Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
Під час гуманітарних поїздок в деокуповані села Чернігівщини волонтери Діма та Артем роздали дітям із Лукашівки одноразові плівкові фотоапарати. Це перетворилося на проєкт Behind Blue Eyes, який має на меті охопити інші прифронтові та деокуповані села, заохочувати до мрій та творчості, і через дитячу фотографію розповісти історії, що ховаються «за блакитними очима».
Артем: Я з Черкас, у Києві не так давно, з 2018 року. Навчався у Польщі, за програмою обміну був у Португалії і повернувся до Києва. Переїзд до Києва був переломним моментом: я закінчив навчання у Європі, мої родичі так чи інакше спонсорували, щоб я вчився в бізнес-школі, зачепився там, а я беру і повертаюся до Києва, в Україну. Кажу, що мені все вдасться, і йду працювати в колцентр за 6 тисяч на місяць. Потім Coca-Cola, але там не дуже склалося, потім кальянні вечірки знімав пів року і вірив, що все буде гаразд, а потім так і сталося.
Ми з Дімоном колеги, працюємо в компанії, яка виробляє енергетичні напої Monster Energy. Ми в ході цієї історії здружилися. Я такий працівник-працівник, за компом постійно, а Дімон на фрістайлі, у нього багато різних проєктів, він і мене часто підтягує в якісь ініціативи, я включаюся, допомагаю йому у вільний час. Контекст у нас маркетинговий — активації, івенти, креативні рішення.
Діма: Я в Києві з 2007 чи 2008-го року, переїхав із Дніпра, коли мені було 14 чи 15. Я колишній спортсмен, професійно грав у хокей, два роки був у молодіжній збірній, два роки в німецькій збірній, грав у вищій лізі України.
Усе, що у мене зараз є: проєкти, скіли, друзі — усе це мені подарував Київ.
Коли я зав’язав зі спортом, то залишився без зарплати і стипендії збірної, батьки були сердиті, казали збиратися і їхати в Дніпро, Київ мені нічого не дасть. Було складно, але саме тоді з’явився Monster Energy, і це був мій ривок. Також працював над майже всіма проєктами Don't Take Fake, а потім з’явився Double Triple — масштабний фестиваль у центрі Києва, крім того, ми робили івенти для багатьох брендів і маємо пул клієнтів, для яких організовуємо внутрішні заходи.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, у нас був дуже великий головний біль — що ж тепер робити?
Артем: Ми переживали, що наша професія буде неактуальна після війни. Ми по суті розвагами займалися, тож думали: кому це взагалі зараз потрібно?
Діма: Перший тиждень було складно, і, щоб не з’їхати з глузду, почали працювати, готували їжу. Це дуже допомогло, у голові стало менше місця для зайвих думок, ми просто забили це місце корисною роботою.
Потім почали їздити на деокуповані території, возили у села те, що просили місцеві, у яких були перебої з постачанням води, електроенергії: батарейки, ліхтарики, свічки, порошки, генератори, бензин. Лукашівка завжди була для нас фінальною точкою. Вона максимально гнітюча з вигляду, найбільше розбомблена.
Ми мали традицію: вивантажували гуманітарку, спілкувалися з місцевими, 20 хвилин видихали і прогулювалися по селу. Щоразу там було купа дітей, вони їздили за нами на велосипедах, і ми вирішили, що треба якось «малих уважити». Я просто у своєму інстаграмі написав, запропонував зробити дітям щось прикольне, купити їм такі-от речі. Люди вже знали, чим ми займаємося, і круто відреагували. Ми придбали волейбольні та футбольні м’ячі, ракетки і м’ячики для тенісу (у місцевій школі тенісний стіл вижив після бомбардування), сітку, купу всяких іграшок. І ще вирішили, що роздамо одноразові фотоапарати. Ми вже працювали один раз із такою ідеєю, коли людям на івенті роздавали одноразові камери, це тоді дуже сподобалося учасникам і дало хороший результат, тож вирішили повторити.
В об’єктиві
Діма: Ми хотіли, щоб дитячі фото показали нам їхній погляд на війну. Так виник проєкт Behind Blue Eyes (Behind the blue eyes — новітня ідіома, яка означає сильні емоції, переживання чи страждання, приховані за цілком нормальним зовнішнім виглядом — ЖК).
Артем: Купили 10 камер за свої кошти. Одна з них була тестова, ми потренувалися, показали дітям. У нас був знайомий Богданчик, ми з ним уже спілкувалися, він біля нас крутився, жартував, тож ми йому розповіли про історію з камерами, попросили розпитати, кому це буде цікаво. Він привів дітей, ми розказали їм про цю ідею. Камер було менше, ніж дітей, але частина одразу відсіялися і пішли розважатися туди, де літали м’ячі і мильні бульбашки, собаки бігали. Якось само собою сталося, що ми роздали камери дев’ятьом дітям, яким це було дійсно цікаво.
Діма: Вони фотографували і навіть не думали, як воно буде виглядати.
Для них це вже лютий олдскул. Даєш їм мильницю, плівковий, а вони такі: нащо, якщо в телефоні є камера? Як її включити? — Бро, вона вже увімкнена. А як заряджати? — Та не треба заряджати. От сюди дивишся і виходить така фотка. І стеж, щоб пальці не влізли.
Артем: Ми брали азартом: привеземо через якийсь час і подивитеся на результат. Мені здається, вони на це клюнули, дуже цікаво було дивитись. Вони кучкувались, обговорювали, згадували, що фоткали, сміялися.
Артем: Не казали дітям, що згодом буде виставка, бо самі ще не знали, що з цього вийде. Роздали зі словами: якщо буде круто, то ми якось допоможемо вам, селу. Не мали конкретних ідей, як використаємо кошти, спочатку хотіли для села, але передумали, бо це ж діти знімають, отже, треба щось для дітей: дитячий майданчик, велосипеди, тенісний стіл, психологів.
Ми про це думали як про проєкт, щоб не познімали, в сторіз запостили і кінець. Треба якийсь фандрейзинг під це підв’язати, а якщо фандрейзинг, то якось оформити. Подумали про виставку, почали рахувати, скільки треба кадрів. Припустимо, заберемо 3-4 камери, якщо пощастить, по 30 кадрів. Якщо кожен 5-й буде більш-менш, то десь 30 нормальних кадрів отримаємо. А повернулися всі 9 камер, і плівки, окрім двох, які відфоткані наполовину, повністю зняті.
Діма: Плівкові камери ми купили у своїх друзів — у магазині Fotovramkе, тому скан і проявка нам вийшли безкоштовно. Я був у дорозі, дивився на ходу ці фото і вже розумів, що вау!
Артем: Із презентацією цього проєкту виявилося, що подібних рішень у світі є багато, у Грузії, Танзанії. І в Танзанії теж дев’ятеро дітей, але камер було 100 і вони довгий період знімали, там проєкт був цікавий як інфопривід, але фотки ніякі, ні про що. Я почав аналізувати, чому так. У наших дітей відчуття фотографії, кадру вже розкрите, смартфонізація виявилася корисною — камера постійно у тебе під рукою, постійно гортаєш якийсь візуал. І вони реально цікаві кадри зробили, а в Танзанії не було такого бекграунду, і діти назнімали абищо.
Діма: Наші дітлахи фотографували різне: розбомблені будинки, ракету у дворі, зруйнований дитячий майданчик, згорілу техніку, а ще квіти і тварин — коней, корів, собак; є і лайфстайл, наприклад, рука з кульбабами на фоні неба.
Подарунки дітям
Діма: Коли ми почали їздити сюди, побачили дітей, то я згадав себе у дитинстві, згадав свої дитячі мрії: як дуже хотів велосипед, потім мопед і уявляв, як було б круто випадково знайти десь гроші на їх покупку чи щоб хтось подарував. Я подумав, що ми зараз ті люди, які подарували цим дітям спогади на все життя. І ще тоді зрозумів, що привеземо усе, що вони попросили у нас.
Артем: Коли ми брали в дітей інтерв'ю про їхні бажання (однією зі складових проєкту є те, що діти, які робили фотографії, складають вішлісти, а спільнота підписників збирає кошти на їх реалізацію — ЖК), ми не казали їм про проєкт, вони не знали.
Уже минула виставка, ми почали купувати подарунки, я виклав сторіз про це. І Дімону починають писати: «Добрий день, я Валя з Лукашівки, а я тут трошки передумала: можна мені замість велосипеда електросамокат?». Вони побачили побажання інших і почалося: «А можна мені, як у Насті? А ви все привезете чи щось одне? А одна подружка замовила телефон, так що буде тільки телефон?». Почали писати в дірект, в коменти. Це діти, я б сам так робив, якби трошки промахав і ще можна вскочити. Ми вирішили перестати показувати подарунки і залишити те, що вони просили, щоб виховувалася культура запитів до життя. Діана, яка нам більше всіх писала, бо попросила тільки телефон, тоді як інші діти по кілька речей, прям засмутилася, що отримала лише телефон.
Артем: Наступного дня туди приїхало «Суспільне», брали у них інтерв’ю, деякі діти відрефлексували всю цю історію. Діана сказала, що треба чітко формулювати свої бажання, хоч я такого їй не говорив. Схоже, вона осмислила цю історію.
Діма: Саша сказав, що він спеціально попросив велосипед, щоб усім вистачило, такий благий намір. Настя їхала на гіроскутері, а хтось на її самокаті, мені здалось, що вони поділилися подарунками між собою. Валя на велосипеді їхала без рук, я досі не навчився так їздити. Лайфстайл Богданчика вже почав мінятися: сторізи з мотоциклами, тіктоки про мотоцикли. Ми дійсно додали щось нове у їхнє дитинство.
Дімон: Потім ми почали розбиратися, що це крутий виховний момент, тому що ми не обмежували їх так, що ось це можна, а ось це не можна замовити. Ми сказали писати все, що хочеться, а ми постараємося зробити. Ми все виконали.
Артем: Інші діти не обурювалися, що їм нічого не привезли, а питали, чи ми привеземо ще камери, вони дивилися на це як на можливість.
Нам потім надходили пропозиції продати фото, влаштувати аукціон тощо, але ми робитимемо книжку, тож наразі нічого не продаємо. Крім того, тут моменти із авторським правом і роялті.
Діма: А у нас на меті не було заробітку, ми не про «на тобі, малий, камеру, знімай, будемо заробляти». Адже так ми і відносини з дітьми та їхніми батьками зламаємо, і ідею зіпсуємо.
Артем: Вони всі зробили класні кадри, але для більшості це була просто розвага — спробувати познімати. Підписники проєкту шаленіли від фоток дівчинки Валі, фотографи хотіли підтримати, писали, що от є стара камера-дзеркалка, подаруйте дитині. Але я відзначив роботи Тані — вона теж не просто все підряд знімала, там кадри ледь не за правилом золотого перетину зроблені, у неї таке гарне, ніби вроджене бачення. Одна фотографиня передала для Тані Canon 50D і записочку, що в неї є талант. Хтось давав гроші, хтось речі: один хлопець надіслав свій старий Xbox, і там було багато дисків з іграми, а це шалена цінність.
Артем: Нам багато пропонували, мовляв, я фотограф, хочу поїхати з вами і провести курс або заняття з англійської. Це прикольно, але у нас трошки інші завдання і ми не намагаємося насадити дітям «давай ти будеш фотографом». У нас завдання дарувати дітям подарунки.
Мрії, креатив і село
Артем: Зараз мета зробити так, щоб це було не лише про Чернігівську область, а про Україну загалом, про деокуповані та прифронтові села. Зробити відбиток з усієї лінії подій.
Діма: Села тому, що все почалося з села і там інший вайб. Та й у місті якщо ти подаруєш дитині гіроскутер — це повсякденність, вона вже їх стільки бачила, вийди в парк: електросамокати, гіроскутери, моноколеса.
Артем: Людям із міста з погляду контенту цікаво дивитися на село, адже багато хто з них навіть ніколи не був у селі.
Діма: Це близька для мене тема, я жив у Дніпрі, але в дитинстві багато часу проводив у селі, де жила моя бабуся. Приїжджав на місяць, брав із собою велосипед.
Артем: Я народився і виріс у місті, але дуже багато часу проводив у селі. Моя мама з села, і вона там все життя прожила. Село близько, сів на автобус і десь за пів години ти вже в селі, тому цілісіньке літо і кожні вихідні весни-осені я проводив там. Мені подобалося там тусуватися.
Наш проєкт починався з ідеї, що війна не має права забирати мрії, особливо у дітей, що треба знаходити сили мріяти далі, адже вони дають імпульс пережити бомби і побачити, що не все так погано і можна жити далі. А потім ми дещо абстрагувалися від війни, поглянули ширше і замислилися, а як у нас виховується креативність, зокрема в селах, у регіонах?
Вона сприймається як хобі у кращому випадку (пограти на гітарі, поспівати), а не як справа, навколо якої можна побудувати своє життя. Тож ми хочемо вірити, що наш проєкт — це не одноразова спроба креативу, а принаймні поштовх до відкриття ширших можливостей.
Діма: Для мене творчість почалася з дитячого садочка, куди ходив із трьох років, у нас були дві круті виховательки, до речі, з сіл, і ми кожного дня робили якісь поробки, щось малювали, збирали листочки для гербаріїв. Потім десь у школі почався панкрок, скейтбординг, вулична культура графіті…
Артем: До мене творчість прийшла з вуличними культурами. Я катаюсь на BМХ із 14 років, і екстремальні види спорту — вони загалом контркультурні, завжди йдуть пліч-о-пліч із фотографією, музикою. Я звідти почав черпати. Мені здається, що спочатку творчість — це діяльність, ти вчишся, розвиваєш її, а потім вона стає твоїм фільтром свій/чужий, який допомагає обирати власний шлях. Цей фільтр і привів мене на нинішню роботу, з якою мені дуже пощастило.
Діма: На прикладі Лукашівки ми згуртували дітей довкола креативу, запалили їх ідеєю вираження своїх відчуттів через фотографію. І до того ж не варто забувати про терапевтичний ефект творчості.
Артем: Навіть у контексті війни ми ніби бережемо ось цю здатність, іскорку в дітях мріяти, дивитись майбутнім, щоб у них не формувалося враження про життя як каторгу. Щоб могли трошки рухатися далі і щоб, коли вони цей період згадуватимуть, то рефлексували і знали, що навіть у несприятливих обставинах є місце для мрій, творчості і навіть винагороди за неї.
Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.
Над матеріалом працювали:
Інтерв'юерка: | Коректорка: |
Христина Кулаковська | Анна Пастушина |
Авторка: | Фотографиня: |
Софія Котович | Олександра Онопрієнко |
Транскрибаторка: | |
Наталія Горда | |