Катерина, журналістка та волонтерка

Катерина, журналістка та волонтерка 

У памʼять про тата Катерини, старшого сержанта ЗСУ Михайла «Тихого» Реуцького, названо затишний сквер на Святошині. Його історію тут розповідає дуб, привезений із Бахмута — міста, яке військовий захищав і де загинув. Поряд, на парковій лавці, видніє табличка: «Тут міг сидіти той, хто віддав за вас своє життя». Її встановила Катерина і цим започаткувала окремий проєкт-нагадування «Поміж нас» про кожного і кожну, хто загинув на війні. 

Продовженням батькової любові стала і власна справа родини. Катерина з мамою відкрили домашню кондитерську «Тихий куточок», щоб через десерти ділитися теплом і турботою — тими почуттями, які вони відчували поряд із татом.

МІСТО ЛЮБОВІ І ПАМʼЯТІ

Я киянка, вчуся на журналістиці, зараз у магістратурі. Мама, бабуся і дідусь по маминій лінії — теж із Києва.

Київ у мене з дитинства асоціюється з лимонним морозивом на Хрещатику. Найяскравіший спогад — як ми з татом гуляли Майданом і їли це морозиво.

Тоді Київ здавався мені дуже великим і майже недосяжним, бо все моє життя оберталося навколо Святошина: садок, школа, поліклініка — усе поруч. 

З роками в мене з’явилися улюблені місця, пов’язані з дорогими людьми, і так я поступово полюбила Київ. Не скажу, що у нас велика взаємна любов, бо більше схиляюся до тиші та спокою, а цього в Києві бракує. Хоча нещодавно, гуляючи в Сирецькому гаю, я зайшла у величезну тиху ділянку з тополями і вперше за довгий час не чула машин. Було настільки добре, що хотілося розплакатися. Саме такі затишні куточки Києва неймовірно люблю. Мій тато не особливо любив Київ, але ми зможемо йому це пробачити, бо він із Чернігівщини, і в нього теж була потреба в тиші. Він під час АТО вивчився на лісника, здобув вищу освіту і після демобілізації працював у нашому Святошинському лісі. Дав тамтешнім білкам імена, впізнавав їх за хутром і кольором. Мабуть, моя любов до природи від нього.

Маю улюблений маршрут на Святошині — до п’ятої просіки, де є маленьке озерце. Я відкрила його для себе вже під час повномасштабної війни, десь через рік після загибелі тата.

Я тоді шукала, куди себе подіти, зокрема фізично: коли втрачаєш таку близьку людину, тобі дискомфортно навіть у власному тілі.

Хотілося хоч якось відчувати, що жива, і я подумала: піду до лісу, де тато працював. Так і знайшла ті місцини. Сідала біля води, дивилася на качечок, на рибалок. 

Є ще одне важливе місце — альтанки біля театру Франка. Коли тата поранило, він лежав у госпіталі поряд, ми забирали його на короткі прогулянки, йшли на Хрещатик, купували лимонне морозиво і завжди зупинялися там. Це був наш маленький сімейний ритуал. Саме там тато сказав фразу, яка досі сидить у голові: «Я боюся закінчення війни, бо не знаю, як жити далі». Тож хоч місце немов і сумне, але я його люблю, бо воно справжнє.

Також важливе для мене місце — це татовий цвинтар, куди їжджу щотижня. Вважаю, що кожен українець має хоча б раз побувати на військовому цвинтарі: почути шелест прапорів, подивитися на фотографії, побачити живі й висохлі квіти, аби розуміти, що те, що ми несемо пам'ять про наших загиблих, воно буквально в наших руках. 

Ще одне знакове місце для мене — Майдан. Насамперед історичний, а по-друге, меморіал. Адже цей імпровізований меморіал відображає намагання суспільства зберегти пам'ять, тоді як влада бездіяльна. Це для мене важливий символ, і ми бачимо, як він змінюється: кожен хоче вирізнити свого рідного — поставити банер вище, прапор більший, зробити щось яскравіше. Люди мають потребу вшанувати близьких, і без дій влади це набуває стихійних форм.

Втрата тата принесла мені мудрість, якої я не бажала, і зробила мене дорослою. Уже минув час із його загибелі, а я досі ставлю собі запитання, як мені жити далі. Кажуть, коли в сім’ї гине військовий, то для цієї сім’ї війна немов закінчується. Ти ніби всередині подій, але водночас стоїш осторонь. Дивишся на все як спостерігач. У мене було так само, але подолати почуття відстороненості допомогло волонтерство. 

Після татової загибелі я почала активно робити збори, познайомилася з багатьма військовими. Пізніше зустріла свого коханого, теж військового, і зараз волонтерю для нього та його побратимів. Це повернуло відчуття, що я живу, що я потрібна і діяльна.

Мені важко уявити Київ без війни, бо більша частина мого життя минула в ній, починаючи з 2014 року. Вдома постійно обговорювали новини з фронту, говорили про загиблих. Мені хочеться, щоб Київ звучав українською, щоб тут поважали військових, щоб усміхалися наші ветерани. Хочу бачити, як вони гуляють із дітьми на майданчиках, пʼють каву чи їдять шаурму. 

ПАРК ІМЕНІ ТАТА 

Я прагну, щоб люди, коли дізнавалися про мого батька, то посміхалися, бо він був дуже класний. Щоб дати уявлення про нього, розкажу, чим іще він займався: до АТО й лісництва понад шістнадцять років тато працював у Лукʼянівському СІЗО, з людьми, з якими важко мати справу. Але в нього була та сила, яка дозволяла заробити повагу — не підлабузництвом, його і боялися, і поважали. Це навіть не харизма, радше якась внутрішня енергія, поруч із ним завжди було відчуття захищеності, глибокого спокою. Таким він був і вдома.

Коли я ходила в садочок, у татовій кімнаті висів червоно-чорний прапор. Пізніше він був уже на флагштоці біля будинку — аж до початку повномасштабного, поки тато сам не наказав зняти. Національно ідейний, саме він виховав у нас із молодшим братом любов до України. У п’ять років моєю улюбленою піснею була «Лента за лентою».

Добре памʼятаю своє двадцятиріччя — вересень 2022 року, десь о пʼятій чи шостій ранку дзвонить тато. Я ще сонна: «Що таке?». А у нього на фоні — бахкання, гул. Він каже: «Я тебе вітаю з днем народження. Я тут на дереві, бо зв’язку не було. Хотів тебе першим привітати». У них тоді була дуже важка ніч, і він собі вирішив: якщо зранку встигне мене привітати першим, отже, з ними все буде добре. Я в шоці від того, що він виліз на дерево, але водночас так приємно. Ніхто на світі не зможе переплюнути те привітання.

Тато загинув за кілька днів до першої річниці повномасштабної. Відчуття втрачених можливостей і втраченого життя переслідує досі. Мені страшенно шкода, що він не прожив своє життя на повну. І мені інколи хочеться, щоб він воскрес не тільки для того, щоб я мала тата, а щоб він мав шанс на життя, яке заслуговував. Він загинув у 45 років, ще такий молодий. Тато був амбітним, але тихим. Тому такий йому позивний і дали — Тихий. 

Парк тепер уже імені Михайла Реуцького для моєї родини дуже важливий, тут пройшло моє дитинство. Пам'ятаю старенький майданчик, де я висіла, як мавпа, з брудними п'ятками. Тут тато вчив мене кататися на велосипеді.

Боротьба за найменування тривала рік, петиція набрала підписи, але процес зупинився. На одному із засідань комісії я почула фразу, яка в’їлася в пам'ять: «Якщо ми будемо перейменовувати кожну вулицю на честь загиблого, ми перетворимо Київ на цвинтар». Я тоді відчула, що це потрібно тільки мені й моїй родині. А якось на День пам'яті загиблих військових Віталій Кличко приїхав до нас на кладовище, і я скористалася можливістю. Взяла його за руку, підвела до могили й кажу: «Дивіться, це мій тато. Вже рік висить петиція, усі підписи зібрані, а результату немає». Після цієї розмови справа пішла: наше звернення дістали із забутої папочки і згодом ухвалили рішення.

Коли змінили найменування парку, то захотілося навести там лад. Тато був лісником, дуже любив природу, тому ми з мамою вирішили посадити на його честь дерево. Обрали червонолистий дуб — із гострими листочками, які восени стають яскраво-червоними. Ми знайшли саджанці, оформили замовлення, а на квитанції написано «Бахмут». Мама уточнила, чому так, і їй відповіли: «Ми вивозили ці саджанці з Бахмута, у нас там був заповідник, ми виїхали і дерева врятували». Тобто ці саджанці були в Бахмуті тоді, коли тато ще був живий, це дерево вилюблене саме там. Коли я про це дізналася, у мене були сироти по шкірі, ми з мамою плакали. Це так символічно, наче звісточка від тата.

Мені приємно, що зараз у парку висаджують дерева та квіти, роблять простір затишним. Радісно бачити тут маленьких дітей і тваринок. Це нагадування, що життя триває попри все. Я радію, коли чую, що діти спілкуються українською. Дуже хочеться, аби мої діти теж тут виросли.

ЗАВЖДИ ПОМІЖ НАС

З пам’яті виховується суспільство, і якщо ми зараз не будемо приділяти памʼяті достатньо уваги, після закінчення війни вона нікому не буде потрібна. Це вже видно навіть по реакціях на хвилину мовчання: одна хвилина — а скільки дискусій, дехто називає її дресируванням. Зупинятися на хвилину мовчання — це найпростіше, що можна зробити. Це відправна точка. Коли нам буде не шкода виділити одну хвилину в своєму дні, тоді ми зможемо працювати далі.

Також варто перестати вдавати, що загиблих не існує, або сприймати їх як просто число. Якби кожен хоча б раз на тиждень читав про когось із загиблих — просто у Вікіпедії чи на платформі «Меморіал», — це був би великий поштовх для суспільства.

Не треба чогось грандіозного, я вбачаю в цьому рутинні дії. Але якщо ми хочемо починати з себе, пам'ять про загиблих має стати нашою звичкою. Хвилина мовчання — це знати, що за числами стоять імена та історії.

Мене дуже втомлює, коли я, як донька загиблого, висловлюю свою думку, а у відповідь чую лише сухе співчуття. Не співчуття потрібно — мені хочеться, щоб люди долучалися до збереження пам’яті. Я відчуваю підтримку хіба від своєї «бульбашки», але вона маленька.

Родини загиблих потребують підтримки, а люди часто не знають, що робити з чужими емоціями, тому ставляться до втрат холодно, намагаються вдати, що нічого не змінилося. Через це ті, хто переживає втрату, відчувають себе в ізоляції, немов суспільство від них відчужується.

Якщо хочеться подолати цю прірву, з наближенням важливих дат — дня народження, дня загибелі — просто спитайте: «Як ти?», «Чим я можу тобі допомогти?», «Якщо допомога дійсно потрібна — не соромся, я хочу тебе підтримати». Важливо дати близьким полеглих розуміння, що вони можуть бути будь-якими в цьому стані: злитися, плакати, відмовлятися або просити про допомогу. Їм просто потрібно знати, що є надійне плече.

Ідея проєкту «Поміж нас» виникла з прагнення, аби люди пам'ятали, що в нас досі триває війна, щоб було екологічне нагадування. Я прописала фрази для табличок, які можна розмістити на лавках у парках. Виявилося, що схожа ідея була на фестивалі у Вінниці: там на стільчиках були прикріплені листочки з подібними фразами. Ми вирішили обʼєднати зусилля з Наталею Некипілою (журналістка та громадська діячка, дружина загиблого воїна і волонтерка — ЖК) і реалізувати ідею з уже металевими табличками на більш масштабному рівні. Також до нас доєдналася Катерина з проєкту «Вшануй» (у своїй історії вона розповіла нам про себе та поступ у популяризації загальнонаціональної хвилини мовчання — ЖК). Зараз таблички є не тільки в Києві та Вінниці, ініціатива поширюється по всій Україні.

Джерело фото

Назва з'явилася випадково: я була в рок-барі, там виступав гурт із піснями Назарія Яремчука, і, коли грала композиція «Поміж нас», я зрозуміла, що ця фраза повністю репрезентує мою ідею. Таблички не мають на меті дорікнути людині, що вона відпочиває, ні, це нагадування, що поміж нас є люди, які загинули, які в полоні, які зникли безвісти. Вони завжди поміж нас, навіть якщо ми їх не бачимо.

Узимку я зробила в татовому парку такі залізні таблички. Зараз немає жодної, повиривали. Коли зникла перша, то мені ніби вирвали серце. Я вкладала туди душу, це парк імені мого батька. Потім я зрозуміла, хто їх зриває: щовечора на лавці сиділа компанія чоловіків, які розпивали пиво й розмовляли «про війну». Вранці таблички не було. Мені зрозуміло, чому вони так реагують: їх тригерить сама тема. Але все одно було боляче бачити це. Тепер думаю, як зробити таблички такими, щоб їх не могли вирвати. 

ТИХИЙ КУТОЧОК

Чим довше ми з мамою намагалися навчитися жити в суспільстві з нашим горем, із втратою, тим більше усвідомлювали: нам не вистачає місця, де буде затишно. Доходило до того, що певний час нам було важко просто виходити на вулицю. Мама часто приїжджала з роботи заплакана.

Десерти були маминим хобі все життя, і тато хотів, щоб вона реалізувалася в цьому амплуа. Він дуже любив мамині смаколики, хоча йому було не можна солодкого через стан здоров’я. Але він усе одно їв, особливо любив її «Наполеон».

Якось ми поїхали на засідання в КМДА стосовно перейменування вулиці на честь тата. Після того зайшли в «Сенс» на Хрещатику, і під какао обговорили, а чи не створити якесь наше місце. Почали перебирати ідеї. Мама спочатку відсторонилася, але коли я сказала, що ми можемо створити безпечний простір для сімей загиблих, полонених, безвісти зниклих та військових, вона загорілася.

Ми хотіли створити місце в пам'ять про тата, і ця думка допомогла мамі переступити через страхи. Коли тато загинув, вона нічого не пекла, рідко навіть ставала до плити, а тут приготувала брауні.

Назву вигадували довго, хотілося, щоб там була частинка татового позивного, і так мені прийшла ідея — «Тихий куточок». Зараз ми працюємо вдвох у форматі домашньої пекарні з доставкою, але впевнена, що доростемо до фізичної точки кавʼярні, створимо робочі місця для ветеранів або сімей військових. Це буде місцинка, де люди відчуватимуть себе серед своїх, де шануватимуть загиблих і пам’ятатимуть про ціну, яку вони заплатили, а військовим казатимуть «дякую». У нас буде столик, постійно зарезервований для загиблих, безвісти зниклих і полонених. Також я уявляла книгу, де гості могли б вписувати біографії своїх рідних, клеїти фотографії. 

Хочеться, щоб це була не просто кав'ярня-кондитерська, а зцілюючий памʼятний простір із важливою соціальною місією. Це буде пам'ять, яка не є темною і тягучою. Ми хочемо розкрити наш біль через любов і показати, що пам'ять може бути світлою. 

Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи в монобазі.

​Над матеріалом працювали:

Фотограф:	Інтерв'юерка та авторка:
Антон Єрмолаєв	Василина Гарань
Редакторка:	Верстка:
Анна Пастушина	Крістіна Паращєвіна