Аліна, засновниця волонтерської кухні docx:
24-го лютого у нас мала бути чергова зустріч із командою в docx [консалтингове агентство, сервіс із офіційних питань для гастробізнесу — Жителі Києва], це мій проєкт. Натомість я прокинулася, було дуже дивне світло, не таке, як завжди. І панічний страх. Цей страх ні з чим не порівняти. У мене за два місяці до того помер батько, і десь у той час я про це дізналась, але це був геть інакший страх, панічний, що аж до горла підступає.
Я написала мамі і брату, а ще команді — хто з них де і як. Не могла не задіяти роботу, адже у нас багато працівників, які будують виробництво не з Києва, вони із Західної України, і перше, про що ми думали, — це про цих працівників: як? що? куди?, де і які у нас є вільні гроші?
Я вийшла з дому 24 числа десь о пів на восьму ранку, взяла рюкзак, паспорт, телефон, лептоп. І більше додому не верталася. Я вже близько двох із половиною місяців у Німеччині, але з дому вийшла, розраховуючи, що ми через декілька хвилин чи пів дня повернемось.
Для мене першим реальним знаком, що почалася війна, був підрив Берестейського мосту 25-го числа — це майже центр, і то було вже точно. Ми поїхали до Львова, там десь на другий день почали готувати їжу на вокзалі, ми готували в домашніх умовах двічі на день. Подумали, що зі Сходу будуть їхати люди, які добу чи більше не їли. Це те, що ми на той момент могли робити.
Через місяць після початку війни ми закрили всі базові речі, повивозили жінок і дітей, багатьох родичів і запустили кухню. У мене багато зв’язків у ресторанному і фудбізнесі, адже docx — це проєкт, який займається консалтингом для закладів і виробництв. Половина кав’ярень і закладів, у які ви ходите, — це мої клієнти, половина їжі, яку ви любите, — виробництва, які ми консультували. А рік тому ми створили власне підприємство, тому що був великий попит на відкриття крафтових виробництв, а підприємцям складно знайти приміщення, яке відповідатиме нормам, щоб їжа була безпечною, тож у нас є приміщення, яке ми перебудували, умовно кажучи, із сараю. Ми поєднали ці складники і заснували волонтерську кухню.
У нас не було жодного працівника на кухню, у нас консалтинг, тож наші співробітники — юристи, бухгалтери, консультанти, маркетологи, дизайнери, есемемники. І от перші професійні кухарі з’явилися за допомогою власниці Oh My God Cake, вона і продукти нам допомогла зібрати, і гроші ми почали збирати, це стало першим суперпотужним поштовхом. Зараз є 12 людей, на яких усе тримається, у нас є фахівці на холодних процесах (роблять салати), на гарячих (готують перші страви, м’ясо, на казані), є специ з випічки (хліб і кондитерка, яка довго зберігається, — пряники, кекси).
Щоденно орієнтовно 470 порцій ми готуємо тільки для військових. На Борщагівці є церква, яка організувала пункт роздачі, і наше завдання — приготувати і передати тричі на тиждень перші страви та хліб, а зараз ще млинці, кекси, тобто все, що можна видати порційно.
Є багато запитів від «Київ волонтерський», це величезна громадська організація, яка об’єднала 25 закладів (кафе і ресторани, виробництва і пекарні) у Києві, і ми є одним із тих 25 учасників. У квітні ми готували для мешканців Київської області (Бородянка, Буча, Ірпінь, Полісся біля Чорнобиля, Андріївка) та Чернігова, роботи було багато. Зараз з’явився розподільчий центр, який приймає їжу і щодня формує допомогу відповідно до потреб. От, наприклад, минулого тижня з’явився один дитячий інтернат для підлітків із вадами слуху. Можливо, візьмемо їх під свою опіку і будемо точкового допомагати саме таким потребуючим.
Перший місяць координаційної роботи я постійно шукала продукти. Тоді сталося велике чудо — нам МХП дали тонну курки «Наша Ряба», безкоштовно, а це близько 100 тисяч гривень допомоги. Вони нас не знали, я просто подала онлайн-заявку в інстаграмі, нам прийшло м’ясо, і це було таке благословення, таке фууух, бо вже ж є щось, із чого готувати. Перший місяць ми вистояли за рахунок донатів, напрацювань, зв’язків і величезної допомоги «Києва волонтерського». Орієнтовно ми приготували 20 тисяч порцій за місяць, одна порція коштує 35 гривень. У нас таких бюджетів, звісно, немає, все тримається на донатах (і зараз дедалі складніше з цим) і зв’язках щодо сировини. Ми ніяк не виб’ємо у Київенерго якісь пільги.
Нам дали грамоту з Оболонської районної адміністрації, а мій чоловік Павло вийшов і на весь зал сказав, що грамота — це дуже добре, але дайте нам краще знижку від Київенерго, дайте нам м’яса. Якщо перший місяць ми шукали людей і продукти, то зараз ми шукаємо гроші, тому що при всій допомозі кожного дня щось треба.
На початку травня хлопці їздили в Бахмут, це прям гарячіше нема куди, везли багато техніки у роту, розташовану там, де навколо немає ні магазину, нічого. Ми для них зібрали тушонку, згущенку, дівчата зробили жовто-блакитний зефір, напекли кексів. Водій Артем каже, що військові раділи, як діти, і не могли повірити, що це саме для них аж із Києва привезли. Настільки підняли бойовий дух. Каже, що тричі потім дзвонили, бо ще якусь коробку відкрили. Ми відчули, наскільки все недарма.
Консалтинговий бізнес зараз на 90% зупинився, зараз не до документів.
Ми не плануємо завершувати нашу волонтерську діяльність, бо дуже багато є тих, хто потребує допомоги, хто переїхав, як я, з рюкзачком. Мені є куди повернутися, а великій кількості людей немає. Тому перша ідея, чим у майбутньому займатися, — це об’єднати бізнес із соціальною стороною.
Україна для мене — це люди. Прагнення до свободи у ДНК цих людей. А Київ — це мій дім, я там своя, я там удома. За спогади, за місця, за події щасливі і непрості, які в моєму житті відбувалися, — майже все було в Києві, і за це я його поки не готова ні на яке місто змінити.
Зараз я в Німеччині, але планую повертатись найближчим часом.