Дарія, координаторка спільноти «Київські кажани»

Дарія, волонтерка

З початку російсько-української війни Київ несе в собі багато болю: через масовані обстріли ворога, втрати, руйнування рідних серцю місць. Утім, після страшних темних ночей настає світанок, а з ним приходять небайдужі люди, готові допомагати й відновлювати понівечене. 

Дарія Чорна — волонтерка спільноти «Київські кажани», яка допомагає розбирати завали та підтримує постраждалих. Перший раз ми побачили Дарію з командою на Святошині кілька місяців тому, де вони допомагали розбирати завали. Записували та фотографували героїню після великого обстрілу Києва 17 червня в районі вулиці Вацлава Гавела. Говорили про їхню спільноту й назву, важкі ночі й волонтерські будні після прильоту.

ЖИТТЯ НА ДВА МІСТА

Я з Луганської області, з міста Лисичанськ. Майже все своє життя жила на два міста, тобто в Лисичанську з бабусею, поки навчалась у школі, і паралельно приїжджала в Київ на канікули до мами. Потім я вступила в університет і перебралась остаточно до столиці. Тут уже майже десять років.

У дитинстві часто бувала на Троєщині, де працювала мама. Любила досліджувати Київ трошки, але у крейзі-форматі: ми з подругою брали фотоапарат, сідали у автобус чи тролейбус, не знаючи куди він їде, і просто знайомилися з містом.

Я завжди  захоплювалася Києвом, бо тут  швидко йшов час. Лисичанськ —  це невеличке місто, де все тихо, спокійно й повільно. А тут усе відчувалося інакше, хотілося функціонально використати час, тому я знаходила собі творчу роботу, і так поступово формувалася моя волонтерська діяльність.

Люблю Пейзажну алею, її краєвиди. І Києво-Печерську лавру, з якою більше інститутських спогадів — я навчалась в архітектурному, наша перша практика була саме там, і тоді я глибше дізналась про це історичне місце. Ще люблю кавʼярні. Обожнюю Blur та Octo на Мечникова, особливо влітку з терасою і пташками навколо, і Alpaca біля «Олімпійської», ми зараз іноді там проводимо акції «Вшануй» щодо підтримки щоденної хвилини мовчання.

«КИЇВСЬКІ КАЖАНИ»

На початку 2024 року після прильоту біля «Вокзальної» працювали Los Solomas і «Соломʼянські котики», вони й завали розбирали, і координацію з мешканцями взяли на себе. Я прийшла туди просто як волонтерка, але у процесі ми з кількома людьми розібралися в деталях того, як працює система допомоги щодо пошкодженого майна, і підказували місцевим, як їм діяти. Це був такий собі пролог.

А історія «Київських кажанів» почалася 7 лютого, коли ми знову приїхали ліквідовувати наслідки російських обстрілів, цього  разу в багато-поверхівці на Теремках, і взяли на себе частину координації, направляли волонтерів на різні завдання. За два дні ми сформувалися як команда: Люба, яка зараз пішла служити, координатори Поліна й Артем і я як адміністраторка. Наш квартет розібрав напрямки діяльності, ми відокремилися та створили власну волонтерську спільноту. Зараз нас сімнадцятеро.

Ми з командою взялися за те, що тоді майже ніхто не робив, — допомагати мешканцям орієнтуватися в бюрократичних процесах. Без цього ніякі відновлювальні роботи не почнуться.

Назву придумали майже спонтанно. Вечори в лютому темні, ми працювали до пізньої ночі, і щойно сутеніло, вилітали перші кажани (тоді взимку було потепління, і вони рано зʼявилися). Ми всі були чорні від пилу, брудні, у темному одязі, тож сміялися, що самі як ті кажани: приїжджаємо вранці, повертаємось пізно, ледве встигаємо на останнє метро до комендантської години. Їздили з різних районів і постійно мали однаковий вигляд — чорні-чорні. Так і закріпилось: кажани. 

А київські через те, що працюємо по всьому місту, не обмежуючись одним районом. Ми одразу для себе це проговорили: не прив’язуємося до локації, а їздимо туди, де найбільша потреба. Наразі працюємо в Києві й області.

До нас приєднується здебільшого молодь, багато підлітків, і це ті, хто хоче розвивати Київ і Україну, але з огляду на вік не завжди розуміє, куди докласти свою енергію і чим допомогти.

Молодь тягає мішки по 15–20 кг, цеглу, дивани, холодильники з п’ятого-шостого поверху зруйнованих будинків. І коли бачиш цей потік свідомих людей, їхню силу, злагодженість, віру — це дуже надихає.

Час від часу долучаються й люди старшого віку, 60+, а також місцеві мешканці й сусіди. Вони просто підходять і кажуть: «У нас є руки, що робити?». Ми направляємо їх, даємо завдання, і люди включаються в роботу.

Наша мета — показати власним прикладом, як можна допомагати, і спрямувати тих, хто прийшов долучитися. У нас бувають навіть хлопчики восьми-дев’яти років, приходять із батьками і просять дати хоч якусь роботу.

Ту ж цеглинку вносять і дуже раді цьому. А потім вони розповідають друзям про волонтерство, й наступного дня бачиш, як ті двоє хлопців привели ще десятьох. У нас справді неймовірні люди, треба лише заохочувати цю ініціативність.

ДЕНЬ ПІСЛЯ ОБСТРІЛУ

Типовий день, коли стався обстріл і приходить виклик, починається вночі. Зазвичай ми вже моніторимо новини, слідкуємо за ситуацією. Як тільки є прильоти і треба ліквідовувати наслідки, одразу починаємо координацію з іншими волонтерськими фондами.

Якщо наші контакти є в районній адміністрації, вони дзвонять нам і пояснюють структуру роботи, а якщо ні, то ми самі їм телефонуємо, дізнаємося, де потрібна допомога. Потім дивимось, які об’єкти пошкоджені та скільки людей треба залучити. 

Спочатку приїжджає адміністративна команда, щоб оцінити обсяг роботи й обговорити питання з райадміністрацією, ДСНС, поліцією, чи потрібно залучати додаткові фонди. Поки волонтерські організації, як-от «Добробат», «Гуртум», GoodWill, «Район #1», прибирають і зашивають  пошкодження, ми адмініструємо процеси, формуємо команди з волонтерів і знаходимо їм роботу, розгортаємо пилораму, де ріжуть OSB-плити для вікон чи дверей, направляємо місцевих жителів, які хочуть допомагати. 

Паралельно займаємося інвентарем: ділимося з комунальниками інструментами чи контейнерами для вивозу сміття, але з поверненням. Комунальники працюють швидко, вони прибирають скло, щоб можна було заходити на об'єкти, та вони не залишаються надовго, у них є чіткий графік і їх можуть перекинути на інший об'єкт.

Здебільшого перший день після прильотів — хаос, люди шоковані, дезорієнтовані, багато емоцій, особливо якщо є загиблі. Потерпілі не знають, куди звертатися, як взаємодіяти з Червоним Хрестом, поліцією, рятувальниками, як фіксувати збитки, і ми їм із цим допомагаємо.

На обʼєкти приїжджає поліція, котра фіксує докази злочинних дій росії, буває й СБУ — усе залежить від масштабу руйнувань. На місцях працює комісія від районної державної адміністрації, якій мешканці постраждалих квартир подають заяви для подальшого відшкодування через програми єВідновлення та єВідшкодування. З документами людям усе одно потрібна поміч, і ми разом із власниками квартир заходимо у приміщення, допомагаємо їм зафіксувати пошкодження: робимо фото, пояснюємо, що саме потрібно для звітності. Усі ці дані: фотозвіти, акти, заяви — потім стануть доказами на міжнародному рівні. Їх будуть передавати до Євросоюзу, США, ООН. Це важлива частина фіксації російських злочинів.

Як тільки поліція завершує, ми відправляємо волонтерів на об’єкти. Спочатку кілька людей заходять у будинок, проходять всі квартири, беруть контакти власників, фіксують пошкодження: де треба прибрати, зашити вікна, зробити демонтаж дверей чи балконів. Далі відповідно до здібностей ми розподіляємо волонтерів: хто вміє зашивати вікна — йде на це завдання, інші — на прибирання.

ПОЧАТИ З СЕБЕ 

Щоб долучитися до нас у ролі волонтера, не треба мати супернавичок. Але добре, коли новачок щось уміє, бо прибирати, умовно, можуть всі, а от зашивати вікна чи двері — то вже трохи інше. Допомога може бути різною: сьогодні ти пакуєш речі або допомагаєш їх виносити з житла, завтра — стоїш на роздачі їжі, а іноді приймаєш обіди, які нам ресторани привозять, бо ж часто після обстрілів у людей немає ні світла, ні газу, ні води. Тож роботи вистачає, кожному місце знайдеться.

Я сподіваюсь, що ми будемо продовжувати свою роботу. Робити все, що від нас залежить, і навіть більше, допоки війна не закінчиться. Маємо ідею розвивати спільноту не тільки в плані демонтажу зруйнованих місць, а хочемо робити творчі івенти, допомагати волонтерам, військовим і медикам. А після перемоги хочеться, щоб ми стали різноплановою групою. Щоб могли, наприклад, виїжджати в лікарні, у дитячі притулки, допомагати місту.

Бо ж попереду етап відновлення, і знову треба буде щось демонтувати, щоб будувати нове. У нас уже є знання та досвід, то чого б не передавати їх далі?Мене мотивують люди довкола, однодумці, ті, хто поруч. Це і постраждалі, і волонтери, які приходять з палаючими очима і смикають: «Що нам робити? Куди йти? Чим допомогти?».

Волонтерство — це про допомогу не тільки іншим, а й собі. Бо коли працюєш, то десь і свої моменти проживаєш. 

А ще є момент, про який мало хто говорить: якщо ми цивільні, ми не на фронті, то треба робити роботу в тилу. Бо ніхто, крім нас, її не зробить. Можна лежати на дивані, обговорювати, як усе погано, строчити в інтернеті, що всі кругом винні, а можна щось корисне зробити, щось маленьке змінити. Почати з себе. Волонтерство буває різне: хтось займається прибиранням, хтось організацією подій, хтось інформаційною підтримкою. Треба докладатися до справ і показувати людям, що волонтерити можна по-різному, і задіювати їх.

Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи в монобазі.

​Над матеріалом працювали:

Інтерв'юерка та авторка:	Верстка:
Василина Гарань	Христина Кулаковська
Редакторка:	Фотографиня:
Анна Пастушина	Маргарита Бібікова