«Народився я в Києві, як і мої батьки та дідусь з бабусею по татовій лінії. Протягом своєї кар’єри мама працювала переважно головним редактором різноманітних видань: газет, книг, журналів, альманахів тощо. Батько працював токарем на заводах, був радянським робітничим.
Мої батьки базувались на Нивках, бабуся з дідусем — на Голосієві, у дитинстві мене з молодшим братом футболили туди-сюди між районами залежно від пори року. Коли брат став дорослим, він переїхав до Стокгольма, у мене ж в голові ніколи не було ідеї еміграції та розуміння цього процесу.
Я не маю вищої освіти, у 2003 році я вступив на перший курс у заклад, що раніше називався Інститутом зв'язку, але швидко зрозумів, що він не має нічого спільного з освітою, і поступово перестав ходити.
У моєму житті був єдиний хороший вчитель — Марк Мойсейович — шкільний історик. Завдяки йому з’явилась моя любов до гри «Що? Де? Коли?». Він проводив ці ігри для нас абсолютно безкоштовно та просто отримував задоволення від можливості долучати школярів до ЩДК. Зазвичай ми грали щосуботи після шостого уроку, брала участь майже вся школа. Вже пізніше, коли я виріс, почав сам організовувати ігри ЩДК у 2012 році, на постійну основу вдалося вивести це в 2014 році — післямайданівська хвиля.
23 травня 2020 року ми зробили першу акцію від «Києве, мий». Ми з командою зібрались відмивати підземний перехід на ЛТ у день перед закінченням карантинного режиму метро. Через комунальників, які створили скандал, наша акція набула сильного суспільного резонансу. Дякую їм. Зібрались один раз, другий, третій, і нас уже було не зупинити. Зараз нас у команді п’ятеро: я, Аня, Єлісей, Єгор та Ілля.
Початкового задуму фінансової складової для проєкту «Києве, мий» не було. Я хотів створити волонтерський проєкт.
Ми маємо негласне правило: ми повинні робити акцію щосуботи і щонеділі. Не кожного разу сходяться зірки, але ми прагнемо зараз до того, щоб дві акції щотижня було. Вся робота займає 40-50 годин на тиждень. Нормальний робочий тиждень виходить. Я не можу сказати, що ми відчуваємо якийсь страшний дефіцит грошей —так, їх не вистачає, але у нас багато помічників, про нас пишуть ЗМІ та ми отримуємо багато лайків у соціальних мережах. Тут наче «дайте мені точку опори, і я переверну Київ». Що більше у нас грошей, то більше ми робимо. Якби зараз наш бюджет помножити на 20, то ми б не просто почали конкурувати з комунальниками — ми б їх просто затьмарили. Поки що стеля, в яку ми вперлись, це фінансова, і ми не підемо вище, поки не почнемо збирати більше фінансової підтримки.
Зараз ми близько підійшли до того, щоб помити фасад готелю «Україна», уже були готові ініціювати процес, та з'ясувалося, що на фасаді є сліди куль і розслідування Майдану ще в процесі, тому фасад «України» не можна чіпати. Ще ми думали про бібліотеку Вернадського як альтернативу, але це високо та страшно. Київ треба багато де перебудовувати, а не мити. Іноді миєш і бачиш, що ця тріщина скоро буде на пів метра ширшою.
Мені складно поки дивитися на проєкт глобально. Коли стоїш по шию в лайні, складно планувати польоти до зірок.
Я повертаюсь додому втомлений, відпочиваю і не маю часу філосовствувати. Коли я знайду людину, яка бачить проєкт так само, як я, зможу делегувати їй більше, і звільниться час для філософського планування майбутнього.
Я маю одну глобальну ідею: до зими всіх охочих спонукати прибирати сніг. Прибирати сніг — це просто. Для цього потрібна одна людина й одна лопата, і за 6 годин можна зробити дуже відчутне «до і після». А це наш основний продукт, фотографія «було погано, а стало добре» — найбільш продуктивна. І до зими хочу спробувати підірвати Львів, Луцьк, Полтаву прибирати сніг, надихнути людей піклуватися про своє місто. Я не хочу нікого виховувати, у мене немає завдання «Схаменіться, давайте». Але було б добре показати приклад, що твоє місто — це теж дім, життя одне, так чи інакше, час іде, і потрібно чимось займатись. Чому я це роблю? Тому що я знаю, як це робити. Я добре уявляю собі схему. Як з поганого місця зробити хороше, як показати, як донести.
Часто мене зачіпають коментарі в соціальних мережах. 90 відсотків із них — від людей, які не розібралися, що відбувається. Наприклад, один із перших коментарів, який ми отримали з акції на ЛТ. На фотографії Єлісей миє перехід у характерній помаранчевій жилетці, і коментар: «Вони що, не могли зробити цього раніше?» Я пишу: що? а ви не могли зробити цього раніше? Дівчина спочатку не зрозуміла, а потім яаааак зрозуміла… і вибачилась. Думала, що це комунальники. Або нещодавно запитали в соціальних мережах, чи скинулися б ви нам на техніку для миття? І хлопець відповів: «Потрібні гроші — то візьми й зароби». З одного боку, він правий, але це не завжди так працює. І хай би навіть не було культури волонтерства, але в конкретному випадку: він не хоче в цьому брати участь, окей, пройди далі, не скидайся. Навіщо вчити мене жити? Вони приходять потролити, вони отримують своє, я просто не вірю, що можна бути настільки дурним, щоб дивитися на фотографії та думати, що це фотошоп. Я не вірю. Думаю, що це тролінг навмисний. Я дуже емпатична людина, і тільки коли передам ведення соціальних мереж комусь іншому, це перестане мене торкати.
Чи люблю я Київ? Напевно. Як родича, який усе одно твоя кров, хай яким він є.
Ну добре, я люблю Київ. Особливо як місто змінюється останнім часом, мені дуже подобається. Що таке місто взагалі? Це інфраструктура між людськими житлами. Ось це і є місто. Це те, що забезпечує людям можливість долати їхні маршрути, і, відповідно, це те, що вони роблять на цих маршрутах — ідуть, їдуть, їдять, п'ють та дихають.
Люди в Києві — це найскладніше. Будь-яке велике місто притягує всіх із периферії. Чому в штатах найбільша проблема — безхатьки? Це красиво розкрито у книзі «Тріумф міста». Місто не створює безпритульних. У США найбільша проблема з безпритульними в Каліфорнії. Це не означає, що Каліфорнія — бідний штат. Навпаки, саме багатство Каліфорнії їх притягує. Так і в Києві: він приманює всіх-всіх-всіх з України і ці всі-всі-всі не ставляться до Києва як до своєї домівки, вони його юзають у різних цілях, тому тут так брудно.
Щоразу, коли в Києві плюються на архітектуру, на відсутність єдиного стилю забудови, мені завжди приходить на думку аналогія з Нью-Йорком, який забудований абичим, абияк і коли заманеться. Це не приклад чогось хорошого, але приклад чогось природного, коли в місті архітектура хаотична — це нормально та природно, на це можна впливати і потрібно впливати, але це не трагедія, якщо не склалось. Я не можу сказати, що не люблю Київ за відсутність четвертої гілки метро, хоча вона потрібна. У Будапешті в півтора раза менше населення, у Будапешті 4 гілки метро, і гаразд би 4 гілки метро — там 400 чи 500 автобусних маршрутів. Причому будапештські автобуси — це просто якийсь диво-урбанізм, бо приїжджають вони завжди вчасно.
Київ зараз почав рух у кращий бік. Після Майдану з року в рік можна спостерігати позитивні тенденції. Я не знаю, хто цим займається, але всі ці переходи, розгони торговців, таблички нові зі штрафом 15 тисяч гривень. Як показує досвід останніх 800 років розвитку Європи, то спочатку закон, потім людей змушують цей закон виконувати через покарання, і потім це входить у норму.
Поки у нас культурною нормою вважається викинути недопалок, усі будуть так робити. Вихід — штрафувати за це реальними грошима.
Зараз мені особливо впадає в око, наскільки більше людей гуляє на ВДНГ. Прийти сюди у будь-який день серпня 1995 року — тут не те, що велосипедистів та самокатів, тут не було в принципі жодної людини, взагалі нікого. Сюди люди не ходили. А зараз заходиш, не кажучи вже про вихідні — у будній день тут не проштовхнутися. Це змінилося, так.
У мене є мрія — хочу об’їхати на машині всю Північну та Південну Америку, спочатку через Канаду до Аляски, потім з Аляски через Мексику до самого низу, до Чилі. Але днями я дізнався, що траса за Панамою, десь там у Колумбії чи Венесуелі, вона переривається на 50 км, там немає дороги, там джунглі і проїхати не можна — доведеться продавати машину в Панамі, переїжджати цей моментик і купувати нову. Ось так розбили мені мрію».
Віталій Онопрієнко, автор ініціативи «Києве, мий»