Коли 2014-го росія розпочала війну, комунікаційник Максим Мединський пішов добровольцем і через рік повернувся. Згодом ми поговорили про цей досвід. У січні 2022 року, коли все говорило про загрозу повномасштабної війни, ми спитали його думку з цього приводу. В лютому Максим удруге пішов захищати Україну, а у квітні загинув у бою під Харковом. Публікуємо обидві розмови.
Грудень, 2016
«Це зветься посттравматичний синдром внаслідок аварії, насилля, війни. У кожного він проявляється по-різному: хтось впадає у депресію, хтось п’є, колеться, хтось стріляється. Мені пощастило — у мене більш-менш стабільна психіка, тому моя адаптація після АТО пройшла без критичних наслідків. Дуже допомагала сестра, витягувала з цього стану. Перші пів року було важко, але я знав, що так буде, і, повернувшись додому, намагався контролювати цей процес. Тягнуло назад на передову.
На війні життя простіше: є люди, яким ти довіряєш, і ті, кому — ні. Дружба там має інакший бекграунд. Ти живеш війною, приїжджаєш, а тут її наче немає ні для кого. Всім по цимбалах. Звичайно, що не варто закриватись і сумувати. Дехто там серед моїх хлопців і воює заради того, щоб тут ми продовжували радіти і жити. Але відмовлятися від того, що там відбувається?.. Типу, та яка війна, там нічого немає...
Я виріс у військовій сім’ї у Болграді, батько — військовий журналіст, мати, вчителька за освітою, теж служила. Друзі мого дитинства — діти військових, що так само, як і я, змалку мріяли бути десантниками.
Мені ніколи не було страшно втратити своє життя, лише боявся втратити його якось по-дурному. Тому не стояло питання: йти на війну чи ні. У моїй країні війна, отже я маю її захищати.
Повістка мені не приходила, я пішов у військкомат із власної ініціативи, і у 2014 році 2 серпня мене призвали — це була третя хвиля мобілізації. До війни я найменшого уявлення не мав, як працює артилерія, бачив міномет тільки в дитинстві в музеї, а тут через збіг обставин став мінометником. Моя батарея загалом провела чотири місяці біля донецького аеропорту, в самому центрі подій.
Мені пропонували залишитися на різних посадах, але через рік 16 вересня я повернувся додому. Чому я повернувся? Коли настає жопа, єдине, що може бути важливим — сім’я, і ти розумієш, що нічого не шкода, але немає дітей, і від цього прикро. Я не розчарувався у службі, просто зрозумів, що виконав свій обов’язок і маю повертатися, продовжувати своє життя, берегти батьків від переживань, яких вони зазнали через мене, будувати власну сім’ю.
У житті немає одного сенсу, їх — багато. Треба жити і щоразу відкривати нові.
Наразі працюю у пресслужбі Міністерства інфраструктури. Можна сказати, що я щаслива людина, у мене є дівчина, якій я освідчився, навесні планую одружитися.
Якщо я матиму сина і він колись захоче служити, я не буду відмовляти. Я поясню йому, що на нього може чекати. Але кожен мусить робити те, що вважає за потрібне. Заважаючи людині діяти так, як вона хоче, можна втратити її ще з більшою вірогідністю, ніж на війні».
січень, 2022
«Я повернувся з війни у 2015 році з чітким розумінням, що хочу створити сім’ю. Мій сенс життя зараз в доньці, вона головне. Вона росте, три роки було нещодавно, і в майбутньому, сподіваюся, сама вільно обиратиме ким бути і де жити далі. Але зараз я готовий йти на війну, бо не хочу, щоб вона жила в совку. Мене багато чого не влаштовує в наших сьогоднішніх реаліях. Проте ці внутрішні проблеми ні за яких умов не можна порівнювати з можливістю чергової окупації. Їхати звідси я як не хотів, так і не хочу. Хоча буває відчуття, що задовбало, все. Та все ж жити в іншому місці не хочу. Інше питання — подорожувати, дивитися світ.
У мене зараз відсутнє відчуття дому, як конкретної локації. В дитинстві все просто – дім з батьками, потім була общага, зйомні квартири, спальник на війні), недосяжна, а тепер майже реалізована мрія про свою квартиру, яка в процесі перестала бути цікавою. Тому з локацій лишилися тільки Київ, у який вертаєшся і відчуваєш, що це рідне місто, і Болград, в якому одразу відчуваєш себе по-дитячому вдома, з батьками і рідними.
Колись в дитинстві я мінімум раз на рік приїздив у Київ з батьками до дідуся з бабусею. У нас завжди була активна програма: театри, музеї, прості прогулянки, атракціони… І от колись батьки мені сказали (напевно я подумав, що такий стиль життя всього міста), що це ми хапаємо все залпом, бо приїхали на тиждень, а кияни так не живуть постійно — просто вранці їдуть на роботу, просто ввечері вертаються додому… Дитяче обурення такому знеціненню можливостей, які тебе оточують, я не забув досі… Тож зараз, коли розумію, що застряг у щоденному маршруті — намагаюся одразу вигадувати собі активності.
І як би я не жалівся з року в рік на місцевий клімат, насправді люблю Київ і у спеку, і в дощ, і в мороз. Обожнюю гуляти містом — іноді навіть просто пройтися зайві пару станцій метро пішки, щоб видихнути.
У Києві достатньо цікавих локацій під кожну погоду. І, що важливіше, у ньому повно класних спогадів і хороших друзів.
Моє життя завжди ділилося на періоди: немає грошей, зато є купа часу, або ж є купа роботи, але часу не лишається ні на що. Після війни у мене був насичений на поїздки і розширення розуміння політичних і державницьких процесів період роботи в команді міністра інфраструктури Володимира Омеляна, після цього я працював у команді, яка допомагала Нафтогазу у газовій війні та перешкоджанні запуску Північного потоку 2. Зараз також маю справу з цікавими проєктами і процесами в енергетиці.
Якщо знову почнуться активні бойові дії, я, звісно ж, повернуся на війну. Абсолютно готовий зробити це в будь-який момент. Потрібно буде розібратися з роботою, домашніми питаннями і вперед. Боятися нормально, хвилюватися про рідних теж. Але не піти не можна. А як інакше? Хто повинен це зробити? Завжди є що втрачати. Але важливо не лише боятися втрат, а й захищати своє. На жаль, можливість загострення — це не одномоментна ситуація, а та реальність, в якій ми живемо.
Війна триває і триватиме як мінімум ще дуже довго. Це треба приймати як постійно існуючий факт і щоразу болюче переривати спроби посилення тиску на нас. На жаль, неадекватний сусід розуміє лише силу.
Що стосується загрози масштабних бойових дій, про які сьогодні йде мова, то тут є дві точки зору. Перша – аналізувати політичні заяви, слідкувати за тактичними пересуваннями військ ворога і прораховувати стратегічні цілі й вигоди (чи, реальніше, втрати) кацапів від розширення війни. І тоді ці загрози виглядають абсурдними.
Друга, якої притримуюся я, — попри здоровий глузд не забувати той факт, що ми маємо справу з неадекватним ворогом, який ніколи в своїй історії не рахувався з життям, а добробутом навіть своїх громадян і поготів. Тому можливий будь-який неадекватний сценарій їхньої поведінки.
Виходячи з цього, наразі я проговорив з рідними сценарії поведінки на випадок найгіршої ситуації та підготував запас їжі на пару днів. Речі в рюкзак не збирав, але загалом вони і так завжди готові. Нещодавно ще купив бронежилет — не подобаються мені наші «Корсари»)
Зараз для кожного з нас важливо обрати свою роль.
Якщо ви не хочете/не готові/не можете брати участь у бойових діях — плануйте, куди і як ви поїдете, якщо фронт наблизиться до вашого населеного пункту. Підготуйте запас їжі, води й аптечку. Знайте, де у вас лежать документи і гроші. Заправте авто. При наближенні бойових дій — їдьте, забираючи мінімально потрібний набір речей і не втрачаючи час.
Не залишайтеся в зоні бойових дій. Ніхто не зможе гарантувати вам безпеку чи захистити. Крім того — велике місто без комунікацій, без зв’язку, без води і каналізації навіть без обстрілів не придатне для життя і швидко перетворюється на зону техногенної катастрофи.
Якщо ви обираєте варіант воювати — так само продумайте наперед порядок своїх дій. Визначіться, до якого підрозділу чи військкомату ви прямуєте. Так само підготуйте запас провізії. І сплануйте порядок дій і комунікації з рідними».
Над матеріалом працювали
Авторки: | Коректорка: |
Олександра Власюк, Христина Кулаковська | Олена Логвиненко |
Транскрибаторка: | Інтерв'юерка та фотографиня: |
Софія Котович | Христина Кулаковська |