Кріс Тінкєвич, режисерка



«Я народилася в Києві та прожила все своє дитинство в різних точках Святошино. В юності поїхала з Києва на шість років у Лондон вчитися кіновиробництву і ще на рік — у Париж, де займалася дистрибуцією артхаусного кіно.


Мої бабусі-дідусі були типовими представниками радянської інтелігенції: інженери, військові, батьки познайомилися в Наргоспі, всі жили у звичайних забудовах 70-х років. Я не з творчої сім'ї і ніколи не дозволяла собі подумати навіть, що можу займатися творчістю як професією. Після школи вступила на факультет міжнародних відносин, бо любила історію і політику, добре знала мови. Але вже за рік з'явилося відчуття продовження школи і просиджування пар. Мій романтичний образ українського дипломата розбився об реалії бюрократії, і я зрозуміла, що на справу свого життя це перетворювати не хочу.


У підлітковому віці почала займатися фотографією, паралельно знімала відео і в процесі відчула, що хочу пов'язати своє життя з цим.

Я вдячна батькам за те, що вони не змусили мене закінчувати університет, а порадили цінувати час. Після другого курсу я кинула міжнародні відносини та вступила в Лондонський університет мистецтв (і згодом університет Вестмінстера) на кіновиробництво. Спочатку мені подобалася коротка форма і я бачила себе в рекламі, але в університеті з'явився ментор, який відкрив для мене світ документального кіно, — Йорам тен Брінк (продюсер і режисер документального кіно, відомий за фільмом «Акт убивства»). Завдяки йому я зробила свої перші кроки в документальному кіно, яке пізніше привело мене й до ігрового. Цього року закінчую пост-продакшн свого повнометражного художнього дебюту «Як там Катя?».


Зараз я живу на Олімпійській, мені комфортно в центрі. До цього кілька років жила на Русанівці, яку дуже люблю. На відміну від багатьох районів Києва, вона має послідовну забудову, тут немає випадкових будівель. До того ж це острів, відокремлений каналом, свій мікросвіт.


Я повернулася, тому що хочу робити кіно в Україні та про Україну. Залишаючись там, я повинна була б розповідати історії про чужих для себе людей.

Коли створюєш персонажів, ти повинен розуміти менталітет, відчувати культурні тонкощі в деталях і нюансах. А у нас є колосальна кількість нерозказаних історій.

Наша індустрія тільки на початку шляху, і, створюючи кіно тут, відчуваєш себе причетним до важливого процесу. Мені потрібно перебувати у країні, бути всередині індустрії, подаватися на фінансування.


Фільм, який я зараз закінчую, — соціальна драма. Варячись у ній уже три роки, відчуваю сильний потяг зняти легке кіно... Мені здається, що загальний стан у Києві, після цього карантинного року, — підупалий, а мені б хотілося створити атмосферу міста, в якому дуже затишно і комфортно, міста кінематографічного і романтичного. В якому молоді люди живуть, кохають, творять.


Я люблю дивитися на людей за вікном. Що це за людина, звідки вона прийшла і куди йде? Усередині будь-якого мегаполісу ти можеш побудувати стільки різних життів і бульбашок, створити свій мікросвіт і свою структуру спілкування. Ми живемо в одному просторі, але вони можуть дуже відрізнятися.


Місто — воно будь-яке, все залежить від внутрішнього самовідчуття.

Звичайно, мене, як і багатьох, дратує візуальна засміченість, але я ловлю себе на думці, що почасти це і є характер Києва, від якого не втекти. Іноземці приїжджають до нас і не сприймають це як потворність, а — особливість. Період СРСР додав свою лепту в стирання української культури і, опинившись незалежною країною, нам доводиться створювати цю культуру заново. Ми багато копіюємо, намагаємося зробити «як у...». Але я думаю, що це тимчасовий період. Тут, як і у творчості, до свого стилю приходиш через наслідування. Тому намагаюся дивитися свіжим поглядом і якось полюбити. Нам залишається тільки прийняти місто з усіма недоліками, адже воно — теж живий організм.


Я відчуваю Київ домом, який не обирають. Є квартира, у якій ти виріс, а є та, яку ти собі побудував. Так от Київ — це перше. Сімейна квартира, повна спогадів і затишку, але у ванній кран протікає, а у спальні шпалери не до смаку.

Я виросла в незалежній Україні, в дитинстві ходила з батьками на помаранчеву революцію. Я народилася на початку 90-х і дорослішала разом із країною, і мене завжди цікавила природа патріотизму, любові до батьківщини, національного самовизначення. Пройшовши досвід життя поза Україною, цих запитань накопичила тільки більше, оскільки в еміграції втрачається почуття дому. Ти переїжджаєш, змінюєшся і вже ніде не можеш відчувати себе своїм. Коли живеш у різних місцях і містах, ти вбираєш у себе елементи чужої культури і, відповідно, стаєш чужорідним тілом у своїй.


У мене є два документальних фільми, в яких я намагаюся розібратися, насамперед для себе самої, у тому, що таке батьківщина і національність у 21-му столітті та в сучасному глобалізованому світі. У підсумку дійшла висновку: я нічого не винна країні за те, що я народилася тут.


Але я винна цій країні за те, що я в ній живу. Сьогодні, коли світові кордони дуже умовні, кожен має право обирати, де йому жити краще. Але обравши, варто дбати про це місце, любити й відповідати за нього».


Кріс Тінкєвич, режисерка





Знаєте когось, хто може стати героєм нашого проєкту? Заповніть анкету та поділіться історією цієї людини