Там, куди майже не просочується денне світло, де кам’яні стіни вкриті чудернацькими наростами лимонного кольору, а вода тихо вказує шлях, ми зустрілись із Феодосієм — дигером із 15-річним стажем. У світлі ліхтарів і під дзвінкий шепіт ґрунтової води ми говорили про підземний Київ, дигерські тусовки і по-дитячому щирий захват від дослідження того, що приховано від очей.
У ПАВУТИННІ ДРЕНАЖНИХ СИСТЕМ
Дренажні системи є візитівкою Києва. Мало де вони є у такій кількості й масштабі, як тут. Так сталось через те, що тут лес — особливий вид ґрунту, який ніби як не глина й не пісок, він від намокання схлопується. Тому треба відводити воду від землі, бо інакше будуть зсуви постійно. От для цього й існують такі споруди. Взагалі їх почали будувати разом з індустріальною забудовою Києва. Передусім ідеться про Київську фортецю. Наприкінці 18-го століття навколо Лаври побудували цитадель, і вона сповзла. І от так все й почалося з дренажки інженера Сухтелена під Лаврою. Згодом таких дренажок стало досить багато. Вони час від часу перебудовуються — це як організм, що постійно змінюється.
У світі є з десяток міст, де дигерство не просто розвинене, а має самобутні риси. Зародилося природним чином, а не як повторення практик таких спільнот у світі. Це саме про Київ — нашому місту взагалі дуже притаманна «підземна» культура.
Під землею вражають історичні знахідки: ти повзеш і раптом бачиш посеред відносно новозабудованої частини цегляний фрагмент колектора, і тут починається цікава краєзнавча робота: а чому так? Напевно, тут був водопропускник. Бачиш там жовту цеглу з клеймом цегельного заводу Міхельсона, а він тут колись був за 20 метрів... І в голові ніби все складається. Це, звісно, дрібнота, але прям якийсь контакт з історією, причому історією невідомою. Бо часом гуляєш містом, бачиш старовинний будинок, і всі, хто до й після тебе проходять повз нього, також його бачать. А от, наприклад, що в районі Царського села (житловий мікрорайон на Печерську. — ЖК) є залишки старих ходів Київської фортеці, мало хто знає. А ми пішли у звичайну вилазку на 20 хвилин і знайшли цегляні галереї.
І одразу уява тебе підхльостує: може, там ще щось цікаве є? Треба копнути! Карти старі відшукуєш, дзвониш місцевим історикам: «Я тут знайшов галерею!». А там такі самі ентузіасти, як ти, тільки їм вже по 50 рочків. Вони приїжджають, і ви разом досліджуєте місце. Це завжди про мотивацію. І хай порівняно з реальними історичними знахідками це мізер, у такі моменти відчуваєш себе справжнім істориком. Ще крутіше, коли вже десь читав про це підземелля і тут його раптово знаходиш, це просто вау!
У цьому й прикол підземки — що вона приховує.
ФІЛОСОФІЯ ДИГУ
Я програміст, але не самовизначаюсь через роботу, сприймаю себе насамперед як дигера. Мені подобаються підземелля, навіть бабусин льох — це цікаво. У мене по маминій лінії династія гірників — і дід, і брат, і двоюрідна сестра, але вони не шахтарі, а геологи. Дід казав мені, що шахта — то дуже страшно. А я йому: та ти що, я там жити можу! Власне, ми таке робимо, коли їдемо, наприклад, в одеські катакомби. Сидиш у цій кам’яній кишці й думаєш: вау! Ні бог, ні цар, ні закон — як в анархістів, там під землею немає нічого.
Я лажу під землю, бо мені там комфортно і я хочу тут провести час із компанією таких самих людей, яким теж тут комфортно й цікаво. Тобто мені подобається двіжуха, а не конкретне місце. Буває, що в нецікавих місцях пригоди настільки захопливі, що й татуху потім набиваєш.
У мене всі татухи на дигерську тематику.
Одна з перешкод і цікавинок дигу — те, що я називаю людською стихією. Станція метро функціонує в певному ритмі: скупчуються люди, під’їжджає поїзд, забирає пасажирів, станція вільна, знову скупчуються люди і так далі. І от у цьому ритмі є момент, коли ніхто не дивиться в тунель, ти чуєш, як гальмує потяг, і швидко стрибаєш туди, за крок від людей, але непомічений. А в самому тунелі вже зовсім інші відчуття, інший кайф, коли ти стоїш, потяг їде — і бачиш людей у вагоні, а вони тебе — ні.
Погляд дигера на місто — амбівалентний. Наша громадська організація допомагає волонтерам, які опікуються річками, іншими водними об’єктами та підземеллями. Часто-густо на їхній стан забивають, регулярно не перевіряють, а ми звіт напишемо, печатку поставимо і навіть у Київводоканал передамо. А якось мене запросили долучитись до акції проти того, щоб річку Либідь повністю заховати в колектор, і тут проявилася двоїстість дигера: я радітиму, якщо річку не «закують» у бетон, бо з нею пов’язана велика частина мого життя, але якщо її сховають, я теж буду радий, бо з’явиться величезна підземна річкова система, де зможу губитись тижнями!
Так само і з набережною Києва. Мені подобається, що там мало хто гуляє, лише рибалки сидять, і ти спокійно можеш вилазить-залазить у портали. Але як для просто чоловіка, який хотів би вийти з дитиною кудись погуляти, набережка — повна срака-мотика.
Не люблю бути там, де людно. Либідь, наприклад, була цікавіша дикою. Дуже жаль, що такі місця в Києві щезають, але я розумію, що будь-які захаращені території, котрі не пристосували для користі людей, як-от перетворили на парки, рано чи пізно стануть місцем для забудови.
Спелеологія (наука, що вивчає печери. — ЖК) спрямована на консервацію печери як системи, що розвивається дуже повільно, на противагу їй підземна інфраструктура міста виконує конкретні завдання, і якщо колектор зламався, його треба полагодити швидко, хоч на пластикову трубу замінити, аби все працювало. Зрештою, історична цінність маленької автентичної ділянки колектора — не така й висока, так, вона красива, але якщо провалиться половина вулиці Басейної, буде гірше. От ми й спостерігаємо за тим, як все змінюється — як дикі місця стають новими.
У СВІТЛІ ЛАМПИ ДЕВІ
У нас є команда — Київська каналізаційна бригада смерті — це, звісно, гумористичний пафос. Але так склалось, що серед усіх людей дигерської тусовки Києва набралось всього з десяток, кому цікаво було б дослідити каналізацію. В Україні переважно роздільно-спливова система, тобто річки — окремо, відходи — окремо. Тож каналізація у нас винятково хардкорна, це дуже складні для дослідження підземелля. Наприклад, у річкових колекторах люки кожні 20-30 метрів, а в каналізаційній системі люків може не бути протягом 9 кілометрів. Це як річка в режимі nightmare. Треба ретельніше все планувати, бо якщо станеться халепа, маєш бути готовий. З річки можна вилізти навіть під час дощу, а в каналізації можеш просто чхнуть і всьо — тебе змило повітрям із сірководнем або CО2. Стихія там карає. І це, звісно, ще більше заряджає.
Підготовка й дослідження сумарно тривали два роки. Бо не відомо було геть нічого: де розташований головний тунель, чи є в ньому люки, чи передбачені вони взагалі? Ми починали з вітчизняними респіраторами, потім Музей води нам подарував старовинну шахтарську лампу Деві (призначену для роботи у вибухонебезпечному середовищі. — ЖК). Зараз у нас сучасні електронні газоаналізатори з багатьма датчиками, ми їх калібруємо та перевіряємо. Але лампа, з якою починали, — символічна для нас: коли бачиш, як її вогник гасне в колодязі, це таки вражає. Тож лампа Деві стала символом нашої дороги в каналізацію.
Я нашу діяльність того періоду порівнюю з тим, що робив Жак-Ів Кусто, коли придумував акваланг. Не за масштабом, а швидше за напрямом дії. Він не вигадав лазить під воду, ні, просто до нього це була чисто технічна дисципліна — перевірити трюми кораблів, набережні, а він перетворив її на хобі й розробив цікавий технічний стек із нуля — акваланг і все до нього. Вони збиралися з друзями, дивились, що працює, що — ні. Отак і ми. Це такий наш здобуток по каналізації.
Диг — це антропогенні підземелля, вони ніколи нам не належать. Ми завжди гості, й часто — небажані. У нас немає злих намірів, ми не злочинці й ліземо сюди не для того, щоб вкрасти кабель на метал, а часто навпаки — виявляємось ледь не єдиними друзями цих підземель.
Але за законом це сіра зона: поки на люку не написано, що сюди не можна лізти, й не висить замок, який ти відламуєш, це комунальна власність. Ми не порушуємо закон, проте викликаємо багато запитань і в простих людей, і в правоохоронців.
За 10 років невпинної діяльності ми довели, що як мінімум не зупинимося. Є комунальні служби, які це усвідомили, як-от Київводоканал, і ми активно співпрацюємо: якщо знаходимо аварію, оперативно передаємо їм, завдяки досвіду непогано визначаємо тип аварії.
Утримання такої великої інфраструктурної одиниці, як місто — це приблизно ніби утримувати дім: у всіх у ванній є грибок чи пліснява, але ніхто не обробляє їх щодня, усі чекають, доки стане зовсім погано, щоб замінити гідроізоляцію. Точкові ремонти — це надто дорого та складно. Кияни в соцмережах обурюються через кожну маленьку аварію, проте це нормальний режим функціонування інфраструктур.
Фото: з особистого архіву Феодосія.
1 — у відгалуженні дренажної системи на схилах уздовж Набережного шосе.
2 і 3 — похід до Бортницької станції водоочистки.
Наші комунікації — спадок совка, коли все будувалось у дуже великих масштабах і планово. Наприклад, вся основна мережа каналізації 60-х уже є гарантійно непридатною. А міняти її повністю — це непідйомний кошт! Складність побудови не набагато менша, ніж метро. Совки могли собі дозволити за рік збудувати Троєщину, а як її обслуговувати належним чином — складне питання.
Тому ми допомагаємо очима — фіксуємо аварії й передаємо далі, з часом дедалі більше комунальних підприємств іде з нами на контакт.
ТИ БУДЕШ «НОРНИМ»
Борщага — це, власне, моє дитинство. У 90-х це був похмурий район, а у 2000-х там з’явилось багато молодих людей, сімей із дітьми. Взагалі я з інтелігентної сім’ї, але до всього хуліганського тягне. Хуліганський світогляд — він неперервний і безсумнівний: гопник на райончику швидко дає відповідь, чи відповідає щось його етично-естетичним критеріям, а прихильники постмодернізму навпаки — в усьому сумніваються.
Підземеллями я цікавився, скільки себе пам'ятаю. У мене були дитячі книжки з географії, щось про світ, і на сторінках про печери я залипав, із захватом розглядав цього намальованого «тіпа», який повзе десь у шкурнику, — просто якась тяга до нір. Я думаю, це щось генетичне, від ссавців, адже чимало з них копають нори або заселяють чужі.
Після 10 років я переїхав в іншу частину Києва — на Дарницю, і з того часу гастролюю лівим берегом. Мені дуже подобається Русанівка, де зараз живу. Найкращий район, але тут немає дигу майже! Завдяки дигу я ціную воду. Життя біля води — це привілей. Люблю колобродити у воді, десь біля озерця чи річки. Мені б оце на березі камінчики поперевертати: «О, мокриця, привіт! як діла?».
Якщо їду в інше місто, перше, що буду робити, — прогуляюсь вздовж центральної річки набережною. І уже ввечері кудись залізу, такий от променад.
Ми зі знайомими створили на Подолі власну майстерню — поєднання хакер-спейсу (для айтішки) та інженерського фаб-лабу (fabrication labs) — для тих, хто цікавиться технологіями виробництва й експериментує. Жартома називаємо майстерню НДІ СПАУ (від синдром порушення активності та уваги. — ЖК) і приходимо туди відпочити. Я цілий день пишу код і ввечері йду туди зробити щось реальне, наприклад дерев’яну підставку під квіти для дружини. Ми даємо друге життя речам або створюємо щось із нуля — синтезатори, засоби зв’язку, меблі, декор та будь-що. Ще один із напрямів НДІ — спостерігати реальні фізичні явища, наприклад робити досліди, чи проходять альфа-частинки крізь папір. Загалом технічна база для експериментів початку 20-го сторіччя, коли встановлювались основи сучасної фізики, квантової та молекулярної, дуже проста. Можна власноруч побудувати моделі, цікаві і для дорослого, і для дитини. Зараз ми цю енергію направляємо на військові рейки. З початком великої війни виникає дедалі більше запитів на конкретні рішення — радіозв’язок, дрони, 3D-друк.
Поділ люблю, особливо його молодіжну панкову енергетику. Заходжу в кав’ярню біля майстерні й відчуваю, що в мене з цими людьми спільний культурний бекграунд.
Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.
Над матеріалом працювали:
Фотографка: | Редакторки: |
Маргарита Бібікова | Анна Пастушина |
Авторка, інтерв'юерка, транскрибаторка: | Олена Логвиненко |
Олександра Лозовик |