Дмитро, дослідник модернізму, автор блогу DF1

Дмитро, дослідник модернізму

У першій половині 20 століття світ жадав змін, зокрема і в архітектурі. Прості форми на противагу вигадливості, експерименти з матеріалами та сфокусованість на практичності — такі ознаки мав модернізм, що стрімко поширювався у світі. В Україні розквіт цього напрямку припадає на період окупації совєтами, де творчість завжди була під прицілом влади та часто вимушено вплітала в себе елементи радянської ідеології, щоб мати шанс на життя.

Коли сонце ще щедро гріло асфальт київських мікрорайонів, ми запланували прогулянку на Оболоні з дослідником модернізму та автором блогу DF1 explore. Дмитро завжди напоготові, щоб зазнімкувати яскраву плитку на фасаді чи візерунок на під’їзді панельки. Ховались у тіні, милувалися Дніпром та говорили про те, як бути зі спадщиною модернізму в Києві та зі «спадщиною» викривлених уявлень, котрі залишила в наших головах радянська система.

ОСТРІВ ДИТИНСТВА МІЖ ОБОЛОННЮ ТА ПОДОЛОМ

Я народився й виріс на Пріорці. Пам’ятаю цей район доволі нудним, там мало що відбувалось. А навколо — новобудови, ну тобто на той час, у середині 90-х, це були новобудови на місці старої забудови. І хоч зараз усе виглядає зовсім інакше, наприклад з’явилися клумби та багато зелені, яку я ще маленькими деревами пам’ятаю, для мене часом усе досі сприймається як щось нове.

Як у школі вчився, часто бігали з друзями в McDonaldʼs на Вишгородській. А вже трохи пізніше — ходили гуляти в парк Крістера. Через водойми поруч цю місцевість іноді називають Триозеркою. Це ближче до Виноградаря вже. Власне, Виноградар і має таку назву через Крістерів — родину садівника німецького походження, який наприкінці 19 століття започаткував тут бізнес: продавали саджанці дерев і виноград, на Хрещатику ніби навіть мали магазин. Неподалік у кущах стоять залишки їхньої дерев’яної садиби. На жаль, вона майже не збереглася. Ще зі знакового для мене — кінотеатр Шевченка, де ми часто святкували дні народження. І кіоск «Тутті Фрутті» — культове для мого дитинства місце, якого вже не існує. Це був звичайний кіоск, але якщо попросити, діставали петарди зі схованки й продавали нам.

Мій батько виріс на Оболоні, а мама з Куренівки. А їхні батьки до Києва переїхали з Переяслава в 60-ті. На той час це було непросто. Бабуся по татові працювала на «літаючій тарілці» на Либідській, а дід — у тролейбусному депо через дорогу. А по мамі дід із бабою як переїхали, спочатку мешкали в будиночку на Пріорці, це була приватна двоповерхова садиба, яку розділили на комуналки. Загалом раніше тут було багато історичної забудови, місцевість стара та в межі Києва ввійшла раніше, ніж та ділянка, яка за річкою Либідь (Солом’янка, Деміївка). А Пріоркою зветься, бо поселення утворилось навколо земель місцевого церковного настоятеля, пріор — це титул (ідеться про пріора Петра Розвадовського, землевласника та настоятеля домініканського монастиря — ЖК). Коли бабуся влаштувалася працювати на взуттєву фабрику, вони переїхали на Куренівку — у квартал шкіряників, де селили працівників заводу. 

Так історично склалось, що це завжди була українськомовна місцевість. Можливо, це пов’язано з гімназією, яку збудував батько Михайла Грушевського. Я, до речі, в цьому закладі вчився, але не в історичній оригінальній будівлі. У старій зараз розташовується корпус Таврійського національного університету (після тимчасової російської окупації Криму поновив роботу в Києві в 2015 році — ЖК). Навколо мене завжди була здебільшого українська. А от коли почав навчатися на правознавстві на Дарниці, все змінилось. З хорошого: у коледжі я отримав базове розуміння теорії держави і права, чітке уявлення, що таке демократія та як вона працює. Оце дуже круто. Водночас було багато неприємного, і я там не почувався своїм. Та й узагалі не дуже орієнтувався, ким хочу бути. Єдине, що мене захоплювало, — паяння, збирання різних електронних девайсів. Тоді це було важче робити, десь по гаражах збирали радіодеталі або їхали на радіоринок на Караваєвих Дачах.

МИСТЕЦТВО НА ПЕРЕТИНІ

Ще у школі я знімав аматорські короткометражки, а от у коледжі почав створювати відео вже на канал. З часом зрозумів, що це саме те, що мені подобається, і пішов учитись на відеооператора. Якийсь час я знімав відео про гру «Майнкрафт», будував у ній міста з житловими кварталами та метро. Все українською, тоді в мене було трохи більш як тисяча підписників. Пізніше мене затягнуло в urban exploration — термін, уже, певно, застарілий — це дослідження міста в різних напрямках: від підземних річок і комунікацій до архітектури. У 2013 році я зняв перше таке відео на Оболоні з так званою «трубою» (ще називають «сталінське метро»). Це мала бути підземна електричка навколо Києва, проте під час Другої світової війни проєкт не добудували. З цього й почався мій теперішній YouTube-канал, далі я знімав серію відео по Києву та області: Зелений театр, підземелля, колектори, підземні річки, покинуті заводи в місті Переяслав.

Дмитро, дослідник модернізму

А от перше відео про модернізм я зробив, здається, у 2015 році. Це був найдовший будинок Києва на Теремках. Модернізм мене зацікавив, бо маю естетичний запит на прямокутні мінімалістичні форми. У 2013-му я почав просто для себе фотографувати панельні будинки, пізніше увагу привернули мозаїки, вітражі, інші декоративні елементи. Люблю заглядати на барахолки та в комунальні бібліотеки, там можна віднайти унікальний декор, фотокниги та записи. Нещодавно, наприклад, відкрив для себе бібліотеку у Вишгороді з неймовірними різьбленими дверима та фотографіями міста, яких більше ніде не знайти.

Модернізм для мене — це міжнародний стиль в архітектурі та навіть у предметах побуту, який закриває саме цей запит на чіткі геометричні форми. Його засновником в архітектурі вважається Ле Корбюзьє. Він зробив модернізм популярним — пропонував нетипові авангардні рішення. Власне, це він створив модель багатоквартирного житлового будинку з бетону, який нагадує наші панельки. Так усе й почалось, а 40-50-ті роки можна назвати розквітом модернізму у світі. Ми ж суттєво відставали, бо архітектура була задавлена диктатурою Сталіна. Спочатку був сталінський ампір, а далі «хрущовки» — це теж певною мірою модернізм, тільки от їхньою головною метою було розмістити якнайбільше людей, тому над оформленням не дуже запарювалися. Водночас почали будувати палаци культури, торгові центри, де архітектори могли розгулятися. Окрему роль у монументальному мистецтві того часу зайняла мозаїка. 

Останнім часом мене особливо цікавить суперграфіка — здебільшого абстрактні геометричні візерунки, викладені плиткою або цеглою на будинках, під’їздах, стінах дитячих садочків 80-х років. Мені болить, що часто люди не сприймають її як те, що надає будівлі індивідуальності та вписує будинок у загальний цілісний проєкт, наприклад, житлового масиву.

І, як наслідок, багато таких елементів просто закривають утепленням, часто різнокольоровим, що максимально вибивається з загального візуального контексту. Цікаво, що вперше мою увагу на суперграфіку звернула бабуся. Декоративні елементи, викладені з плитки над останніми поверхами будинку в Переяславі, вона називала «ридзигульки». І мені так це слово в’їлося тоді, я і зараз їх часом так називаю. У Києві є багато суперграфіки, найбільш яскравий приклад — Троєщина. Багато втрачено на Оболоні, Харківському масиві. Мені б дуже хотілося відновити її на будинках і садках, але це складно. Якщо на Оболоні, наприклад, втрачається суперграфіка на одному будинку, це стирає загальну композицію мікрорайону. Модернізм сприймається у комплексі.

Це для нас усіх складна тема, бо тут треба багато переосмислити. Я теж для себе не одразу знайшов відповіді. У мене є запит на прямі геометричні форми, що не має жодного стосунку до поціновування естетики совєтів. Для себе я це чітко розділяю. Багато людей, на жаль, затьмарені оцими великими проєктами, будівництвами, польотами в космос, великими електростанціями. Розповідають, що нам дісталась «у спадок» найбільша економіка. По факту, вони в нас багато вкрали, просто віджимали бізнес, який зароджувався, а у 80-ті залишили нам систему, економічно налаштовану під планову економіку. І як із цим «спадком», який на москві централізований, жити, якщо ти йдеш у ринкову економіку? З космосом така ж історія. Людям їсти банально не було чого, то навіщо було літати в космос? По їжу чи по що? У різних розмовах я часто помічаю, як це все досі в головах у людей. І я планую зробити, до речі, серію відео про це. Про декомунізацію, але не візуальну, а саме внутрішню, як нам це переварити. 

А щодо мистецтва, тут треба кожен випадок окремо розбирати. До прикладу, мій дід у 70-х долучався до проєктування автобусних зупинок у Карпатах: знаходив місцевих майстрів, робив проєкт і будували так, як хотіли та з елементами, притаманними цьому регіону. Радянська цензура до цих зупинок руки не тягла. Водночас це був період окупації, а тому багато чого змішалося з ідеологією, якщо говорити про інші приклади. Тому для нас зараз завдання з зірочкою вишукувати своє серед усього. 

Якщо ж говорити про спадщину, яка водночас має мистецьку цінність і явні елементи пропаганди, треба шукати спосіб, як із нею взаємодіяти. Є гарні приклади музеїв пропаганди в Чехії, Латвії. Для нас це зараз не варіант, бо в законі про деколонізацію прописана заборона на демонстрацію пропаганди в публічних місцях, а музей — теж публічне місце, тобто розміщення там такого твору — це порушення українського законодавства. Тож тут треба вносити зміни в закон: деталізувати, якою саме має бути демонстрація творів мистецтва, що містять пропаганду, як має транслюватись переосмислення. Якщо це те, що не можна перенести, варто якось маркувати ці місця, давати більше контексту, як і з якою метою цей твір створювався. Принаймні розмістити таблички з доступною інформацією, котру кожен зможе осмислити й передати далі. Також було б добре пропрацьовувати зміст пропаганди, а не тільки символіку. Яскравий приклад — пропаганда роботи в ссср, де самоцінність людини стирається: «не працюєш — не несеш користі для суспільства». Тут є над чим подумати.

Мені подобається, як модернізм поєднується з нашим, із Києвом, узагалі з містами на Дніпрі. Для мене Дніпро має якесь особливе значення. Хай де я є, в якому місті біля Дніпра, завжди почуваюся ніби вдома.

ГОЛОС, ЩО СТАЄ ГУЧНІШИМ

Я з дитинства українськомовний. Раніше думав, що суржиком говорив, але от нещодавно знайшов стару касету, де мені років 6, і я там говорю прям без суржика, сам здивувався. В моєму оточенні масовий перехід на російську відбувся десь у 2007-2008 роках. Пам'ятаю, що це на мене дуже тисло, дратувало, що через українську до тебе могло бути інше ставлення. А російською я не хотів і не хочу говорити, навіть не вмію. 

На першому курсі я прям бачив, як це відбувається: приїжджали студенти з маленьких міст і селищ, говорили українською або суржиком і вже на третьому курсі повністю переходили на російську. Жахливо. І в мене це викликало внутрішній протест. Саме тому я вирішив робити відео українською. А додатково мене мотивувало відчуття, що треба саме українські відео просувати, бо на той час контенту було надто мало, і ця несправедливість мене обурювала.

Загалом я не підтримую заборону спілкуватися якоюсь мовою. Я проти самого цього моменту, що ставлення до тебе змінюється відповідно до мови, якою ти говориш. Тиск і приниження ніколи не допоможуть людині зробити правильний вибір. Так не має бути. Інша справа — державна мова. Вона має бути одна, і в нашому випадку це українська. Проблема російської — в її агресивній природі. Вона здатна тільки витісняти. І тому нам варто передусім захищати українську, щоб не дати російській шанс повернутися на попередні позиції.

Хоч мені й було заледве 17 років під час Революції гідності, для мене вона була абсолютно зрозумілою. На Майдан ми ходили разом із батьками. Бабуся пекла пиріжки сотнями й передавала людям на Майдан, а пізніше — військовим. Думаю, що мій ідеологічний і політичний світогляд сформувався здебільшого завдяки діду. Все життя він має активну громадянську позицію, нам завжди є про що подискутувати. У Переяславі, наприклад, багато років він домагався перенесення пам’ятника «возз’єднання» українського та російського народів, що стояв на головній площі. І от минулого року це сталось. І все ж він народився й жив у радянській системі. І навіть у ньому, як і в собі, я інколи спостерігаю її незначні елементи, хоча вважаю, що саме він дав мені уявлення про демократичні цінності.

На початку вторгнення ми з родиною на місяць виїхали в Кам’янець-Подільський. Я тоді був дезорієнтований. Як повернулися до Києва у квітні, все виглядало незвично, ніби покинута територія: порожні вулиці, блокпости у дворах. Я став більше цінувати свій Київ, відчув гостру потребу знімати, фотографувати якнайбільше, ніби в страху, що все це може зникнути. 

Для мене Київ — різноманіття і цілісність водночас. Я тут усе своє життя, тому люблю його, власне, за все, що зі мною тут відбувається. Деякі райони, які далі від Дніпра, індустріальні, мені не до вподоби. Наприклад, Червоний хутір, Відрадний, ДВРЗ. Але без них не буде того Києва, який знаю і люблю. Тобто якщо щось забрати, то цілісність порушиться. Кожен район по-своєму цікавий. Люблю Позняки та Осокорки, навіть попри те, що там багато забудови й жахлива інфраструктура. Але близькість до Дніпра і система озер поряд створює затишну атмосферу.

Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи в монобазі.

​Над матеріалом працювали:

Фотографка та інтерв'юерка:	Авторка:
Христина Кулаковська	Саша Лозовик
Редакторка:	Верстка:
Анна Пастушина	Крістіна Паращєвіна