Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
Кожне місто має своє звучання, і Павло записує київське. Він разом із дружиною Олею, яка є операторкою, знімали ролики для волонтерської організації Ukraine: Direct support і документальні фільми на деокупованих територіях для проєкту «Україна мілітарна». Про рідне місто Васильків, досвід роботи двірником і шлях до звукорежисури читайте в історії архіваріуса з мікрофоном, котрий фіксує звуковий відбиток доби.
Під час нашої розмови Павло показав, як записує звуки тривоги. Фотографували Павла й Олю в туманний день на їхньому красивому балконі в центрі Києва.
КИЇВСЬКИЙ САТЕЛІТ
Я народився у дуже крутому місті, в яке завжди люблю повертатися — це Васильків Київської області. Воно старовинне, з багатою історією, але, на жаль, зараз культурно не розвивається і не використовує свій потенціал. Зазвичай про це ніхто не говорить, але мені воно болить. За старою статистикою 2001 року, там жило 45 тисяч людей, із дитинства пам'ятаю цю цифру, бо в Україні було 45 мільйонів, а у Василькові — тисяч. Зараз, думаю, до 100 тисяч. Переїхав до Києва рік тому, до того все життя жив у Василькові, це 45 кілометрів від центру столиці і легко приїхати, я звик. У студентські роки вставав о п’ятій і дві години добирався трьома видами транспорту.
Дитинство у Василькові було дуже яскравим. Так склалося, що я завжди був наймолодшим, і старші брали мене на всі авантюри. Воно тривало довго: до 13 років я бігав із палкою і кричав «сила землі!», ми придумували різні ігри. На природу почав ходити в юнацтві зі своїми soulmates, бо довкола самі «мурашники» оточують і хотілося кудись у ліс. Жив у пʼятиповерхівці. Раніше це був двір робітників, які працювали на майоліковому заводі й за розподіленням отримали там житло. І моя мама однією з останніх отримала квартиру 1999 року. Це наче кіношний двір 90-х, де мужики в доміно грають, бабусі сидять на лавочках і сваряться на малих, які з мʼячем ганяють біля їхніх вікон.
Київ дитинства був містом фарб. Дуже вдячний батьку, який часто брав мене з собою.
Яскравий спогад — це Помаранчева революція, у сім років я був її учасником і добре пам’ятаю ті події.
відео Павла з Помаранчевої революції
Крім цього, пригадую оперний театр, подруга мого батька там працювала, і я багато вистав дивився по контрамарках із перших рядів.
Київ я почав відкривати ще до студентства. У якийсь момент ти дивишся навколо і бачиш, що однолітки чимось займаються, відвідують гуртки, починають формуватися соціальні кола. У школі я був таким сором’язливим, що боявся дивитися дівчатам в очі, але коли захопився музикою, вона дуже вплинула на мою соціалізацію, я почав їздити в Київ на концерти і фестивалі. Я приходив і дивився тільки на гітаристів, як вони руку тримають, як рухаються і взаємодіють із публікою. Це також були часи дослідження: паралельно блукав Кивом, інтегрувався в місто через музичні тусовки. Нестача цього у Василькові змусила мене їхати сюди. Ходив у рок-клуб «Барви» на КПІ та артпаб «44».
У Василькові не вистачало культурного життя, і мені захотілося зробити власну тусовку. Ми її називали «Рукавичка». Як у казці, де в неї звірі битком набилися і вона розірвалась, ідентична ситуація й зі старим будинком моєї прабабусі: після її смерті цей простір звільнився, і я наповнив його життям. Придбав диммашину, стробоскопи. Там відбувалися тусовки, і досі учасники кажуть, що найкращі в їхньому житті. Я часто казав тоді, що «Рукавичка» — це всі ми, не я тут засновник. Я хотів, щоб кожен відчув, що важливий, і розумів, що може робити свій внесок. Сама структура волонтерства зараз — це те ж саме, воно тримається на цьому. Так тривало десь рік.
Після дев'ятого класу я вступив у Васильківський коледж, провчився чотири роки і пішов на третій курс НАУ. Вчився на авіаційного інженера на факультеті технічного обслуговування повітряних суден і двигунів, закінчив бакалаврат і далі зрозумів, що не моє.
Найнестандартніший досвід роботи в моєму житті — двірником.
Мама все життя пропрацювала в ЖЕКу головним інженером, і я спитав, чи немає в неї роботи для мене. Опа, і я двірник. Це ж зранку в проміжку від 6 до 10 попрацював і тусиш собі. Але мене ніхто не контролював, після вечірок приходив о 12, на мене було купа скарг, всі були незадоволені, що прибираю пізніше, всі, окрім дяді Жори і його дружини. Я весь у яскравому одязі, окулярах, музичку вмикав і починав прибирати. А мені дістався адський двір — там ніхто не прибирав місяць чи два, не було відповідального. Ніхто не вірив, що я двірник, через мій нестандартний одяг, місцеві проганяли зі словами: «Іди отсюда, ентузіаст». Алкаші сварили, що пляшки у смітник викидаю. Роботи було багато, але я вирішив працювати не більш ніж дві години на день, тож ділив її: одного дня під’їзди, іншого — вулиця. Платили 4 тисячі гривень на місяць. Намутив собі жилетку, щоб було видно, що я двірник. І я в жилетці та з мітлою казав друзям, що двірником тут працюю, це мій об’єкт. Усі бояться реакції щодо несолідної професії, але на мене навпаки гарно реагували, я респекти ловив. Абсолютно не соромився, музика вибила з мене всі комплекси, мій улюблений гітарист колись сказав, що рок-н-рол не для сором'язливих, і я це тримав собі у голові. У моменти, коли стрьомно і хотілося дати задню, я тупо давив на газ. Мав тут знайомих. Одна бабуська ніколи не виходила з хати, а з балкона мені постійно: «Пашуля, привіт! Ти хочеш їсти?». Вона і сама так працювала, знала, що це таке, казала, що в мене все вийде. Я заходив у гості до них, якось зайшов провідати дядю Жору, кажу, щоб передавав дружині вітання, а він каже, що її вже немає, і я заплакав.
ЗВУКОБАЧЕННЯ
Ще в коледжі в мене було прізвисько Pasha Rock'n'Roll, бо я постійно слухав музику і знав, що хочу виступати. Паралельно грав у різних гуртах інді-рок, це було дуже модно, хіпстери того часу. І я плекав надію, що коли буду забезпечений, гратиму музику, виступатиму. Будинок, машина, а потім живу — помилкова модель відкладеного життя. Я не міг присвятити себе музиці повністю, як роблю це зараз. На мене сильно вплинула моя дружина Олічка.
Ми познайомились у 2018 році на Шипоті, я був на четвертому курсі. Дочекався, коли вона приїде до Києва, ми зустрілися. Оля вже тоді займалася відео та відкривала мені світ реклами, кліпів і кіно. На той момент вона вже майже надягла корону операториці, як я це жартома називаю. Це був світ, до якого я прагнув. Я тоді проходив практику в Міжнародних авіалініях України у відділі періодичного технічного обслуговування повітряних суден. Там система роботи побудована так, щоби роботизувати людину, мене це вразило. Курилка була єдиним місцем, де можна відпочити, і люди не мої — говорять про гроші, дружин.
А паралельно я досліджував звуки. До звукорежисури на майданчику ще було далеко, але для себе вже займався, Оля казала, що в мене крута музика, і я в себе повірив. Написав музику до нашого фільму «Край розваленого трампліну».
Оля: Але це був не перший його досвід. Коли ми тільки познайомилися, я знімала рекламу для скульпторів, і треба було музику. Кажу: Паш, а давай ти зробиш? Він створив шикарну музику, маючи тільки клавіатуру.
Павло: Розкладку ASDFGHJKL запрограмував на білі клавіші, а QWETYUIP — на чорні, і так почав писати музику. А воно ж як звичайний контролер — задає статичну ступінь натискання. Якщо в MIDI-клавіатурі грає роль сила ступеня натискання, то я потім сидів і вручну регулював ці параметри.
Спочатку це було композиторство, я писав музику, паралельно грав у гуртах, здобував практичний досвід. Мої навички міцнішали, і я пробував себе у звукорежисурі, вивчав звук, динаміку, тони, почав експериментувати з мікрофонами, записувати щось. Кілька разів спробував записувати довколишній простір (field recording). Контракти знаходив на платформі Upwork, написав про себе, що вмію все, думав: прилетить замовлення, і буду вчитися за чужі гроші. The Forest Project — це міжнародний проєкт, суть якого полягає в записі звуків природи. Це відбувалося ще до фільму «Мої думки тихі», і мені потім усі казали, що як його головний герой. Мене вразило, скільки звуків ми не чуємо, а вони є.
Що гнітить, то це коли виїжджаєш далеко-далеко в глушину, наприклад, на хутір Обирок Чернігівської області, а там бензопили дзижчать, нелегально нищать ліс.
У звукозаписі мені подобається фіксувати унікальні моменти, які неможливо відтворити знову. Експериментувати з різними девайсами і видами обробки звуку.
Найприємніший звук — голос Олі. Музику люблю дуже різну. Хоча так, щоб вмикати собі 10-годинну версію звуків природи, — то ні. Я перестав слухати ембієнт (англ. аmbient — «навколишній», напрямок електронної музики з вільною композицією і варіаціями тембру звуку — ЖК), довгі треки космічних звуків на синтезаторах, хоч якраз епоха дослідження Києва прийшла до мене під таку музику. Я вмикав собі фоновий шум, коли йшов Києвом і дивився на архітектуру.
Коли ми одружилися, я переїхав у Київ. Жили спочатку на Золотих, а потім перебралися в цей будинок на Грушевського, де живемо й зараз. Деякий час ми були в цьому домі зовсім самі. Ще був дідусь, але близькі його забрали, як я зрозумів. Тепер ця квартира — одне з улюблених місць. Найбільше часу проводжу вдома, у нас тут свої тусовки: і кіно дивимось, і танцюємо, і джемимо.
КОМЕНДАНТСЬКА ТИША
Павло: Абсолютно не вірили, що почнеться. Оля казала, що треба тривожну валізку, а я такий: на релаксі. У мене близький друг активний громадянин, знає всі новини. Кажу: Ванько, що там? І він: може буть. Ми 23-го ввечері зайшли до нього в гості в «Освітню асамблею», це підвальне приміщення, і ми домовилися, що в разі чого підемо туди. Я дуже запам’ятав, як ми вночі поверталися звідти: від «Арсенальної» через Маріїнський парк, скляний міст, на Пейзажну алею і до Золотих воріт, я обожнюю цей маршрут, і було так тихо-тихо — останні години життя, яке не буде як раніше.
Вранці Оля каже: війна почалась. У перші хвилини просто дивився у вікно і чув, як машини пролітають з неймовірною швидкістю, усі тікали. І почалася перша повітряна тривога. Сюжети фільмів про війну стали реальністю. Ми поїхали в асамблею і прожили там півтора місяця в підвалі, ночували на підлозі, поки не звільнили Київську область.
Оля: Там утворилося класне комʼюніті, це переважно були люди, які працюють в «Освітній асамблеї», та жителі будинків поряд. Було абсолютно все, крім ліжок: wi-fi та електрика, туалет, душ. Там сформувався волонтерський штаб, постійно приходили військові. Через тиждень, здається, ми почали вже все знімати. Як тільки відбулося вторгнення, я зрозуміла, що не хочу й думати ні про які кліпи і реклами, а хочу документувати. Ми познайомились із Марком Мельником, видавцем і ветераном, і тепер це наш друг, ми його дуже любимо.
Павло: Він запропонував продукувати контент для Штатів про те, що тут відбувається. Ми їздили на місця прильотів, записували відео про волонтерський штаб, розказували, що відбувається в Києві.
Оля: Ми вирішили робити документальний фільм про волонтерську організацію Ukraine: Direct Support, яку створив Марко. А потім Марко взявся знімати відео саме історичні: рефлексію на сьогодення через призму історії. Це проєкт «Україна мілітарна». Доктори наук Роман Коваль і Олег Однороженко розповідали, що таке Холодний Яр, про історичні паралелі, національно-визвольні змагання 20-х років минулого сторіччя. Моя українізація завантажувалась роками, а повномасштабне вторгнення фіналізувало цей процес, і все стало таким очевидним і зрозумілим.
Павло: От я дуже жалкую, що не почав записувати оточуючі мене звуки на початку вторгнення. Я більше тоді дивився, було на що: звичайне метро, вагони стоять, на кожній станції сплять люди. Потяги не ходили, а потім почали з інтервалом у дві години і тільки для певних професій. Я не боявся, бо знав, що те, де ми зараз, — це найкраща опція, яку можна обрати.
Архів звуків міста почав робити нещодавно в паузах між експедиціями зйомок документальних фільмів. Мене надихнуло те, що іноді наші міста у фільмах звучать як, наприклад, Токіо чи Лондон, і це дуже сильно палиться, я це чую. Я поки почав записувати в Києві, мені спало на думку, що і звуки, і чимало нинішніх явищ, і стан міста, те, який Київ зараз, — усе це буде історія, до якої, я сподіваюсь, ми ніколи не повернемось. І захотів зафіксувати це, записати. Так придумав проєкт Kyiv Curfew (Комендантський Київ)
Тривоги записую переважно з балкону, хоча зараз у мене настільки багато цих записів, що почав ставити мікрофон у кімнаті, як ти в реальності чуєш сирену за вікном. Іноді записую просто атмосферу вулиці, бо з балкона це одне — звук відбивається від будівель, а зовсім інше — коли це трамвайна зупинка, наприклад. Завжди ходжу з технікою.
Вибухи не записував, якось не потрапляв, хоча рекордер постійно наготові, біля ліжка. Коли тривога, виношу його на балкон, раніше не мав стійки, то ставив на стіл. Є у мене записи, коли масово почали вмикати генератори, вулиця Заньковецької якраз без світла часто. Прикольні звуки, немає ідентичних, всі унікальні.
Київ зараз звучить повітряними тривогами і тишею комендантської години. Я до неї довго звикав, бо зазвичай після 11 було чути звуки нічного життя. Звик і перестав це досліджувати, бо вже знайомо. Третій звук теперішнього Києва — це оте «старе місто»: ті ж автобусні зупинки, той же метрополітен, тільки додалися оголошення повітряних тривог і подібні звуки воєнного часу.
Київ для мене — це архітектура, люди, заклади, свобода, культурне життя, різнобарв'я. Бо тут є все, що треба людині, щоб тут усе життя прожити. Завжди відчував його своїм домом. Я ніколи не казав, що киянин, як багато хто робив, бо модно, статусно, але це місто стало другим домом. Я його люблю і добре знаю.
Заходьте на наш SoundCloud, щоб послухати Київ, як його записує Павло.
Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.
Над матеріалом працювали:
Інтерв'юерка: | Авторка: |
Христина Кулаковська | Софія Котович |
Транскрибаторка: | Фотографиня: |
Тоня Смирнова | Олександра Онопрієнко |
Редакторка: | |
Анна Пастушина | |