У своїй «Майстерні» Олександра Бурбела влаштувала виставку про дім і простір домашнього декору від українських майстрів. Так через мистецтво вона осмислює питання дому у своєму житті й у житті країни, де кожного дня хтось його втрачає. Вона переїхала до Києва з Криму, де виросла. Знайомилася з містом через людей, знайшла себе тут професійно і залишилась. Ми говорили про те, як полюбити Київ, про її справу та про втрату і віднаходження дому.
КРАЇНА-ДІМ
Моя особиста мапа — це три місця: Алчевськ, де я народилася, Крим, де виросла, і Київ, у якому живу з 16 років.
Сестра та мама моєї мами досі живуть в Алчевську. Вони так і не переїхали до Києва після всіх умовлянь. Коли почалася повномасштабна війна і я прокинулася від «градів» уночі, то вони були першими, кому я зателефонувала — не мамі чи татові в Києві. Це свідчить про те, що я за декілька звуків вибухів почала усвідомлювати, як вони жили 8 років. Запитала, як вони, а вони навіть не знали, що щось почалося, для них це був черговий день. У Криму я спочатку жила в Євпаторії, потім ходила у школу в Сімферополі — у Криму на той час була одна українськомовна гімназія, де я і вчилася.
Мій дім у Криму — це дачка, маленький будиночок на західному узбережжі біля Євпаторії, край світу. Без городу і саду, просто білий-білий пісок і блакитно-прозоре море. Кожного року я їхала туди на все літо, до мене приїжджали друзі, в університетські роки бували і київські. Засинаєш із відчиненим вікном, завжди відчутний морський бриз і немає комарів через вітер. Відчуваєш запах моря — прокидаєшся з ним і засинаєш. Вранці встаєш, спускаєшся сходами з другого поверху, виходиш на берег. Як людина з під’їзду бачить двір, так я бачила море. Один із яскравих спогадів: як батько ловив маленькі-маленькі чорноморські устриці, мідії, рапани, краби, ми готували їх на вогні, і цей звук, коли відкривається мушля, — такий характерний. Перші устриці я їла не в ресторані в Києві, а в Криму на дачі. Ці спогади не переб’ють ніякі закордонні мандрівки, де б я не була.
У 10 класі переїхала в Київ, тут же вступила в університет. Після завершення думала повернутися до Криму, але залишилася в місті, почала тут працювати. Київ став для мене другим домом.
Повномасштабну війну зустріла в Харкові, я хвилювалася за це місто, адже воно рідне для мого чоловіка і багатьох друзів. Звідти ми евакуаційним потягом поїхали на захід. Я люблю Карпати, Прикарпаття, Закарпаття, часто там бувала з мамою. Для нас із чоловіком це було місце не куди хочемо втекти, а де ми планували будувати своє майбутнє. До того, як ми одружилися, він жив у Харкові, я жила в Києві, і ми разом хотіли жити десь там. За 3 місяці ми змінили 9 локацій, це були місця із дуже красивою природою, і всюди ми бачили переселенців, жили з ними. Було видно, як їм важко, як вони не виходили надвір, а постійно читали новини. Вони наче приїхали і завмерли.
У мене не було неприємних ситуацій із поселенням на західній, про які часто розповідають. У них інший досвід, їх так не обстрілюють, але я бачила, як щотижня привозять хлопців хоронити і все село їх проводжає, у них свій біль, там дуже багато родин, де хтось загинув. Поняття дому в якийсь момент стало для людей дуже вузьке — моя квартира. Я вже переживала втрату дому раніше, і, дивлячись на тих, кому було так важко це проходити, я переосмислила поняття дому для себе. Питання дому для мене завжди болісне й дивне. Із приходом повномасштабної війни воно нікуди не поділося і ще більше загострилося. Питання, звідки ти, стало як ніколи актуальним. 2014-й і 2015-й роки в мене було якесь відторгнення Києва на фоні подій: зникла можливість їздити у Крим, довелося продавати там багато що, зокрема дім, де я росла. Я ніколи не могла собі відповісти, де мій дім — у Луганській області, у Криму чи в Києві, бо я і те, і те, і те вважаю своїм домом. Всю минулу весну я пропрацьовувала тему дому і зрозуміла, що мій дім — вся Україна. Війна цьому вчить, бо вона не за окреме місце йде, війна йде за Україну. Ти не можеш відрізняти одну ділянку від іншої. Мені однаково болить за Херсон, за Харків, за Київ. Я собі нарешті відповіла, і мені так легше. Цього року я вдруге полюбила Київ. Він для мене зараз як колиска, яка приймає нових жителів звідусіль. Хтось із нього поїхав, і так має бути. Місто наче не змінилося, все в тому ж ритмі, але воно мені більш затишне. Я в ньому відчуваю силу і затишок столиці.
І нещодавно я зрозуміла, чому Київ зараз затишний для мене, — бо він більше розуміє. 2014-го Київ не розумів людей із Луганська, Донецька та Криму.
Молоде покоління може впоратися з нашими нестабільностями, а для людей віку моєї мами хочеться, щоб можна було передбачити, що буде завтра. Якщо ти з Криму і тобі було що там втрачати, то всі ці роки ти живеш на два життя, бо там ще є те, що твоє. Ми досі судимося, щоб це все не віджали. Моїй мамі 60 років, доросла жінка з життям, яке вона сама собі зробила. Вона боєць, постоїть за себе, дасть собі раду, але вона мала бізнес у Криму, нерухомість, і все, що вона будувала, довелося залишити буквально за тиждень. Підтримки від держави не відчувалося, всі на свій страх і ризик переїжджали.
Моя мама принципово не хотіла отримувати російський паспорт. Вона одразу розуміла, що Крим не повернеться завтра. Навіть я на той момент не усвідомлювала, що їй довелося пережити. Тоді мені було боляче, але навіть я, кримчанка, не розуміла її шлях. Вона переїхала сюди, був складний довгий період, який досі триває, з цими прописками, пенсіями, документами. Вона до того ніколи не спілкувалася українською, але після переїзду почала розмовляти і переписуватися нею. Якби її спитали, чи повернеться вона в Крим, то вона б відповіла, що ні, це для неї біль і жахливий досвід. Їй легше відрізати й не сумувати, щоб жити далі. Зараз вона живе на дві країни — Україну і Чехію. Вона один раз втратила дім, переїхала, вклала гроші в інший, прийшла велика війна і знову страх, що буде з новим домом.
СИЛА І ЗАТИШОК СТОЛИЦІ Перші місяці після переїзду в Київ мені було важко, це було ще в школі, ти потрапляєш у вже сформовану компанію, де тебе не приймають, хлопець і всі друзі залишилися в Криму. Але потім я здружилася з двома дівчатами, які у Києві народилися, і вони стали моїми провідницями, завдяки їм я полюбила місто. Згодом виявилося, що мені пощастило зі школою, ми і досі з багатьма однокласниками дружимо. Оточення показувало мені місто. Ще відтоді моє улюблене місце в Києві — між Михайлівським і Софією. Я часто просила тата їздити ввечері дивитися, як вони підсвічуються. Це моє місце сили у Києві. Потім я вступила в Інститут журналістики університету Шевченка, він дав мені ще більше класних людей, там було багато приїжджих, з якими ми разом пізнавали Київ. Я живу на «Берестейській» біля парку Нивки, мені подобається цей район і, як виявилося, поряд американське посольство, тож це безпечно. Подобаються Золоті ворота і вулички навколо них: Ярославів Вал, Рейтарська, Гончара. Я пожила в багатьох районах: Борщагівка, Позняки, Солом’янка, мені всюди прикольно жилось, але історичний Київ і Поділ люблю найбільше. Коли я приїжджаю в центр, то, проходячи кілька вулиць, зустрічаю безліч знайомих, бачу класні заклади. І ця стара архітектура в поєднанні з сучасним стилем життя! Минулу весну в нас украли, тепер усі помічають, яке місто зелене, особливо після похмурої блекаутної зими.
Я люблю Європу, але десь років 5 я повертаюся в Київ з розумінням того, що тут я смачно поїм, сходжу в дуже крутий бар, все на кілька кроків попереду. Йде повномасштабна війна, а я кожні вихідні не встигаю потрапити на всі маркети і події, які тут проходять.
От я пів ранку проплакала через підрив ГЕС, зайшла в кав’ярню у себе на районі і бачу людей, як вони працюють, розумію, що в них такі ж новини, як у мене, але вони не зупиняються. Кожен щось робить, і робить дуже стильно, є здорова класна конкуренція. Київ — це для мене місто, яке не дає шансу на друге враження, якщо ти маєш про себе заявити, то планку треба ставити з першого разу. Всі хочуть якості.
Я багато подорожую, а за час великої війни не їздила за кордон і думала, що перетворюся на гриба, що стільки всього пропускаю. Недавно їздила у Чехію до мами, у Празі що було три роки тому, так воно і зараз є. Європа про стабільність, у Києві цього не обіцяють наразі, зате «весело». Для мене Київ — про життя, це столиця, яка має своє обличчя.
ДІМ «МАЙСТЕРНЯ»
«Майстерня» — це назва бренду, який об’єднує багато майстрів з усієї України. Першочергово будинок був куплений, щоб стати родинним домом. Моя мама переїжджала з Криму, там щось продавала, і потрібно було тут одразу щось придбати, щоби ці гроші зафіксувати. Він кілька років стояв без ремонту, і мама, і я жили на квартирах. Коли мені виповнилося 30, я змінила професію, прийшла до того, що хочу займатися декором для дому, і взяла у мами перший поверх під майстерню. Це був артпростір і шоурум українського декору. Перші пів року я сама займалася цим, мозаїку робила, але на меті в мене було об’єднання українських майстрів. Хотілося показати, наскільки у нас багата на стилі країна. Так почала співпрацювати з майстрами.
За пів року до повномасштабної війни ми продали дачу, на якій я виросла. Я розуміла, що там нема ні мене, ні мами, вона стоїть пусткою, а в мене є Дім «Майстерня», і мені потрібні сюди фінанси. Я від серця відірвала той будинок.
Коли почалася велика війна, майстерня не працювала. Я переїжджала з місця на місце, волонтерила, але в якийсь момент вирішила, що хочу бути корисною для своєї країни через свою справу, і переосмислила її. Із частини грошей із продажу дачі ми зробили родинний фонд і започаткували благодійну виставку, сенс якої у фінансовій підтримці майстрів. Ми купували їхні роботи, виступали колекціонерами, а 50% від гонорару йшли на ЗСУ. Ми хотіли довести, що культура на часі і що вона теж приносить користь. Згодом гроші на купівлю виробів закінчилися, але люди почали підтягуватися і давати свої роботи як на виставку. Так у нас, окрім постійної колекції, з’явилися вироби, які може купити кожен охочий.
Зараз ми функціонуємо як артпростір, в якому є шоурум, тобто можна придбати вироби, задонативши частину грошей на ЗСУ, є виставкова частина, простір для заходів і майстер-класів. У нас є роботи кримських татар, вірменів, різних національних спільнот, які живуть в Україні і творять тут. У нас у домі живе сучасна українська реміснича історія.
Наша виставка називалась «Це Мій Дім» і відкрилась у листопаді. Символічно, що коли почалися блекаути, ми з чоловіком переїхали в цей будинок, і він дійсно став нашим домом.
Люди, які приїжджали купувати український декор до повномасштабної війни, вони купували просто декор, зараз вони купують відчуття дому.
Багато тих, хто виїхав за кордон, коли повертаються на короткий час, заходять щось купити й обирають річ усвідомлено. Вони вже там десь роблять свій куток і збирають предмети, які будуть домом. Така парадоксальна штука: щодня обстріли і хтось фізично втрачає дім, але все одно ми починаємо цінувати ці речі, бачити в них сенс. Я рік тому думала: який декор, у цієї справи немає майбутнього. Потім утворили фонд, допомогли митцям, ми їх підтримали і повернули до життя, вони нас, і зараз я займаюся тим самим декором ще більш інтенсивно, бо люди нарешті полюбили українське.
Багато до мене в «Майстерню» приходило тих, у чий дім влучили, і вони живуть у Києві, знімають квартиру, вони купують свічки, посуд глиняний. Це і молодь, яка так полюбляла мандрувати, а тепер дуже полюбила рідне місто. Я бачу тих, хто переїхав і приймає Київ, їм стає легше, а тим, котрі не приймають, легше не стає. Я щодня бачу і таких, і таких людей. Кожен третій тут плаче, бо щось відгукується, починає розкриватися. Мені важливо і приємно знати, що я побудувала «Майстерню», в який приходять люди з різних міст і знаходять щось своє, часто кажуть, що в Домі «Майстерня» їм комфортно.
Я жила в російськомовному Криму і вчилася в українськомовній гімназії, тобто привчала себе до того, що українська — мова, якою я буду спілкуватися. Переїхала до Києва, а тут усі спілкуються російською, щось не зійшлося. Я вступила на видавничу справу і редагування, але все одно поза парами всі говорили російською. Для мене українська була просто державною мовою для офіційних процесів. Зараз я розмовляю українською не як державною, а як рідною.
Моя «Майстерня» називалася «Мастерская», у цьому було щось лофтове. А потім я подивилася документальний фільм «Рутенія. Повернення коду нації» про український шрифт, обрала його для нового логотипа «Майстерня». Мені дуже подобається звучання цього слова, у ньому є щось тепле і родинне.
Мій перехід на українську — правильне рішення, яке треба було зробити. Я в житті досі трохи розмовляю російською, але все, що пов’язане з моєю справою, ведеться українською. Я зрозуміла, що якщо моя місія — збереження культурної спадщини і якщо я представляю це, то перше, з чого воно починається, — це мова.
Я не можу представляти українське російською мовою.
Цей матеріал став можливим завдяки ГО «Жінки в медіа» за підтримки уряду Канади в рамках проєкту «Голос жінок і лідерство – Україна», що впроваджується Українським жіночим фондом. Представлена інформація не завжди відображає погляди вказаних організацій.
Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.
Над матеріалом працювали:
Авторка, інтерв'юерка та транскрибаторка: | Фотографка: |
Софія Котович | Олександра Онопрієнко |
Редакторка: | |
Анна Пастушина | |