Дмитро, засновник «Доступно.UA»

Дмитро, засновник «Доступно.UA»

Дмитро Щебетюк — активіст, який не звикає до бар’єрів. Після травмування він не замкнувся, натомість став адептом доступності й інклюзивності. Так з’явилася «Доступно.UA» — громадська організація, що виросла з бажання не миритися з перешкодами й зробити місто зручним для всіх. Ми зустрілися у «Сенсі» на Хрещатику — просторі, який Дмитро також допомагав зробити більш безбарʼєрним для маломобільних людей. Київ для нього — не лабіринт сходів, бордюрів і машин, а простір можливостей, який можна змінювати власноруч.

МІСТО, ЩО СТАЄ СВОЇМ

Я народився у Кам’янці-Подільському, але жив у військовій частині, де було близько 400 мешканців. До школи ми їздили за дев’ять кілометрів. Довкола ліси, тиша, спокій. Мій тато військовий, тож ми постійно переїжджали. Пам’ятаю, як десь у середині 90-х поїхали до Києва, гуляли Хрещатиком. Тоді Київ видавався особливим, відвідати столицю було «must have», як то кажуть. Насправді Київ — складне та енергетично виснажливе для мене місто. З часом я зрозумів, що мені потрібно хоча б раз на пів року виїжджати зі столиці — на тиждень чи два — просто щоб відновитися й набратися сил. Водночас Київ — динамічний, місто можливостей. 

У 2006-му я вступив до НАУ (зараз Київський Авіаційний Інститут — ЖК). Жив у гуртожитку на Відрадному, а згодом на Житомирській. У студентські роки я обожнював гуляти Гідропарком, особливо навесні. Часто пропускав заняття, бо дорогою до університету вирішував поїхати покупатися. Також мені завжди подобався Маріїнський парк. Після травми (у 2011 році Дмитро отримав серйозну травму хребта, проходив реабілітацію й з того часу пересувається на кріслі колісному — ЖК) я почав їздити на басейн на Звіринецьку. Їхав за маршрутом 62-го автобуса до Арсенальної, а звідти рухався до Європейської площі через Маріїнський парк, далі Хрещатиком, бульваром Шевченка і так до вокзалу, звідки йде трамвай додому. Щодня проходив майже по десять кілометрів. Район Золотих воріт — справжній Київ для мене. А спальні райони, як-от Борщагівка, не дають такого відчуття зв’язку з історичним центром. Щодо Святошинського, де живу зараз, я ще у процесі дослідження. Є бульвар Академіка Вернадського, де можна гарно прогулятися. Дорогою від Житомирської, біля мого дому, є красивий сад із квітами та скульптурами. Його створення ініціювала місцева мешканка, і я пишаюся цим сквериком. Район насправді не щільно забудований, якщо порівнювати з іншими. Сподіваюся, це вдасться зберегти. Мені здається, з роками Святошинський район стає кращим. 

Я нарешті живу у своїй квартирі з дівчиною. Довго мріяв про це, бо раніше постійно переїжджав і складно було відчути своє місце в Києві. Донедавна моє спілкування обмежувалося хіба що консьєржкою. Зараз хочеться співдіяти разом із сусідами. Ми створили ОСББ (об’єднання співвласників багатоквартирного будинку — ЖК) — об’єдналися, розподілили ресурси, разом вирішуємо, що можна покращити. Мені хочеться об’єднувати людей довкола спільних проєктів. Наприклад, біля дому є стіна, на якій можна збиратися та показувати кіно.

ДОСТУПНО.UA

Доступність для мене — це можливість вільно пересуватися без додаткових зусиль, отримувати всі базові послуги — транспорт, освіту, медичну допомогу, розваги. Багато бар’єрів існує в голові, і їх потрібно ламати, щоб люди справді мали доступ до всього, що їм необхідно, незалежно від фізичних особливостей чи того, як вони виглядають.

З цього і почалася моя громадська діяльність. Я зрозумів: попри всі перешкоди, я маю і хочу користуватися тими ж послугами, що й інші. Коли у 2015-му році ми з подругою гуляли Хрещатиком, єдине, що було доступне, — McDonaldʼs. Ми вирішили піти до суші-ресторану, але на вході побачили три сходинки. Я подумав: «Чому ці сходинки мають зупиняти мене та моїх друзів?». Тоді ми звернулися до адміністрації закладу, написали до їхньої книги відгуків та зробили офіційне звернення з проханням облаштувати вхід. Мені хочеться жити в суспільстві рівних можливостей. Для цього потрібно привертати увагу власників закладів до перешкод, показувати, як їх можна усунути, і водночас показувати людям з інвалідністю, як потрапити в ті чи інші місця та які з них зручні.

Пізніше колега запропонувала робити відеоблоги, бо ніхто не знає, як спілкуватися з людьми з інвалідністю. На той час YouTube був заповнений котиками й собачками, а ми хотіли щось змістовне, тож почали робити такі просвітницькі відео.

Передусім щоб розламувати кригу між людьми, нормалізувати сприйняття інвалідності як серед тих, хто її не має, так, власне, і серед людей з інвалідністю.

Дмитро, засновник «Доступно.UA» 

Зараз приємно бачити, що є облаштовані вбиральні, зручні простори, не треба стрибати через бордюри чи сходи. Мені було просто починати працювати в цій сфері, бо розумію, що найефективніше зміни роблять ті, хто стикається з проблемами на власному досвіді. Суспільство адаптується до змін. Люди з інвалідністю не повинні самі боротися за рівні можливості, але важливо створити запит на доступне середовище. Якщо немає запиту — немає потреби щось змінювати. Це стосується не лише архітектурної доступності, але й будь-яких сфер життя. Наприклад, наземні переходи будують лише там, де є запит, інакше їх не зроблять.

В громадській організації Доступно.UA, де я є засновником, ми маємо два основні

напрямки роботи. Просвітницький: різні інформаційні кампанії, які допомагають стирати стигму щодо людей з інвалідністю та формувати розуміння, як виглядає інклюзивне середовище. Другий напрямок стосується архітектурних рішень: тестування просторів, адаптація будівель і реальних локацій для забезпечення доступності.

Ми намагаємося впливати й на державному рівні. В Україні державні будівельні норми ще з 2006 року досить хороші. І якби їх дотримувалися при плануванні та будівництві, інфраструктура вже сьогодні була б зовсім іншою. Тому важливо поєднувати просвітницьку та архітектурну роботу й паралельно мотивувати державні інституції звертати увагу на ці питання. Наша стратегія полягає в тому, щоб давати поштовхи та підсвічувати проблеми. Інші підхоплюють ці ініціативи, починають системно працювати у конкретних точках, де це необхідно. Не можна змінити все одразу, але можна привернути увагу до проблем і залучити

СВІТЛО КРІЗЬ СТРУНИ

З музикою я повʼязаний ще з дитинства. Навчався створенню саундтреків та продакшену, писав пісні й співав. Це було для мене джерелом енергії та способом підтримувати внутрішнє світло. Наприкінці лютого я перебував на Донеччині: Краматорськ, Слов’янськ, Костянтинівка. Вирушив туди з проєктом «Тостер», де ми складали рейтинг доступності міст України. Насправді тоді їхати було не обов’язково, але мені хотілося бути ближче до подій. Кожного ранку я дивився на Краматорськ із прапором України на будівлях і спокійними людьми — і розумів, що можемо продовжувати роботу. Ми розповсюджували наліпки, консультували заклади щодо доступності. А за день до вторгнення ми з друзями грали на репетиційній базі в Луганській області й говорили про ситуацію, яка вже тоді відчувалася напруженою. Було відчуття, як у фільмах про катастрофу, що от-от щось почнеться.

Дмитро, засновник «Доступно.UA» 

Сімейні обставини змінили плани: мама наполягала вивезти племінників. Тож я повернувся до Києва, і вже 25 лютого ми вирушили в сторону Польщі. Там почали комунікувати щодо евакуації українців з інвалідністю, прокладали маршрути, організовували житло. Паралельно допомагали українським переселенцям у Швеції та Німеччині. Під час роботи я зрозумів, що навіть у країнах Європи часто стикаєшся з недоступністю, зокрема у Польщі. Ми організовували евакуацію людей з інвалідністю, допомагали знайти житло, координували медичну підтримку. Ця діяльність була виснажливою: допомагав іншим, але сам часто не мав де спати чи відпочити.

Через пів року ситуація трохи стабілізувалася, і я вирішив взяти рік творчої відпустки, пожити спокійніше й подивитися, чим хочу займатися далі. Влітку моя сестра Наталя перейняла керівництво нашою організацією. Я переїхав до Франції, і наша організація продовжила роботу вже без мене, зосереджуючись на підтримці людей з інвалідністю та евакуації.

За кордоном я зрозумів, що хочу більше музичної практики: грати, писати музику, а не лише вчити теорію. Я почав подаватися на навчання: надіслав близько сотні листів до європейських коледжів і навіть до США, зокрема в Берклі, на музичні програми. Вступив до британського інституту музики на безкоштовну програму, бо шукав саме таку можливість. Створення музики допомагає мені ділитися енергією з людьми, підтримувати їх і показувати, що навіть у важкі часи можна робити кроки, щоб життя не зупинялося.

OPEN ROAD: БУТИ ВІДКРИТИМИ 

Коли я організовував збір на генератор для хлопців на Харківському напрямку, то швидко зробив фандрейзинг і передав допомогу. Проте один коментар у мережі, що я «відпочиваю в Сен-Тропе», дуже зачепив мене. Виникло відчуття відчуження й необхідність психологічно відгороджуватися від частини українського суспільства. Це відчуття самотності, внутрішньої критики, що я роблю недостатньо, було складним. Складалося враження, що мене в Україні ненавидять, і ніхто не чекає. Проєкт «Open Road» виник, бо я відчував роз'єднання: між тими, хто виїхав за кордон і допомагає Україні, й тими, хто залишився.

Водночас я усвідомлював, що хочу вкладати енергію в Україну, бути серед людей, які мене цінують і розуміють, а не витрачати сили на виживання в іншій країні. Досвід життя за кордоном показав, наскільки важливо підтримувати зв’язок, навіть коли фізично ти далеко від рідної країни, а інформаційний шум переповнює. Хочеться, щоб ті, хто виїхав, бачили: є місце, куди повертатися, і їхня присутність за кордоном має цінність. 

Варто наголосити, що насправді немає ворожнечі між українцями тут та українцями за кордоном. Тут і там ми — одна спільнота, треба підтримувати одне одного за будь-яких умов, нагадувати про цінність кожного і про місце, куди можна повернутися. У кожного свої причини, і ми ніколи не знаємо достеменно, чому хтось поїхав.

Open Road складається з двох частин: перша — поїздка Україною для збору думок, відеоматеріалів і прикладів, як українці підтримують одне одного. Друга частина — тур Європою, щоб замкнути коло та побудувати містки між спільнотами. Ми самі монтуємо матеріали, вчимося на ходу, знімаємо на телефон, активно шукаємо героїв для інтерв’ю. Плануємо відвідати мінімум 10 міст в Україні: Франківськ, Харків, Запоріжжя та інші. У Європі будемо взаємодіяти з місцевими громадами. Є ідея пов’язати це зі стратегією Міністерства соціальної політики, сім'ї та єдності України, аби повертати якомога більше людей додому. Також у межах проєкту хочемо видати книгу про мою подорож автостопом Україною у 2017 році й випустити акустичний альбом.

Це проєкт про емпатію, про здатність розуміти інших. Під час поїздки українськими містами особливо цікаво спілкуватися з молоддю. Вони не засуджують тих, хто виїхав, а ставляться з розумінням, натомість вчителі іноді підкидають вогню. Також із дітьми говорили про те, що люди за кордоном часто соромляться щось писати, бо їм здається, що тут весь час обстріли, а вони в безпеці, і виникає почуття провини. Через це зв’язок слабшає, і з’являється відчуття, що тебе там ніхто не чекає. Ти намагаєшся трохи абстрагуватися від цього, зокрема й від того, що ти українець.

Українці за кордоном – це наша велика сила. Їхня присутність впливає, вони зберігають свою ідентичність, і можуть ділитися цим з іншими. Важливо підтримувати одне одного, нагадувати про цю силу й не знецінювати чужий досвід.

КИЇВ МРІЇ: ЗЕЛЕНЬ, ТРАНСПОРТ І ДОСТУПНІСТЬ

Київ різноманітний, можна знаходити свої райони та відчувати себе затишно.

Насправді найбільше в Києві мені подобаються люди. Активні, які тримають місто й не дають забудовникам його знищити. А також його потенціал, і я вірю, що ще багато чого можна виправити й зберегти. Мені важливі транспорт, зелень і доступність. 

Якщо помріяти, якою б могла бути столиця, я більшість машин закопав би під землю. У європейських містах це практикують — наприклад, у Празі практично всі дороги під землею. Центр стає пішохідним, лишаються лише потрібні проїзди, але не такі широкі магістралі, як у нас.

Хотілося б і Хрещатик бачити пішохідним. Можливо, з прямим трамвайним маршрутом до Подолу. Щоб була зелень, а не просто артерія з заторами та машинами. Дуже хочеться більше зазеленити місто, зменшити кількість машин і розв'язати проблеми з громадським транспортом — не тільки в центрі, але й на під’їздах до Києва з міст-супутників. Старі будівлі, як-от хрущівки чи бетонні конструкції, я пофарбував би й загалом привів до ладу. Було б добре мати більше культурних осередків. Круто, що зараз у місті з’являються простори на кшталт «Сенсу». Колись так було з «Peremoga space» — я відчував невимовний захват, бо там завжди зустрінеш класних людей. Саме такі місця створюють затишок. 

Мені не подобаються мер і його політика, кажу це відкрито. Ми намагалися взаємодіяти з містом щодо доступності, але забудова знищує Київ, а транспорт занепадає. Їхати автобусом іноді нереально. Сумно, що в нас руйнують пам'ятки, яких і так небагато лишилось, за це дуже боляче. 

Моє життя зараз — про людей, які діють, змінюють країну на краще, про приклади, які надихають бути проактивним. Це про взаємопідтримку й те, що навіть у важкі часи можна бути корисним.

Завдяки людям навколо здається, що є світло в кінці тунелю, хоч насправді дуже боляче усвідомлювати, що в цій війні ми втрачаємо найкращих. Важливо, що молодь реагує на загрози демократичним цінностям, відстоює свої права. Росте нове покоління свідомих громадян, які рухають країну та не дадуть нам звернути не туди.

Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи в монобазі.

​Над матеріалом працювали:

Фотограф:	Інтерв'юерка та авторка:
Антон Єрмолаєв	Василина Гарань
Редакторка:	Верстка:
Саша Лозовик	Крістіна Паращєвіна