Яніна, журналістка і блогерка
- kris kulakovska
- 1 день тому
- Читати 13 хв
Якби не наполегливість, Яніна Соколова могла б не повернутися до Києва, який її спершу не прийняв. Ця історія — про постійну роботу над собою, завоювання свого місця та цікавість, яка драйвить і не дає зупинятись.
За теплою розмовою і кавою в PAUL на Ярвалу довідалися, як Яніну зустрів Київ, чому зрослося не з першого разу та навіщо вона ходить на Аскольдову могилу. Про ці та інші особисті моменти читайте в її відвертій історії.
ВЧИТИСЯ ЖИТИ У КИЄВІ
Вперше я приїхала сюди з мамою у 10 класі. Вона все життя працювала в екологічній інспекції в Запоріжжі й поїхала на конференцію. Жили на «Берестейській» у готелі, схожому на гуртожиток. Відчуття того, що я перебуваю у столиці, близько Майдан, всі ці красивезні вулиці, Хрещатик, архітектура, настільки мене гріло! Коли мама працювала, я прогулювалася і розуміла, що хочу тут жити, щоб тут народилися мої діти, хочу виходити зранку пити каву десь на Ярвалу.
У Запоріжжі я вчилася у фізико-математичній гімназії на хіміко-біологічному напрямку. Брала участь у різних олімпіадах, зокрема в Малій академії наук. Виграла друге місце, створивши разом із куратором з інженерної академії газоаналізатор. Для індустріального Запоріжжя це актуальна тема, адже повітря забруднене. Тому автоматично могла вступити в Запорізький університет без іспитів на факультет біології. Подумала, що я занадто рвучка, енергійна для біології і мені це швидко набридне. Що наукою можна займатися, а паралельно розвиватись в іншій сфері. Я завжди відчувала, що гуманітарна. Так вирішила, що мені потрібно їхати в Київ і вступати в Карпенка-Карого.
Тоді ще не було мобільних телефонів. Я задзвонила по стаціонарному на Ярвал, 40, у деканат і сказала: «Алло, я Яніна, мені потрібно у вас вчитися, що для цього треба?». Вони описали, а я це все вміла, бо займалася бальними танцями, спортом, співала в хорі, ліпила з глини, мала за плечима музичну школу за класами фортепіано і гітари.
Приїхала вступати на факультет театрального мистецтва на акторку. Тоді набирав, уже, слава богу, підсанкційний, колишній керівник театру ім. Лесі Українки Резнікович. Він так подивився, що непогано, але щось його не влаштувало в розмові зі мною. Він говорив російською, я йому відповідала українською, і він мене трошки тригерив своїм зухвалим ставленням і неповагою до абітурієнтів. Словом, метчу в нас із ним не сталося, і він поставив мені три бали. З цією трійкою я мала шанс лише на контрактне навчання, а мене цікавив тільки бюджет, бо мама виховувала мене одна і матеріально їй було накладно вчити мене тут. Я йшла по вулиці, ревіла страшно. Сіла на лавці, ще поревіла. Дійшла до вокзалу, там теж ревіла.
Я впадаю в емоції, але якщо це не стосується смерті чи катастрофи, то тривають вони недовго. Тобі зле, але це не повʼязано з життям і здоровʼям твоїх близьких, твоїм, то, в принципі, все можна виправити.
Я стояла на цьому вокзалі і думала: «Хм, окей, якщо це місто не прийняло мене рішенням Резніковича, то я приїду знову». Повернулася в Запоріжжя, думала вступати на біологію, але на факультеті соціальної педагогіки і психології саме відкрили напрямок театрального мистецтва плюс психології, тож училася там і паралельно внутрішньо готувалася до переїзду і вступу в Карпенка-Карого. Другий раз виявився успішним, набирав дисидент Лесь Танюк. А це ж Народний рух України, побратим, колега й однодумець Вʼячеслава Чорновола, Левка Лукʼяненка. Серед викладачів був теперішній директор оперети Богдан Струтинський. На співбесіді він спитав, навіщо мені це, адже я вже вчусь в університеті й у мене зовсім не повʼязаний із цією професією бекграунд. Я сказала: «Ну, тому, що я відчуваю, що в цьому буду щаслива і в мене вийде». За перший іспит я отримала пʼятірку (тоді була п’ятибальна система), але це ще був не кінець, бо вступ багатоетапний, лишалося всього три безкоштовних місця, на кожне з яких претендували 35–50 людей. Зрештою, я вступила і йшла по вулиці, відчуваючи себе мінімум Ольгою Сумською, максимум Аллою Мазур.
Це все швидко спало з мене, коли почалося навчання, було дуже складно. Я була однією із трьох, хто потрапив на бюджет, стала старостою групи. Одна одногрупниця якось сказала, що понаїхали ці «інагародніє», щоб забрати місця. Але це конкуренція, в всіх рівні шанси.
Жила на вулиці Лукʼянівській, 69/71, у гуртожитку, який нагадує фільм про Чорнобильську атомну електростанцію, про Припʼять, причому вже не свіжу, а так, щоб років 20 пройшло з моменту катастрофи, а потім вас туди і завели. Життя в гуртожитку було страшним. Я з доволі інтелігентної родини, мене виховували в чистоті, в порядку, в розумінні особистісного простору, в повазі. Якщо хтось в однокімнатній квартирі спить, то ти мусиш вести себе тихо. І тут ти потрапляєш у бедлам, живеш в кімнаті, в якій ще, окрім тебе, дуже різні дівчата. Наш сусід, варив наркоту, яка смерділа на весь поверх, хтось грав на гітарі на сходах до ночі, хтось у любовних переживаннях сидів на кухні, курив і пив вино всю ніч. Зранку заходиш готувати собі кашу, а там цей сморід. У туалеті не було замка, і тобі потрібно було з кимось іти в туалет чи помитися. Привіт керівництву Карпенко-Карого, найкращого ВНЗ країни!
Щекавиця була центром проведення вільного часу на вихідних. Зараз усім охочим киянам пропонується зустріти ядерний удар в оргії на Щекавиці, то хочу сказати, оргії на Щекавиці я застала ще в 2005–2006, репетиція вже була, має все бути класно 🙂 Ми там багато знімали, адже це високий красивезний схил, схожий на ті, що в Ісландії. Ти бачиш перед собою Київ: Поділ, Оболонь, замок Ріхтера. Ми ходили туди через кладовище. Це було наше «за місто», ми ходили туди заряджатися енергією, а потім поверталися в той смердючий гуртожиток.
Але навчання мені дуже подобалося. Я взагалі це люблю, вчитися для мене — це жити. Навіть зараз, коли у мене є фонд, ютуб-мільйонник, кілька проєктів і двоє дітей, я все одно йду на навчання в Aspen Institute, підвищую знання англійської.
Я отримувала від навчання те, що хотіла. Але особливості цієї професії, коли ти мусиш виймати зсередини всі ті емоції, які потім важко вгамувати, хаос, градус і вайб, у якому живе вся театральна спільнота, — я зрозуміла, що це не для мене.
Жити було важко і матеріально, мама працювала на кількох роботах. Я почала шукати, підробіток, який не впливатиме на навчання. Знайшла роботу в Збройних силах, у президентському оркестрі потрібна була людина, яка б вела заходи. Ми багато гастролювали, потім я просто не могла вже поєднувати, розуміла, що мені потрібні гроші, щоб жити в цьому місті, а програма максимум — допомагати мамі. І тут я побачила оголошення в метро, що потрібен співак у ресторан «Корчма “Козацька втіха”» на Хрещатику, тепер там магазин Apple і навпроти нього я зараз знімаю «Рандеву». Він належав на той момент заступнику голови міської адміністрації, якомусь чорту. Я співала там вечорами з 8 до 12 народні пісні. Непогано заробляла.
Паралельно дещо сиділо в мені. У випускному альбомі однокласники писали мені, що мріють побачити мене через 5–10 років на українському телебаченні, щоб я створила авторський продукт. Я через знайомих прийшла на телеканал ТЕТ, у них був проєкт «Дивись», мені відмовили, але я попросила знову, і взяли за наполегливість. Спочатку спостерігала, потім безкоштовно знімала матеріали, які виходили в ефір. Це були історії киян із творчої сфери, тобто театр, кіно. Паралельно я надсилала анкети, резюме, ходила на всі проби в місті, трохи знімалася в кіно, рекламі. І це все перший курс. 2004-го я зустріла тут Помаранчеву революцію. Ходила на Майдан із термосом чаю, звідти бігла на 18 тролейбус, їхала до Львівської площі, виходила на Ярвалу і йшла на пари. Зі знайомих студентів я єдина поєднувала навчання і Майдан.
Вирішальним був 2005 рік, бо тоді у стінах Карпенка-Карого телеканал «Інтер» проводив величезний всеукраїнський кастинг на ведення ранкового шоу у прямому ефірі з 6:00 до 9:00. Я подумала: класний час, мені якраз підходить. Пройшла багатоетапні проби. Напевно, хтось на небі побачив, як я пахаю, беручись за все, що може мені принести досвід, і подумав, що треба Яніну винагородити.
Вважаю, це має стати ідеологією для всіх, хто починає: коли ти чогось дуже хочеш, вкладаєш максимально зусиль, то вищі сили створюють такі обставини, що рано чи пізно ти все одно вирулиш на той шлях, який для тебе буде бажаним.
Так воно і сталося, мене запросили на «Інтер», запропонувавши соціальний пакет, високу зарплату, орендоване житло, страховку в клініках. Я переїхала на вулицю Стадіонну біля залізничного вокзалу і там починала жити своє доросле життя. До речі, перед тим недовго пожила на Троєщині на Закревського. Тебе забирають о 4:25, «місто спить, голова болить». За кілька годин воно прокинеться, все буде наповнено машинами й людьми, а зараз ти сам. Я мала з собою термос, пила чай і дивилася у вікно і раділа тому, що живу в цьому прекрасному місті, в цих вогнях. Ми проїжджали Північний міст, Дніпро підсвічувався. Усе було так прекрасно. Мені не подобалося хіба те, що метро не працювало так рано, інакше я б їхала до «Почайни», тодішньої «Петрівки».
Для мене запах метро — це запах Києва, запах надії, розвитку, випробування й одночасно любові.
ПОПЕРЕДУ БАГАТО РОБОТИ
Левова частка мого київського життя минула на Печерську в районі ботанічного саду імені Гришка. Коли ти йдеш у травні з ботанічного саду з дітьми у візочках, купуєш по дорозі бузок, навколо все квітне, йдеш інколи по розбитому асфальту між хрущовками, спостерігаєш за сонячними променями і людьми навколо, які живуть своє тихе життя. Ідеш з усвідомленням, що ось це твій рутинний день, який тебе наповнює максимально, це рутинний день киянки, яка зараз іде годувати своїх дітей після ботанічного саду. Коли я стала мамою двох синів, то вперше відчула, що це мій дім. Твої діти тут народилися — так це повʼязано — і наступне покоління є киянами, ти йдеш, колишня запоріжанка, а вже киянка з пропискою київською, з дітьми й відчуттям того, що ти вдома.
Нам, українцям, дуже важливо ментально пускати коріння в тих містах, які для нас є любими.
Я все життя мріяла, щоб у мене тут була своя квартира, я в молодолітньому віці, років у 60, отак виходила, пила каву, читала книжки, а потім ішла в університет Карпенка-Карого викладати або сідати в ректорське крісло і зрештою наводити порядок. У мене є ця опція. Не знаю, як складеться моє подальше життя, бо в журналістиці ще дуже багато справ і відповідальності, як і в фонді. Але мені 40, маю ще 20 років. І я це просто так не залишу — Ярвал, 40, і університет.
Всі, кого ви зараз бачите в українських театрах, надто в київських, — це люди, які навчалися тут, жили в цих злиднях, бачили цих тарганів, плісняву, хворіли на різні хвороби через те, що їх поселили в цю тюрму стомленої приреченості, в якій мистецтво апріорі не може народжуватись. І жоден ректор, прийшовши на Ярвал, 40, не навів там порядок.
У них у ректораті має бути людина, яка би займалася грантами. Хіба це складно, коли йде війна і сотні ВНЗ по всьому світу хотіли б допомогти Україні? Що вони там роблять і з ким пʼють Закарпатський коньяк, щоб отримувати ці посади? От невтямки. Якби зараз я не мала такого рівня зайнятості і відповідальності, я подалася би, навела лад і передала це молодим, які будуть ще краще розуміти структуру.
Київ, так само як університет Карпенка-Карого, — це все про менеджмент. Він перевантажений, архітектурно його сильно попсували за часів Омельченка. А якщо говорити про самих киян, мене вкурвлює історія з балконами, схожими на саркофаги, в яких несмак переплівся з бидлоцтвом. Те, що вважають прагматичністю і практичністю, — насправді люте жлобство. Я б заборонила без узгодження проєкту балкона з відповідними департаментами в Київраді їх робити. Це не тільки про красу, це про культуру.
УКРАЇНСЬКА В КИЄВІ
Коли я приїхала в Київ, то не говорила українською десь до 2010 року. Щодо українськомовних людей не було зверхності, скоріше чітка регіональна приналежність. Це те, на чому зараз грають проросійські сили і на чому вони грали під час двох революцій. Вони дуже тонко розуміли ментальність зрусифікованих людей в Одесі, Запоріжжі, Дніпрі, Луганській, Донецькій областях, Криму. Там не було можливостей для розвитку української мови і культури. Окремі школи, фестивалі, як «Червона рута».
Я б дуже хотіла, щоб, коли у нас зʼявиться адекватний міністр культури, то він зрозумів, що мова в культурі — це прямий шлях до розвитку цієї мови в містах.
Київ змінився. На початку повномасштабного вторгнення людей, яких ти зустрічав на вулиці з російською мовою в роті, стало менше. А зараз вони повернулися. Мої діти вчаться у школі в центрі міста, левова частка однокласників — мешканці Шевченківського, Печерського районів. У старшого, якому 14, всі говорять російською. У молодшого, йому 12, вже ситуація краща. Старший говорить українською всюди, але переключається на російську з цією спільнотою печерських дітей. Я чую це, кажу: «Мене просто вивертає». Він відповідає: «Мама, дивись, це ніяким чином не впливає на мою громадянську позицію, мій внутрішній ідеологічний чип змінити не можна. Тому не турбуйся: мені, тобі і нашій країні це нічим не загрожує». Я кажу: «Ну, як не загрожує? Ти ж є, виходить, людиною, яку русифікували в школі в центрі столиці країни, яка воює. Тобі не здається, що тут щось дивне?». Він каже: «Так, це дивно, але це створює психологічний барʼєр, є ряд виконавців і книжок, написаних російською протестною мовою...». Намагається знайти виправдання.
За свого сина я не переживаю, але за дітей, які протягом дня працюють русифікаторами мого сина, турбуюся, тому що вони народять своїх дітей. І коли ми перейдемо в післявоєнний етап, все одно будуть діти, які говорять російською, тільки тому, що батьки в родині зробили цю мову основною, їхньою рідною. Так не має бути. Потрібно працювати з батьками. Ми маємо створити механізми, сучасні тонкі інструменти за допомогою соцмереж, телебачення, радіо. Але є люди, з якими нічого не зробиш, особливо літні, вони мають онуків і дітей, так мова переходить раз у раз. Хіба по молодших класах я бачу, що ми потихеньку йдемо від цього.
Моє завдання у вихованні власних дітей — аби російська мова стала маргінальною. В одній пісні є слова, що коли я говорю українською в Києві, мене питають: «Ти са Львова?». Так от я хочу, щоб, коли ми йшли Києвом і хтось раптом говорив російською, його спитали: «Ти з росії?».
МІСЦЯ СИЛИ
За час життя в Києві обжилася улюбленими місцями. Це ботанічний сад, Ярвал і університет, ще вулиця Князів Острозьких, де книгарня. Двір із плакатами. Ми часто туди ходили, коли вчились в університеті, а тепер це місце зустрічі з подругами. Приїжджаємо туди з дітьми і бачимось у «Зигзагу». «Сенс» на Микільському провулку, я там проводжу ранок, коли везу дітей машиною у школу. Купую сніданок із солоними сирниками, беру книгу і сиджу читаю, дивлюся, як кияни поспішають, особливо в дощ.
Під час одного з таких сніданків знайшла книжку «Столиций Київ: як воювала, творила і бешкетувала наша еліта 100 років тому». Снідала, читала і закохалася в неї. Вона про те, яким Київ був 100 років тому. Як будувалися найкрасивіші маєтки цього міста. Наприклад, рожевий на Лютеранській. Хто там жив, хто була та панянка, яка дала йому життя і цей зовнішній вигляд. Де проводили свої зʼїзди, наради, вечері і святкування дисиденти. Як вони ховалися від радянської влади, де збиралися націоналісти і яким чином формувався окремий пласт української поетичної літератури, де саме був центр цього в Києві.
Ще вулиця Липинського. Після лікування від раку був процес реабілітації (тіло виснажене, ноги тряслися), і проходила я її у спортзалі, який примикає до велотреку. Тому в мене він асоціюється з силою. Я виходила з розумінням, що стала сильнішою. І зараз у мене там улюблене місце — Lip Lip, а тоді це була кафешка Pie Spot.
Аскольдова могила, де поховані Андрій «Джус» Пільщиков і Дмитро «Да Вінчі» Коцюбайло. Це місце сили суто історично. Мініпантеон українських героїв. Це теж можливість для киян, які там гуляють, більше дізнатися про цих людей. Я часто там буваю. Якось приїхала туди ввечері і застала там двох 11-класниць, які прийшли покласти квіти. Це було не у свято, не у день народження Дмитра. Я зрозуміла, що це нове покоління точно знатиме своїх героїв і цінуватиме ту свободу в місті, яку ці герої їм дали. Так має бути. І хвилина мовчання о 9:00 теж має бути (про цю ініціативу нам розповіла її засновниця Катерина — ЖК).
Те, що зараз на Майдані є меморіал, це правильно, це культурно, ідеологічно важлива частина міста. Ми час від часу туди приходимо з моїми друзями-військовими, які втратили своїх найближчих побратимів.
Я бачу їхні портрети, чую ці історії, відчуваю, що місто інтегроване в боротьбу. І так має бути. Не може бути так, що Київ — це кальяни, ресторани, айс матча лате з полуницею і дорогі авто. Це столиця України. Так, у ній немає росіян, і це передусім тому, що саме ці люди дали Києву можливість жити.
Допоки ми є, місто наше
Нам потрібно зрозуміти, що ми відповідальні. Не дядя якийсь, не Кличко, не тьотя з ОСББ чи ЖЕКу, а ми відповідальні. Ми є рушієм змін у нашому місті.
По-перше, все, що ми можемо зробити обʼєднано громадою, — а ми вміємо обʼєднуватись, це показали Майдани — ми можемо зробити локально в нашому підʼїзді. Потрібно знайти нехай 50% зацікавлених і зміни будуть. Любов — це дія. Треба обʼєднуватись і міняти.
Другий момент: є речі, напряму повʼязані з дозволами або з діями місцевої влади. Наприклад, біля будинку моєї мами «Київзеленбуд» вирубав красивезний каштан зі стовбуром заширшки 60 сантиметрів. Привіт їм, до речі. Мотивували це тим, що дерево мало загрозливий стан, гниле коріння, хоча за три місяці до того воно квітнуло. І через те, що його гілки були в мене на балконі (а зараз у мене нічого немає, просто сусідній будинок), то я за ним спостерігала доволі ретельно. Треба не боятися звертатися до місцевої влади, штормити їх. Ці люди є менеджерами, ми їм платимо за те, щоб вони обслуговували наші інтереси.
Третє — чистота. Київ більш-менш чисте місто. Коли ви не бачите смітника, то кладете етикетку від чогось у сумку і несете туди, де буде цей смітник. А потім звертаєтеся в 1551, щоб встановили смітник. Я так роблю регулярно. Цей механізм працює.
Київ для мене — найкраще місто на землі, бо тут є все, що робить мене щасливою.
Це місто, яке мене виростило, хоча я народилася в Запоріжжі. Це місто, де народилися мої діти, тут я відчуваю дуже маленькі особистісні моменти щастя. Воно дуже красиве, і в ньому є сила, якої немає в жодному місті. Так щасливо я себе не почуваю ніде у світі, навіть коли бомблять.
Його історична спадщина настільки потужна! Те, що Путін розповідає про Донбас, це затравка або опції для ведення переговорів, але насправді йому потрібен Київ. Без Києва велич і центр культури православної віри, а значить величезна енергія для фіксації цієї влади, для нього неможлива.
Вторгнення я зустріла в Київській області, побачила у вікні вибухи. Мені потрібно було а) подбати про дітей, б) зрозуміти, який далі алгоритм дій з огляду на те, що моя країна і люди, які мені довіряють, повинні мати інформацію, тому їхати звідси я не можу. На другу добу почали випускати відео, але коли росіяни були за 20 хвилин їзди транспортом від мене, вирішили виїжджати. Що б вони зі мною зробили, думаю, всім очевидно, у мене вісім років строк у рамках обвинувачення в екстремізмі (минулого року був вирок).
Ми їхали пустим містом по Гаванському мосту, по набережній. Було дуже страшно. Жодної людини, жодної машини. Всі, хто хотів, уже виїхали. Це був третій день. І я їхала з відчуттям, що можу сюди не повернутися, що вони будуть тут.
Повернулася у травні. Людей було мало, але відчуття дому... його ні з чим не порівняти. Відкрилася нова любов до Києва. Я зрозуміла, що ніде не зможу бути настільки щасливою, як тут.
Я зрозуміла, що, попри всі рейтинги комфорту, немає більшого лакмусу, ніж твоє внутрішнє відчуття спокою і щастя, які ти маєш у місті, котре любиш, у країні, яку любиш.
Мої діти були в Польщі і дуже сумували. Старший казав, що я його заслала в тюрму, закривався в кімнаті, двері стільцями підпирав, щоб бути самому. Я його забрала у 2023 році, а за пів року і молодшого. Старший обожнює кататися на самокаті, ходити цими вулицями, а найбільше йому подобаються ранки, коли повітряна тривога закінчилась. Каже: «Виходиш із підземелля, 6 ранку, сонечко сходить, я один у районі, усе місто моє, цей подих, це красивезне небо. Це найкраще місто на землі».
Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи в монобазі.
Над матеріалом працювали: