Богдана, перекладачка «Жителів Києва»




Богдана народилася і виросла в Києві, залишилася в місті після 24-го лютого. Зараз працює в команді «Жителів Києва» як інтерв'юерка і перекладачка.



Переклад


Я вчуся у лінгвістичному університеті на перекладача. Раніше я була на денній формі навчання, потім перевелася на заочку. Тільки на 3-му курсі я реально зрозуміла, що мені подобається перекладати, що я хотіла би цим займатись. Це ж так цікаво — подивитись, знайти відповідник, зробити якісний переклад, адаптувати його.


У листопаді 2021 року я почала перекладати для «Жителів Києва». Пам’ятаю, була 3-тя ночі, я готувалася до пари і побачила, що проєкт шукає перекладачів, я до ранку ледь досиділа, щоб написати. Подумала, що, може, мене не візьмуть, бо я ж тільки навчаюсь, але дуже хотіла спробувати і почала епізодично перекладати історії.


У перші дні вторгнення я не переставала працювати. Тобто робота в мене була, але решта часу — це 24/7 увімкнений телевізор, читання кожної новини в телеграмі.

Хотілося відволіктися, думала, що я можу робити. Ну, я знаю мову, у «Жителях Києва» нові історії, то, може, їх знову треба перекласти? Так я доєдналася до складу основної команди проєкту.


Мені приємно, що я маю якусь місію, що ми тримаємо інформаційний фронт.

Коли почала брати інтерв’ю з героями у березні в Києві, це були такі собі моменти нормального життя: встаєш, миєш голову, фарбуєшся, одягаєшся, їдеш до героя поговорити, — аж жити хочеться. Усі ці люди, навіть якщо просто читати історії, дуже надихають. Коли читаєш, спілкуєшся з волонтерами, чуєш, бачиш їхню діяльність, то розумієш, що у нас усе круто.



Перші тижні після 24-го


У ніч на 24-те я працювала. Подруга капслоком написала мені, чи я в Києві, запитала, що у нас за вибухи. А я в навушниках була, знімаю навушники — реально бахкає. Ми з сестрою і її малою були самі вдома, я не знала, що робити — чи збирати валізу, чи будити її. Десь о 6 чи 7 ранку я сказала їй, що відбувається, ми зібрали речі. Її чоловік у поліції працює, сказав почекати до вечора. Я живу на Троєщині, і було чути вибухи з боку Броварів і Борисполя. Декілька разів реально вікна тряслись. Удень приїхала мама, я трохи поспала, потім разом поїхали до родичів у Пирогово.


Приблизно раз на два тижні ми їздили додому взяти речі. Один раз ми так приїхали і я попросила залишитись (це була середина березня), 4 дні була там сама. Тоді ще Кличко сказав, що якщо ви повернетесь у Київ, то є дуже велика вірогідність того, що ви помрете. Я думаю: клас, дякую. Я, собака і 8-й поверх.


Перші дні вторгнення було страшно, аж до істерики: в одну мить ніби відчуваєш себе емоційно нормально, а в наступну просто накриває — лежиш плачеш. Потім з’явився якийсь бар’єр. Якраз звільнили Ірпінь, Бучу, я дивлюсь на ці фотографії, розумію, що це жахливо, але не маю ніяких емоцій, просто розуміння, що це погано і неправильно, але емоцій, щоб плакати чи злитися, більше немає. І от це було страшно, що ніби нічого не відчуваєш. Хоча була одна річ, яка мене розчулила. Я взагалі-то не емоційна людина, мене на сльози мало що виводить, а тут я просто розплакалася, коли ми з сестрою та її донькою ходили гуляти і дитина почала співати: «Ой, у лузі червона калина…». А їй тільки три роки, вона такі пісні ще не співала.





Дача в окупованому селі


У моєї сім’ї є дача в селі Перемога Баришівського району. Колись це було село Ядлівка, прийшли німці, спалили його, а коли його потім відбудували, назвали Перемога. Із цього села мої бабуся та батько, вони там народились і жили. Усе моє дитинство там минуло, маю багато знайомих. Ми навіть планували туди поїхати 24-го, але, на щастя, не поїхали. Десь 28 лютого туди зайшли москалі. Вони мали на Бровари йти, на Київ, але ж підірвали міст, то вони там засіли. Десятеро з них жили в нашому будинку.


Перекопали майже весь двір траншеями, вирізали частину паркану знизу, щоб обладнати обстрілювальний пункт, і залишили срач. Вразило те, що вони свинячили там, де спали. Я не розумію, як так можна — почистити картоплю, поїсти, покурити і лягти там же спати.



Ти заходиш у дім, бачиш, що тут прибрано, все класно, об’єктивно тобі треба десь бути, є ціле подвір’я, сиди там надворі і чисти ту картоплю — ні, треба там, де спиш. Це було дико.


Нічого не вкрали, але розтягали. Залишили записки, що вони не такі, як про них пишуть ЗМІ, написали, де матрац і обігрівач. Добре, що тоді там не було батька. Він раніше в ДАІ працював, вони там знайшли в будинку купу старої форми, розпитували сусідів, хто там живе, і невідомо, що би з ним було. Він тоді працював, віз якихось аргентинців у Львів, встиг виїхати їх відвозити і не повернувся, бо росіяни там засіли.



Перехід на українську


З 24 лютого я повністю перейшла на українську. І до цього хотілося перейти, але я пам’ятаю дуже чітко, що до початку повномасштабного вторгення був якийсь бар’єр, переймалася, як відреагують люди, бо в мене російськомовне оточення. Після вторгнення подумала — все, і з усіма почала розмовляти українською. Зникло це побоювання, як відреагують, стало все одно. Просто хочеться відгородитися від всього російського. Напевно, це те, до чого маємо прийти, коли немає ніякої реакції на українську в Україні. Я би хотіла не розуміти російську, мене надихають люди, які реально її не розуміють. У мене на роботі є дівчина, яка не знає, що таке фєвраль, і це круто, російська — іноземна мова. Якщо в мене будуть діти, хочу щоб вони не розуміли російську взагалі.


Мої подруги теж перейшли, а частина друзів ще російськомовні, але мені відповідають українською, і це так класно. Ми якось сиділи просто спілкувались, пили чай, вони російською розмовляли, а під кінець вечора вже всі українською. Я українською відповідала, і вони так потихеньку всі переключились.


Я перечитала багато російської класики, і мені вона подобалась. Незадовго до війни придбала собі на кошти з єПідтримки книжок, і в мене там Булгаков, Достоєвський, збірка Цвєтаєвої. Зараз я їх навіть не чіпаю. Думаю, їх можна пустити на розпал у селі.


Чоловік сестри якось запитав мене, чому я ще нікуди не поїхала, зараз же можна так класно реалізуватись. А я себе не бачу ніде.


Навіть до війни мені казали їхати кудись навчатись, а в мене не було бажання ніколи, я завжди хотіла бути в Києві. Тут гарно, тут класно, тут люди, я тут народилася.

фото: з особистого архіву Богдани

Зараз особливо багато гуляю, бачу більше нових для мене місць. Я вважаю, що можна тут реалізуватись, якщо знайдеш свою справу, тому якось навіть дико думати про те, щоб поїхати. Чому я маю думати про те, що десь краще? Вдома все теж буде добре.


Перша асоціація зі словом Україна для мене — це дім, а ще Черкаська область, село Білогородка, про нього мама багато розповідала, звідти мій дідусь. Добре, що він не дожив до цього часу. Під час вторгнення перші місяці ми всі спали в підвалі будинку в Пирогово, бо так було спокійніше. І вечорами дивилися запис весілля батьків, мама розповідала про дитинство і саме про це село. Я там була колись дуже давно, але хочу зараз поїхати, в такому віці, що ти більше розумієш, де ти.

фото: з особистого архіву Богдани


Над матеріалом працювали

​Авторка та транскрибаторка:

Інтерв'юерка та фотографиня:

Софія Котович

Христина Кулаковська

Коректорка:

Анна Пастушина


Знаєте когось, хто може стати героєм нашого проєкту? Заповніть анкету та поділіться історією цієї людини