Жителі Києва під час війни. Третій тиждень




Друзі, зараз кожен з нас є героєм. І той, хто лишився вдома і веде інформаційну війну. І той, хто поїхав і рятує себе та свою сім’ю, хто приймає у себе людей, дає прихисток для багатьох, допомагає з їжею, хто пішов у територіальну оборону, рятує тварин. Наші герої — це наша армія, медики, пожежники. Усі зараз залучені.


У команди проєкту “Жителі Києва” поки немає можливості знімати та брати інтерв’ю, тому ми вирішили все робити онлайн. Хочеться документувати події, які відбуваються зараз через історії місцевих.


Бережіть себе. Ми переможемо.




Сергій, пекар

Мене звати Сергій. Я випікаю хліб. Швидко вивіз сім’ю, коли вся ця війна почалась, залишив її в безпечному місці та повернувся до Києва. У мене четверо дітей маленьких, тому це занадто зв’язувало руки.

Якби не було війни, ми працювали би, відкрили би нові магазини, тому що був план навесні відкрити ще дві пекарні в Києві. Шукали локацію, пропрацьовували бізнес-план, збирали гроші на це все, тож життя вирувало.



Знаєте, я поїхав, вивіз дружину і дітей, буквально посидів там три дні і зрозумів, що це спокійне життя не для мене. А коли подивився, що в Києві проблеми з хлібом, його ніде неможливо купити, ба більше, частина нашого персоналу залишилась у Києві, то вирішив повернутися і продовжувати свою улюблену справу — випікати свіжий хліб для жителів і гостей міста.


У ці дні до нас багато хто приходить і… знаєте, ми чуємо від людей величезну вдячність за те, що ми все ж таки працюємо, що ми випікаємо свіжий хліб, свіжі булочки. Ми працюємо — це важливо. Важко було організуватись, тому що багато працівників роз’їхалися, і бачимо зараз велику проблему з постачанням — борошна залишилось днів на 5, але ми знайдемо. Зараз у нашій команді шестеро людей. Дехто з них із Троєщини приїжджає, частина — з Оболоні. Щоб хліб уранці був свіжий, пекарі залишаються на ніч. Раніше пекарі приїжджали о 5 і ми вже о 9 мали свіжий хліб, а зараз через те, що комендантська година до 7, пекар залишається, вранці робить заготовки, і ми відкриваємось уже зі свіжим хлібом.



Каріна та Олег, продюсерка й оператор проєкту Ukraїner


Наприкінці лютого — на початку березня у нас мала йти активна підготовка до нового сезону експедицій в Юкрейнері.

Ми з Олегом збирались їхати на зйомку про локальних дієвців в Авдіївку, а 6 березня пекти величезний торт і святкувати його день народження. У Олега мали бути зйомки реклами і соціального проєкту на підтримку армії.



Але 24-го ми прокинулись від вибухів і гуркоту вікон. Вранці з іншого кінця міста до нас приїхав наш друг Міша, щоб передати Олегу його камеру.


Як і кожен юкрейнерівець, ми мали інструкцію та план евакуації, тож вирішили діяти за планом. Наш друг і колега Богдан забрав нас із Теремків, і ми виїхали в напрямку заходу з його кицею і морською свинкою.


Це була важка і дуже довга дорога. Але вже в дорозі до нас прийшло усвідомлення, що ми маємо повернутись якнайшвидше, щойно стане зрозуміло, як розгортаються події. Після дороги був дуже міцний і солодкий сон, з якого не хотілося прокидатись у реальний кошмар війни.


Щоб протистояти страху, ми вирішили щось робити і насамперед записалися разом до тероборони Львова. А поки чекали черги на вступ, кілька днів знімали історії про людей, які робили щось для військових і цивільних, збирали матеріали про людей та ініціативи з інших міст. Паралельно допомагали друзям організовувати гуманітарку із-за кордону для бійців Київської області.


З ТрО мовчали, тож ми поїхали в першу ходку з гуманітаркою Львів—Київ, щоб там залишитись. Всі хотіли виїхати, а ми дуже хотіли повернутись.

І хай як це дивно звучить, повернувшись у Київ, уперше з початку війни я відчула спокій. За 10 днів війни ми ночували в шести квартирах, але тільки в Києві повернулось відчуття дому. Хоч ми вже тиждень не можемо доїхати в нашу квартиру на Лісовій.


Думаю, наше рішення — це не про провину вцілілого, це про намір боронити свій дім. У відносно спокійний час ми щодня знімаємо історії для документального фільму про те, як українці у війні боронять свою землю в різний спосіб — від бабусь до військових. Знімаємо, поки є така можливість. А якщо Київ треба буде захищати фізично, то у найближчому військкоматі нас уже знають)




Андрій, машиніст метрополітену


Новина про війну застала мене тоді, коли я відпочивав на гірськолижному курорті в Буковелі, це була середина моєї відпустки. До цього у мене в планах було ще з'їздити в рідне село, де живе моя бабуся, хотів чимось там допомогти, потім повернутися, вийти на роботу. Я прокинувся вранці 24-го, побачив, що у мене два неприйнятих дзвінка, від мами і сестри. У той же день я сів у потяг, щоб повернутись до Києва.



У Києві мене застала легка паніка, я помітив на вокзалі, що люди намагалися евакуюватися, людей було дуже багато. Мої перші дні пройшли дуже напружено, важко було адаптуватися до нових реалій, і у мене був шоковий стан. Відпустка закінчувалася 3 березня, я провів ці вільні дні вдома.


Постійно читав новини, переживав за наших, за воїнів, які захищають нас, і досі переживаю. Зараз уже не так стресово, як у перші дні, але все одно. Водночас я розумів, що сталося те, що сталось, і треба потихеньку до цього звикати.


У першу від початку війни ніч ми з мамою змушені були ночувати на метро Позняки, людей було дуже багато. Переважно люди були на рухомому складі, ночували в потязі. Зараз хтось виїхав, хтось залишився, але сидять більше вдома та по бомбосховищах тут, на Лівому березі.

Я з ранніх років полюбив рейковий транспорт, дуже хотів працювати на залізниці, але життя повернуло все таким чином, що пішов у метрополітен. Я не шкодую про це. У Київському метрополітені є технічна школа, яка готує на курсах майбутніх машиністів.


Правила, напевно, могли змінитися з того часу, коли я пішов повноцінно працювати машиністом, але на той час, коли я навчався, потрібно було мати розряд слюсаря не нижче третього і відслужити у армії. Я закінчив ВНЗ і вирішив піти на курси машиністів метрополітену.


Рух Київського метрополітену зараз неповноцінний, він відбувається по ділянках. Наприклад, на цій лінії, де я працюю, по мосту поїзди не ходять. Метро їздить від Червоного Хутора до Славутича, від Сирця до Видубичів. По одній із колій. На лівому березі по одній колії туди-сюди їздить один рухомий склад, з інтервалом 40 хвилин приблизно, а на деяких станціях на сусідніх коліях стоять поїзди, і на кожному з цих поїздів машиніст перебуває на добовому чергуванні, приблизно з 9 ранку до 9 ранку наступного дня.


Із 3 березня я вийшов на роботу, на чергування. Метрополітен працює в такому режимі, що по одній колії поїзди їздять, а по іншій — не їздять. На деяких коліях стоїть загальмований рухомий склад, в якому ночують пасажири, і я на деяких станціях чергував.


Я вирішив зараз залишатися в Києві і це мій свідомий вибір про який я не шкодую.




Настя, разом із друзями закуповує продукти та ліки:


“Якби не війна, я б, як і всі, працювала. А ще святкувала би свій день народження і збиралася в подорож із хлопцем — здійснити його мрію. Я не вирішувала, залишатися чи ні, а просто знала, що залишусь. У перші дні вторгнення російських окупантів, поки всі гуглили, як краще доїхати до Львова, ми з мамою обговорювали, як краще зробити коктейль молотова. Ми будемо захищати Київ до перемоги!


У нашій волонтерській команді нас четверо: Настя, Владик, Іра та Олег. Ми не можемо стояти осторонь, багато наших друзів поїхали і рятували своїх рідних, ми залишились і скооперувалися. Своїми силами, зусиллями наших друзів і їхніх друзів збираємо кошти на картку, потім закуповуємо все життєво важливе, збираємо пакети для тих, хто потребує допомоги: це може бути їжа, ліки, памперси тощо.


Все почалося із дзвінка співробітника метрополітену: у них і в людей в бомбосховищах вже нічого не було. Я написала перший пост із закликом про допомогу, адже разом ми сила! І ми зібрали пристойну суму. Допомогли і співробітникам метро, і людям похилого віку, і людям з інвалідністю. Зараз у нас іще є запаси і кошти, але таке відчуття, що тепер волонтерів більше, ніж тих, хто потребує допомоги, і слава богу! Навколо в повітрі Києва підтримка і турбота. Зараз допомагають усі та всім”.


Саша і Діма, куратори сучасного мистецтва


Мене звуть Олександра, це — Дмитро, ми куратори проєктів сучасного мистецтва. 24 лютого в мене був день народження, в цей день ми прокинулися о 5:30 від вибухів. 24-го дійсно було важко повірити, що все це відбувається. Я працюю молодшою кураторкою в PinchukArtCentre, і 30 березня мала відкритися наша велика міжнародна виставка, яку ми готували останні 9 місяців.


Зараз арт-центр забарикадували, команда центру в різних містах, і ми не знаємо, чи буде взагалі відновлення стабільного стану, чи буде ця виставка досі доречною.


Дмитро: сьогодні ми їздили поливати квіти додому, ще будемо поливати на іншій квартирі близьких людей, хочемо, щоб не загинули наші друзі-рослини.


З перших днів ми займалися публічною дипломатією, писали англійською, польською, інтерв’ю давали, писали листи в різні художні інституції щодо бойкоту і тиснули на уряди різних країн за своїми контактами. Оскільки ми працювали в міжнародних проєктах, маємо багато партнерів, колег з інших країн: із Британії, Польщі, загалом із ЄС, зі Штатів. То всім одразу почали писати листи, і ця кореспонденція займала якийсь час. Ми також зробили невелику благодійну кампанію для культурних працівників та художників і художниць зі сходу України. Там їм найтяжче. Відкрили форму разом із київською командою, об’єднали це і за допомогою незалежних волонтерів та анонімних меценатів поповнювали картки художників і художниць.


Саша: Певну частину часу в ці тижні ми жили великою компанією. У нас було дві дитини, дві собаки та ще 8 людей. Це дуже по-новому, адже ми звикли жити лише вдвох. Ми вирішили одружитися, щойно почалася війна. Ну, як війна, ескалація. Я це називаю ескалацією, бо війна триває вже 8 років.


Дмитро: Саша запропонувала це зробити — як це тактовно — в перші 10 хвилин бомбардування, зранку. Це народилося інтерсуб’єктивно, як сказав би Жан-поль Сартр.


Саша: Ми залишились у Києві через кілька причин. Для нас дуже важливі наші рослини, тому що вони з нами багато років, і я думаю про велику кількість домівок, квартир, куди люди повернуться до мертвих рослин, і я не можу цього навіть уявити.


У нас тут залишається батько, ми не хочемо його кидати самого. Ми зараз у досить безпечних умовах, тому що південне передмістя Києва, на щастя, спокійне.


Перший дзвінок із закликом тікати ми отримали ще близько першої ночі 24-го. Зателефонував мій друг із Нью-Йорку і сказав, що треба терміново їхати. А оскільки ми готувались до дня народження, прибрали квартиру і все інше, то сказали: «Не забудь привітати мене з днем народження. Надобраніч». Ну, звичайно, ми постійно отримуємо дзвінки і повідомлення, ми вже більш спокійні, проте в певні моменти ми дуже довго радились, оскільки живемо не одні, а з близькими друзями, із батьком.


Ми постійно обговорюємо можливість знайти більш безпечне місце, та щоразу приходимо до думки, що Київ і є дуже безпечним місцем і це поряд із домом, поруч із тими, хто ще є в цьому місті, кого ми також любимо і кому може знадобитись наша допомога.



Женя і Аня, ілюстраторки

Всі пам’ятають слова, якими для них почалася війна, у нас це був дзвінок друга: «Жень, тільки не панікуй. Ти бачила новини?». Одразу холодний піт. Із цього моменту перевірка новин — основна дія, все інше — вторинне. Можна взяти в руки телефон, щоб глянути час, і зависнути в повідомленнях на пів години. Спочатку в нас була паніка, дзвонили друзям і родичам, потім вирішили їхати до Женіної мами, щоб їй було спокійніше.


Незадовго до того вона зламала праву руку і після операції майже не може нею користуватись. Коли йшли із квартири, взяли речей на кілька днів, мовляв, раптом що, заїдемо і зберемо все потрібне. Про всяк випадок полили квіти. На сьогоднішній день ми туди більше не повертались.


Першої ночі спустилися в метро Кловська, яке виконує роль бомбосховища. Там було багато людей із собаками і котами. До нас приєдналися подруги, що живуть неподалік, ми весь час обговорювали, що зараз треба робити, але не могли знайти відповіді. Змушували себе їсти, спати вночі не виходило. Було чути сирени, віддалені звуки вибухів. Наступні шість ночей ми провели в бомбосховищі сусідньої школи. Там тепло, є спортивні мати, на яких можна спати, кулери з водою. Люди організувались, було чергування на миття туалетів, а наш комендант, учитель фізики, піклувався про всіх як про рідних.


Взагалі ми ілюстраторки. Якби не почалась війна, ми б зараз робили дитячу книжку про тривогу. Продовжували б малювати віжуал для гри, яку робимо з нашим другом Лесем. Ще, можливо, робили б графіку для книжкового фестивалю в Дніпрі. І збиралися б на книжковий ярмарок в Болонью, бо Аня серед цьогорічних переможців і її роботи є на виставці найкращих ілюстрацій цього року.


Зараз ми вже в Чернівцях, поїхали насамперед, щоб піклуватися про здоров’я мами Жені. Малюємо щодня, багато для збору коштів на ЗСУ і в фонди, для медіа, що готові висвітлювати пряму мову українців, для завдань, що зараз з'являються від офіційних українських служб. Але і для себе як психологічний захист, як робота, від якої стає трішки легше.



Олексій, готує їжу для пенсіонерів, для людей в метро


Мене звати Олексій, я бармен. До війни у мене було заплановано багато різної діяльності. Я мав плани щодо створення музики, відеоконтенту. Вранці 24-го лютого о 7:30 нас розбудив дев'ятий дзвінок подруги. Слухавку взяла моя дівчина, у телефоні було чутно: «Тааааак, ти тільки не панікуй, заспокойся… На нас напала росія…».




Спочатку був шок, страх, нерозуміння, сльози дівчини… мене пробрало на паніку, але потім за декілька хвилин я заспокоїв себе і свою дівчину.


Зрозумів, що потрібно думати холоднокровно і далекоглядно. Вирішив закупити продукти та подумати, як спланувати можливу евакуацію. У той самий час моя дівчина з переляку повністю прибрала у квартирі, заспокоїлась і заснула під звуки новин. Я тоді вже розумів, що все буде добре.


Зараз я займаюся тим, що вмію найкраще, — допомагаю людям, годую їх, дбаю про них. Ми готуємо їжу у закладі, де я працюю. Готуємо до 1000 порцій на день. Нас у команді 12 людей, ми тут і живемо, і готуємо, і це одночасно для нас і бомбосховище. Ми годуємо людей, які живуть поруч у бомбосховищах. Ми відносимо їжу на дві станції метро, прилеглі до нашого закладу, годуємо тероборону Києва Солом’янського району, пологовий будинок, госпіталі, військових і пенсіонерів. Порядок, їжа, гумор — це все, чим я можу допомогти. Психологічний настрій у команді підтримую на рівні та людям даю те, що їм треба зараз. Я як психолог-кухар останнім часом.


Люди, яким ми допомагаємо, потребують поживної їжі.

Нам потрібно більше круп, овочів, свіжоморожених фруктів-ягід, макарон, м’яса/курятини і, звичайно, витратних інгредієнтів на кшталт соняшникової олії, цукру, солі, дріжджів тощо.


Із переліком базових продуктів, які я перерахував, ми зможемо та будемо доставляти повноцінне харчування тим, хто його потребує.


Що допомагає нам не опускати руки? Коли я дивлюся в очі своєї коханої дівчини і бачу «все добре, коханий, я з тобою спокійна», коли я чую від своїх батьків і найкращих друзів «ми у безпеці», коли мене обіймають і тиснуть руки люди, яким я допомагаю провізією, ось тоді я відчуваю любов і натхнення, а ще певність, що я все роблю правильно. Начебто так і мало би бути завжди.


Я можу сказати лише одне: ми вдома, ми допомагаємо один одному, нас багато. Зв'язки як ніколи міцнішають, а це означає, що ми точно переможемо».



Стефан, кореспондент французької газети Libération


Офіційно я живу в Києві вже 8 років, але насправді вперше почав працювати в Україні 11 років тому, коли був репортером у Парижі. Я переїхав в Україну під час Майдану, бо з першого дня знімав революцію, а в січні 2014 року моя газета попросила мене переїхати до Києва для постійної кореспонденції і я залишився тут. І після 8 років я все ще тут, тому записував усе, що відтоді відбувалося в Україні від Майдану, Криму до війни на Донбасі.


Я створив тут своє життя. Я просто вирішив залишитися в Україні, тому що люблю це місце, зараз тут моя родина, я став українцем. Я працюю кореспондентом у французькій щоденній газеті Libération та RFI & Radio France, це французьке публічне міжнародне радіо, таке саме, як BBC world, але у Франції, і


Паралельно я також працюю режисером та продюсером документальних фільмів. Також продюсую українське документальне кіно, і це моя основна діяльність.


Якби війна не почалася, я би був у Києві. Мабуть, основним заняттям був би постпродакшн майбутнього документального фільму, який я продюсую. Ми робимо його вже 2 роки, це документальний фільм про підлітків із шахтарських міст Золоте та Станиця Луганська на передовій у Донбасі. Тож ми монтували цей фільм, а я готував постпродакшн, стратегію розповсюдження фільму. Фільм мав бути закінчений до другого півріччя 2022 року, і ми починали фінішну лінію. Поки що робота над фільмом триває, але ми призупинили все. Зараз я займаюся тим, що роблю репортажі про поточну ситуацію.


Війна для мене почалася не в цей четвер, 24 лютого. Напруженість почала підвищуватися набагато раніше. Я думаю, що зробив першу статтю про тероборону на початку грудня, і з того часу напруженість зростає і зростає. Не хочу сказати, що можу передбачати краще за інших, краще за українців, але, можливо, будучи журналістом, аутсайдером і живучи тут 8 років, мене не здивувало, що так сталося. Я очікував цього і насправді розумів ще давно, що буде війна.


Ситуація між Україною та Росією була нестійкою. Ця війна на Донбасі була абсолютно дивною. Якщо ви знаєте історію, то розумієте, що Росія не може бути задоволена ситуацією і що вона хоче знову домінувати в Україні. Це було абсолютно зрозуміло.


їх І це було лише питання років, щоб ця війна почалася як своєрідне історичне пояснення, знаєте, такий момент правди, коли або Україна стане незалежною державою, або знову стане малоросією.


Протягом останніх тижнів, у січні, у грудні я дуже нервував через те, що відбувається, бо відчував, що щось наближається. Але більшість моїх друзів із Києва та більшість людей навколо мене були в повному запереченні, і я відчував, що так було для більшості українського суспільства. Я трохи підготувався психологічно, але люди навколо мене — ні. Тож із січня я вже багато розповідав про ситуацію.


Я був на Донбасі 24-го лютого, і за 24 години до початку війни люди там були в повному запереченні і не думали, що це станеться, і, звичайно, це було шоком для мене також.


Ми були в готелі у Краматорську, коли вибухнула перша ракета, ми точно зрозуміли, що відбувається щось жахливе. Ми пробули на Донбасі кілька годин і вирішили виїхати. Нам знадобилося 2 дні, щоб повернутися до Києва, і з тих пір я веду репортажі, багато працюю, багато пишу, створюю багато радіорепортажів і так далі.


Війна потужно висвітлюється у французьких ЗМІ. У всьому світі й у Франції зокрема, очевидно, також є велика увага громадськості. Зараз тиск на журналістів дуже сильний, і я особисто відчуваю дуже сильний обов’язок, тому що серед французьких журналістів я найдовше перебуваю в Києві.


Я добре знаю Україну, я знаю передісторію, я знаю суспільство, я дуже глибоко вкорінений у цьому суспільстві, і це навіть відчувається інакше, ніж для журналістів, які приїжджають сюди зараз.


Приїжджають на 10 днів, звітують із передової та через 10 днів повертаються додому, а потім їм на зміну приходять інші. Тож я відчуваю величезний тиск, адже в Парижі людям відомо, що я багато знаю про Україну, і чекають від мене багато чого.


Але я також відчуваю обов’язок, тому що я хочу зробити щось інакше, я хочу показати інше висвітлення ситуації. Я хочу, щоб люди, які мене читають або чують, відчували, що я трохи відрізняюся від інших репортерів, тому що я тут живу, тому що це мій дім, Київ дійсно став моїм домом.


Як журналіст я маю місію, обов’язок бути професіоналом, бути холоднокровним, щоб репортажі були адекватними. Але в той же час я не можу відхилити те, що це місце стало моїм. Це місце, де народився мій син, це місце, де я живу вже 8 років, де у мене були проєкти і де я хотів залишитися.


І оскільки війна відбувається в моєму домі, тому що я справді називаю Україну своїм домом, це дуже боляче. Мені доводиться поєднувати ці два елементи: зовнішній погляд і внутрішній. Мені потрібно бути професіоналом із точки зору етики, тому що я не можу повністю впасти в емоційне ставлення до цього конфлікту, я повинен залишатися чітким.


Минулого тижня ми відвідали хлопців із батальйону «Айдар», яких я знаю з Донбасу з 2014-2015 років, і ці хлопці знову воюють у Гостомелі. Вони були відкриті зі мною, бо знають мене. Це дуже емоційний момент, тому що під час війни все суспільство, яке я знаю, всі люди, яких я зустрічав у Києві, а також на Донбасі, оскільки я там провів багато часу, повністю змінюється. Люди займають нові позиції в суспільстві, є деякі люди, які воювали в 2014 році, вони воюють знову, є нові бійці, люди, які роблять щось, і це дивовижно, що я опинився тут.


Я думав про те, щоб покинути Київ. Справа в сім'ї, моєму синові 5 років, я його евакуював до Ужгороду, до Франції ще не думав везти, це ще відкрите питання. А моя дружина Аліса, документалістка, знімала на Донбасі.

Це питання, коли двоє з батьків знаходяться в небезпечному місці, коли у них є дитина. Я не хочу, щоб обоє батьків чимось ризикували, я думаю, що принаймні один має бути в безпечному місці. Тож питання про безпечне місце для мене все ще відкрите.


Наразі, поки я можу залишатися в місті, я залишаюся. Бо я хочу захищати Київ, але мене ніколи не візьмуть до армії, це не мій обов’язок, у мене немає українського паспорта. Але це місце для мене дуже важливе, тому що я люблю це місто і глибоко вірю в цінності, які відстоювало українське суспільство протягом останніх років. І я вважаю, що їх потрібно захищати.


У кожного в місті своя війна. І моя війна — бути репортером, я повинен донести зображення, звуки та голоси цього міста у зовнішній світ. Я вирішив жити тут, це місто мого сина, який має два громадянства, французьке й українське, і якщо я не захищатиму власними інструментами місце, де народився мій син, це буде моєю особистою поразкою.


Тому я вирішив залишитися. Єдина межа, яка у мене є і залишається питанням, це, наприклад, повністю оточене місто. Що мені робити, залишатися чи їхати? І в цьому випадку безпека все одно важлива, тому що я маю продовжувати свою місію. І, можливо, я буду корисніший за кордоном. А ще у мене є син і мені потрібно про нього думати, піклуватися про нього. Тому, якщо ситуація погіршиться через кілька днів чи тижнів, мені доведеться переглянути свою позицію, оскільки я все ще не знаю, що робитиму, подивимося.


Це дуже приємне відчуття — працювати журналістом у тому місці, яке ти знаєш. Це абсолютно дивно, тому що я справді шокований, що війна прийшла туди, де я живу. Я не кажу, що не боюся, але коли бачу людей із тероборони, зі зброєю в руках та іншими божевільними речами, я не нервую. Відчуваю себе як риба у воді.




Команда "Жителів Києва" вірить у перемогу та ЗСУ.



Знаєте когось, хто може стати героєм нашого проєкту? Заповніть анкету та поділіться історією цієї людини