від роботи з самооцінкою до втрат / важких травм і кризових станів. Він включає в себе багато інструментів і технік. Часто в процесі гештальт-терапії використовуються експерименти, спрямовані на створення нового досвіду або трансформації наявного.
Мої хобі частково пов’язані з психологією. Я зараз беру участь у танцювальному проєкті про те, як виражати себе емоційно через тіло, через пластику. Також я навчалась у студії плейбек-театру «Під зонтом» і тепер із ними граю, згодом стала частиною плейбек-театру «Вільне місце». Це різновид інтерактивного театру імпровізації, у його основі лежить один із напрямків психотерапії — психодрама: люди розповідають свою історію, а актори в імпровізаційний формі грають її. Завдяки плейбек-театру людина може подивитися на свою історію з іншого боку або просто розказати її.
Взагалі ідея плейбек-театру в тому, що кожна історія має бути почутою. У людини є ця можливість поділитися своєю історією та відчути підтримку. Зараз у Києві є плейбек-театр кризового реагування, який проводить перфоманси для переселенців або людей, які постраждали від війни, і там же є навчальна студія, тож люди можуть і самі спробувати стати акторами.
Вторгнення
Психологи проживають те саме, що й інші люди: у перші місяці в мене була втрата самоідентифікації, стани апатії, мало позитивних емоцій. Коли я відчувала підтримку або надавала підтримку іншим, то давати раду цим станам ставало легше. Зараз я відчуваю себе більш стабільно, ніж у перші місяці.
Основне правило, яке треба пам'ятати, що будь-яка реакція на теперішні події — нормальна. Потрібно бути готовим, що людина може не хотіти розмовляти або ж навпаки — емоційно реагувати: плакати, кричати, хотіти обіймів чи не хотіти. Важливо бути чутливим до того, хто перед вами сидить, і розуміти його бекграунд. Не потрібно деталізувати, повертати людину у травматичне минуле і в роль жертви, говорити про почуття, просити пригадати події, надмірно співчувати. Можна разом подумати, що стане для людини опорою зараз.
Після вторгнення я перейшла на українську мову. Зробила цей вибір через війну і тому, що цікавлюся темою Розстріляного відродження: ходжу на вистави, читаю.
Почала краще розуміти, навіщо потрібно говорити українською, тому мені сумно, що раніше цього не робила. Але все відбувається в потрібний момент, зараз я українськомовна агітаторка — мотивую інших робити так само, ось моя мама вже заговорила українською. Вважаю, що переходити потрібно для прояву національної ідентичності, для спільності і щоб показувати, за що воюють наші солдати.
Я не виїжджала, бо знала, що так буду більше хвилюватися. У моїх друзів і клієнтів, які виїхали, рівень тривоги був набагато вищий, ніж у тих, хто залишився. Тут є хоча б ілюзія контролю, коли щось відбувається, і підтримка твого кола людей, спільність, розуміння того, що це мій дім, моя земля. Із початку повномасштабного вторгнення я зрозуміла, що не хочу кудись переїжджати, жити в іншому місті, хоч раніше мріяла про Амстердам. Тут я можу жити своє найкраще життя. Ціную тутешніх людей, атмосферу, динаміку нашого міста.
Волонтерство
24-го зранку у мене було заплановане онлайн-заняття із психології, і наша тренерка вирішила його не скасовувати. Так моя війна почалась із фахової розмови про те, як підтримувати людей у кризовій ситуації, про техніки заземлення, дихання. І вже наступного дня я ці речі розповідала у центрі «ОбійМи», який створили студенти психологічної асоціації, де я волонтерю. Це була моя перша масштабна, на 50+ людей лекція, і вона була в коридорі. Нашим завданням було підтримувати психічне здоров'я українців. Запитів було багато, не завжди вдавалося сконтактувати по відеозв’язку, то зідзвонювалися і переписувались. Це була кризова підтримка, щоб люди могли впоратися з хвилюваннями і тривожністю. Дехто з них більшість часу був у бомбосховищі. Деколи не було зв’язку і розмова переривалася на кілька годин. Пам’ятаю, як написала одній дівчині великого листа, схему на А4, як упоратися з панічними атаками.
Окрім центру «ОбійМи», я волонтерю в іще одному психологічному проєкті — «Її підтримка». Цю платформу від журналу Wonderzine створили для жінок і представників ЛГБТ-спільноти. Я працюю в цій службі вже кілька місяців. Там багато спеціалістів, для кожного клієнта знайдеться психолог. Психологи беруть тільки ті запити, які пов’язані з їхньою спеціалізацією. Людина отримує три сесії з психологом безкоштовно або за донат. Потім можна продовжити роботу на умовах, про які клієнт і психолог уже між собою домовляються. Здебільшого це робота, спрямована на кризову підтримку під час війни, але звертатися можна з різними потребами.
Якщо відверто, то у волонтерстві у мене був особистий інтерес — так я відчувала, що займаюся потрібним, підтримую людей, роблю внесок у нашу перемогу, — тобто підтримка інших підтримувала мене саму. І є ще один, дещо егоїстичний момент. У всіх людей є різні ідентичності, і в кризових ситуаціях найновіші з них зазнають найбільшого впливу, тож професійна ідентичність у багатьох похитнулася, адже переважно вона формується найпізніше. Саме завдяки тому, що я спрямувала свій фокус на навчання, на підтримку, я не втратила свою ідентичність гештальт-терапевта.
Загалом унаслідок травматичної ситуації людина може або тікати, або завмирати, або діяти. Люди, які обирають волонтерити, реагують із позиції «діяти». Обираючи активну позицію, людина відчуває себе частиною спільного колективу, робить щось корисне для спільної перемоги і уникає станів самозвинувачення, мовляв, я роблю недостатньо.
По факту волонтерство — це коли людина віддає якусь кількість свого часу і ресурсів, не чекаючи чогось навзаєм, це безкоштовна робота задля якоїсь мети. Але має бути збережена грань.
Бо коли віддаєш більше, ніж можеш, то йдеш у мінус, і тоді треба зупинитися. Вигорання — це термін, який стосується передовсім роботи, а волонтерство не може стати роботою, воно повинно займати меншу частину часу, ніж усе інше життя.
Планування майбутнього
Із початку вторгнення стало більше запитів щодо зниження тривожності, як із нею впоратися, як впоратися зі страхами. На жаль, вторгнення актуалізувало тему втрати. Крім того, залишаються і проблеми самооцінки, невпевненості, конфліктів у стосунках, це нікуди не зникає. Війна впливає як каталізатор, тому ми зараз живемо з фоном, що проблеми, які були до неї, поглибилися. Саме тому люди, які раніше не зверталися до психолога, йдуть до нього зараз, розуміють, що психотерапія саме на часі.
Дуже токсично не жити зараз і думати про життя «після перемоги», тому що це стан невизначеності. Теоретики кажуть, що страх — це коли людина думає про щось, що є зараз, а жах — про те, що в майбутньому. Якщо людина думає про невизначене майбутнє, то життя миттєво зупиняється. Впоратися зі станом, коли людина лякає себе невідомістю попереду, допоможе фокусування на теперішньому: а що в мене є зараз? а що я можу зараз? Не варто чекати, краще діяти зараз, щоб момент очікування пройшов швидше. Можна спробувати структурувати своє життя і планувати на трошки: кілька годин, день, два, тиждень.
Наша країна розвивається, люди змінюються, це те, як має йти життя: в динаміці, зростанні. Я вважаю, що незважаючи ні на що, ми дуже круто справляємося, пишаюся українцями. Зараз ми можемо з усім впоратися.
Марі порадила кілька безкоштовних ресурсів, куди можна звернутися по психологічну підтримку під час війни:
— Чат-бот «Її підтримка»
— Психологічна підтримка «ОбійМи»
— Інститут психології здоров'я Institute of Health Psychology (по суботах є групи підтримки та стабілізації)
Улюблені місця Марії
Київ об'єднує всі культури в собі, тобто у нас є багато класних іноземних ресторанів: тайська кухня, японська, але в той же час є заклади з українською традиційною їжею. Смак Києва — в об'єднанні. Київ об'єднує різні смаки, і ти можеш знайти тут все. Все в одному.
Улюблений маршрут: пройтися зі Льва Толстого через Хрещатик, піднятися на Володимирську гірку. Далі з Володимирської або піти до «Арсенальної» до парку, або ж на Поштову і спуститися до Контрактової. Ну або просто вийти з дому і піти на Оболонську Набережну і там провести цілісінький день.
Серед улюблених закладів — «Кавовий» на Оболоні, із давніх — Paliturka на Хрещатику, «Каштан» прикольний, але це так, на 5 хвилин забігти, бо там багато людей, але кава смачна. Ще я люблю ходити у львівські місця — «П'яна Вишня», «Реберня». В паби іноді ходжу чи барчики.
Я відновлююся соціально за допомогою спілкування із друзями; якщо я контейную клієнтів, то мої друзі мене контейнують (контейнування — вбирання емоцій іншої людини, називання їх і допомога пережити, здебільшого застосовується до дітей — ЖК). Або ж іду в театр, на концерт. Я дуже люблю «Дикий театр», ProEnglish Theatre, музей Ханенків. Останній — це круте місце в Києві, бо там не тільки картини є і виставки проводять, а й перформативне мистецтво представляють. Я от волонтерила там нещодавно, оперу ставили (йдеться про оперу Genesis від формації Opera Aperta — ЖК). Також GreyCat.Studio класний заклад, де проводять квартирники, різні івенти, музичні концерти. Ще мені подобається Київська Опера, вони робили дуже круту виставу «Розстріляне відродження», у якій поєднано хорові пісні та вірші поетів того покоління.
Я акторка у плейбек-театрі «Під зонтом», а не так давно почала грати у ще одному — «Вільне місце». Це різновид інтерактивного театру імпровізації, у його основі лежить один із напрямків психотерапії — психодрама: люди розповідають свою історію, а актори в імпровізаційний формі грають її. Завдяки плейбек-театру людина може подивитися на свою історію з іншого боку або просто розказати її. Взагалі ідея плейбек-театру в тому, що кожна історія має бути почутою. У людини є ця можливість поділитися своєю історією та відчути підтримку.
Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.
Над матеріалом працювали:
Інтерв'юерка та транскрибаторка: | Коректорка: |
Наталія Горда | Анна Пастушина |
Авторка: | Фотографиня та дизайнерка мапи: |
Богдана Горбань | Олександра Онопрієнко |
|