Степан, кобзар

Степан, кобзар 

Степан Щербак знав Аллу Горську, їв борщ удома в Івана Гончара, говорив українською і ходив колядувати ще в радянські часи. Уже десятки років він співає на подвірʼї Софійського собору.

Поговорили з ним про життя в Києві та вміння бути собою за найнесприятливіших обставин.

Я з 49-го року, народився в Узині Білоцерківського району. Якщо не через Білу Церкву, а навпростець, то кілометрів 75 від Києва. Батько з матірʼю працювали в колгоспі, мали гарні голоси. Батьків моєї матері називали Зозулі́, бо вони гарно співали. І я малим коли заводив «Рідна мати моя», то люди сиділи плакали.Перший раз у Київ я попав, коли нас зі школи привезли на екскурсію. А потім поступив у культурно-освітнє училище в 64-му році. Воно в Лаврі навпроти церкви Спаса на Берестові. І гуртожиток був у Лаврі, я там все знаю. 

З училища я попав до Івана Макаровича Гончара, такий був скульптор (про приїзд митця у Київ і життя тут читайте в його щоденниковій історії — ЖК), і там почув бандуру. Звідти почалося. Я вчився на диригентсько-хоровому факультеті, а там був народний відділ, я подав заяву, мені дозволили, і з місяць позаймався на бандурі. 

Потім два роки армія, балтійська авіація, але я працював на землі, був радіотелеграфістом, звʼязківцем. Азбука Морзе! Досі можу згадати, я ж був спеціалістом першого класу. Купив бандуру, їздив по флоту співав. Там було дуже багато українців, вони сльозу пускали.

Після армії десь із півтора року працював у Капелі бандуристів. Жив у Пасажі зверху, де балкон. Після того там, по-моєму, Авдієвський жив, керівник хору Верьовки. Там були в нас тусовки. Одного разу в нас трьом Анатоліям було по 30 років, то ми гуляли, хороводи водили на тому балконі, а потім всі всі фотографії були в КДБ. Це був 70–71 рік. 

Ми були українськомовні, збиралися, співали. З багатьма був знайомий. Вадим Смогитель — це мій кум, Аллу Горську знав, Людмилу Семикіну, в неї ми навіть колядки, щедрівки організовували, переодягалися в її майстерні. 

Добре знав Івана Макаровича. У мене від нього є листівки, медальйони. Я взагалі-то вишивав у свій час і зараз люблю, то в нього я перезнімав візерунки для сорочок. Я туди попав у 64-му році. Є пісня «Любіть Україну» на вірш Сосюри і в музеї в Івана Макаровича вона була записана: я співав, а Вадим Смогитель акомпонував на фортепіано. І коли Іван Макарович проводив екскурсії, то перед ними звучала ця пісня в моєму виконанні. Тоді ще був музей домашній в будинку, там була і його майстерня, там була жінка його Аделя Петрівна і я борщ їв часом. Він мене любив.

За мову з мене не підсміювалися, таке не проходило. Але в Капелі бандуристів був керівник Олександр Захарович Міньківський. Той мені весь час казав: «Ну, а що ти ото тиє вуса свої завів? Ти їси, а туди їжа попадає. Збрий їх, нащо вони тобі?». Ще був такий Павло Колесник, в якого такий вуса гарні були, довгі, він співав козацькі пісні як соліст. І його теж керівник підсмикував і врешті довів до того, що він ті вуса збрив. А тут якраз концерт перед членами уряду. Він виходить співати, а вусів немає. І питають: «Павло, де твої вуса?». А він каже: «А он запитайте в Олександра Захаровича, де мої вуса». Олександра Захаровича після цього як взули, він тоді до Павла: «Так я ж шуткував з тобою». Отаке було. 

Було, що викликали мене в органи, приїжджали за мною і казали: «На нас працюють від прибиральників до академіків, а ви, що, не будете?». Увʼязнення мене якось оминуло. Але був у мене такий друг кобзар Тодось Максименко. Я співаю тут, а його ведуть під руки, бо він сліпий був, почув мене і каже: «Степане, це ти?». Кажу: «Я». — «Ой, а мені казали, що тебе на світі вже нема». 

Потім через переслідування мене з капели витурили. Після неї я працював у чоловічій хоровій капелі Музично-хорового товариства, потім близько 20 років у театрі Франка, співав у хорі. Тенор, але до баритона трошки. Спектаклі були українською мовою. У виставі про Тараса Шевченка я був із бандурою, як кобзар. Зі Ступкою за одним столом сидів, колись навіть тут він був біля мене, я йому «Рідна мати моя» співав. То прекрасний актор був. 

Потім я викладав бандуру, увійшов до Спілки кобзарів. Улюблених бандуристів маю багато. Колись я слухав Гончаренка, який в Америці був, це в Івана Макаровича Гончара я почув його вперше, а потім дуже любив слухать Федора Жарка. В мене є книжка про роменського кобзаря Євгена Адамцевича. 

А в Софії я вже 30 років. Заходиш за мури і наче ти не в Києві.

Коли молодшим був, то всі дні на тиждень. Тепер переважно пʼятниця, субота, неділя. І людей зараз менше через війну. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я не виїжджав. Бувало, тривога, а я сиджу співаю. Київ був порожній, але люди приходили. Не стало москалів, але іноземці все рівно бувають і по світу розносять. Якщо люди мене не бачили, питають: «А де ви ділися?». Є постійні слухачі, дехто вже й помер. А є ті, які приходять просто щоб мене побачить. 

Співаю різні пісні: старовинні, сучасні, свої. «Рідна Мати моя», «Ой у лузі», «Ой, Морозе, Морозенку», про Мазепу, про Хмельницького. Колись пробував записать, які пісні знаю, пісні на конкретну літеру пригадував, всі, які починаються з «ой» і так далі. До 400 дійшов, а потім збився. Підходять люди, які знають багато пісень, а є такі, що тільки «Ніч яка місячна» просять. Із пісень про Київ співаю «Грає море зелене». Київ — серце всієї країни. Софія — це особлива любов, ще подобається Андріївський узвіз, Поділ, Лавра, біля Історичного музею.

Взагалі-то, я спочатку співав біля Історичного музею, а тут один чоловік, теж кобзар — Богдан Островський. Це мій товариш, ми разом співали в Капелі бандуристів і разом нас звідти виперли. І потім ми з ним помінялися місцями. Мене сюди не просто пускають, до Софії був лист від Спілки кобзарів. У нашому статуті є про те, що ми повинні це робити, бо кобзарі ж як колись робили — на вулицях співали. 

Колись не було ні радіо, ні телебачення. Кобзарі не тільки брали участь у визвольних рухах, були розвідниками, а й носили вісті по всій Україні, як поштарі, підіймали дух народу. Це ж наша пісня! Не було б нашої пісні, нас би, мабуть, уже давно не було. Нас перевдягли б і знищили. 

Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи в монобазі.

​Над матеріалом працювали:

Фотографка:	Інтерв'юерка:
Олександра Дивнич	Христина Кулаковська
Редакторка:	Авторка:
Анна Пастушина	Софія Котович