Олексій, військовий

Олексій, військовий

Не так давно працівник музею, а тепер військовий Олексій служить у бригаді, яка прикриває київське небо. І взагалі з містом його повʼязала служба. Ми зустрілися на Подолі, який йому найбільше нагадує рідний Харків — конструктивізмом «Жовтня», мініатюрними старими будівлями через дорогу від кав‘ярні, де ми ховалися від дощу. Говорили про те, як війна змінює життя.

ХАРКІВʼЯНИН У КИЄВІ

У Києві я з 2023 року через військову службу. У дитинстві бував тут багато разів на екскурсіях, а потім через робочі музейні справи. Це завжди було про щось більше та яскраве — про те, що звик бачити у телевізорі. І ще пощастило, що перші екскурсії водив тато. У нас тут родичі жили, тому бував і знав, що показати.

Тепер Київ став домом через особисту історію. Саме тут я познайомився зі своєю дружиною. Тут перепочиваю, коли маю вихідні від служби. 

Спершу трохи порівнював Київ із Харковом. Як у тому стереотипі про харківʼян: у вас все не так, смітників мало, лавочок мало. А потім це все зникло, Київ почав відчуватися більш цілісно, своїм, своєю тваринкою. Поділ нагадує стару частину Харкова — схожа архітектура й не таке засилля багатоповерхівок. А загалом вони мають спільні урбаністичні проблеми: це автомобілецентричні міста з неконтрольованою забудовою, недостатнім розумінням історії, архітектури, хаотичними вивісками. У Києві принаймні трохи велодоріжок є, бо в Харкові вони ведуть з лісу в ліс — по місту не покатаєшся. 

Люблю виходити на метро «Університет», далі йти вулицею Богдана Хмельницького до «Роліту» (житловий будинок, споруджений для письменників у 1934 році — ЖК) й велотреку. Або виходити на «Поштовій» і блукати вуличками. Парк біля театру Франка люблю — присісти музичку послухати або побути з близькою людиною. 

Є музеї та простори, куди я повертався не раз. Музей Ханенків і Мистецький арсенал, наприклад. Завжди приходиш туди з очікуванням крутої експозиції. Український дім перейняв від Мистецького традицію робити хороші змістовні виставки. Це, певно, музейна травма така: я коли приходжу на виставку, то швидко проходжусь і читаю все (зазвичай заумні тексти), а вже потім експонати розглядаю бігом. Хоча хотілося б цьому присвятити годину-дві, а може й три. Але не в кожного зараз є стільки часу. Так само і з читанням книжок. На це треба сили. Бо часто ввечері після служби хочу щось почитати, відкриваю електронну книжку — і вже все, сплю. 

ПІДВАЛИ «СЛОВА» І ПАМʼЯТЬ

Родина мого найкращого друга жила в будинку «Слово» (житловий будинок у Харкові, понад 70 літераторів, які там мешкали, було репресовано протягом 30х років — ЖК). У дитинстві ти цього не розумієш: гуляєш там, бігаєш підвалами, куриш перші цигарки. Батько каже тобі, що там жили письменники, ти думаєш: ну і ладно. А потім дізнаєшся про Розстріляне відродження й усвідомлюєш, що провів дитинство у легендарному місці.На третьому курсі на практиці нас водили харківськими музеями. Коли потрапив у Літмузей, то зрозумів, що хочу там працювати. Мене тема зацікавила та й виглядав він найбільш прогресивним серед харківських. Думаєш: мрія! Але це по-своєму жертовництво, тому що це не про гроші, а про місію зробити щось корисне для суспільства, для міста. І для себе водночас — нарешті можеш працювати з архівами, з тим, що тебе вже багато років цікавило. 

Під час роботи в Літмузеї робив перерву на строкову службу — такий от чесний крок. Коли ж почалася повномасштабна війна, я евакуйовував колекцію. Одразу розумів, що рано чи пізно треба буде йти у військо і вже там допомагати, а не ховатись. Культурна справа — це добре, але треба захищати країну. Мій батько мобілізувався ще в березні 2022 року, і це трохи зупиняло. До того ж хотілось завершити евакуацію експонатів, і ці моральні питання мене постійно переслідували. Коли доробив важливі культурні справи, відчув, що час мобілізуватись. У січні 2023-го отримав повістку й теж пішов. Опанував нову професію. Жартую, що працював мізками, а тепер руками. Потрапив у бригаду тактичної авіації, зокрема у технічне обслуговування літаків.  

До того я працював як куратор з резиденцією в будинку «Слово» і помешканням Юрія Шевельова (критик, лінгвіст та есеїст, родом із Харкова — ЖК) — з тим, що в Харкові довго було забуто. І якщо «Слово» ще десь виринало, то імʼя Юрія Володимировича було піддане анафемі зусиллями міської влади. 2013 рік — на будинку «Саламандра» нарешті вішають пам’ятну дошку, потім історія з Кернесом, її збивають, починається Майдан, і нову вішають уже в січні 2022-го — і починається повномасштабка. Це доволі символічно, такий закритий гештальт. Через радянщину та зросійщеність історія Харкова закривалася радянськими риштуваннями: от є Людмила Гурченко, якісь радянські провінційні імена, пам’ятники кугутські — на цьому все й вертиться. А ти знаєш, що було набагато більше, який вплив воно мало на історію і культуру України.  

Пам'ять складна штука. І якщо чогось не вистачає, то нам можуть впихнути щось недобре. Коли нічого не знаємо про «Слово», ставимо там пластикові вікна, надбудовуємо балкони. Так само і з містами. І в Києві, і в Харкові найбільша проблема — це жахлива урбанізація, коли краще ми все забудуємо й заробимо грошей. 

Для мене місця памʼяті в Києві — це Замкова гора біля Андріївського, де історичний музей, Мистецький арсенал, Поділ, набережка. Вони історичні, саме там все формувалося. Недавно дізнався, що на місці палацу піонерів (нині Київський палац дітей та юнацтва — ЖК) був мазепинський собор, а трохи далі, біля метро Арсенальна, — палац Кирила Розумовського. Ти ходиш і нічого про це не знаєш, а це такі важливі місця і для країни, і для Києва. Якось образливо, бо бачиш, як може бути в європейських містах, в умовному Кракові, де під землею середньовічна площа. У нас на Поштовій щось почали, не доробили. Будиночок поштової станції обнесений парканом, і таке відчуття, що особливо нікому це не треба. Коли європейські делегації приїжджають, що їм показувати, черговий торговий центр? 

Місця памʼяті бувають різними. Ми не можемо викреслити з історії факт, що тут жили різні булгакови, які ненавиділи Україну. Наскільки це буде корисно казати, що ми тут усі патріоти, і століттями у нас все було класно. Це ж радянський метод: викреслювати, а не осмислювати. Думаю, що треба просто перероблювати музей, щоб він розповідав складну частину історії (йдеться про Дім Листовничого, відомий як музей булгакова за адресою Андріївський узвіз, 13 — ЖК). Треба показувати, що в тому будинку й Олександр Кошиць жив (український етнограф, диригент і композитор — ЖК). Тоді це буде допомагати нам розуміти історичний процес. 

Будь-хто може сприяти памʼяті міста. По-перше, бути свідомим того, де ти живеш. Якщо ти знаєш, що твій магазин в історичній будівлі, то не робити жахливі рекламні вивіски, не змінювати фасад. Має бути якась така свідомість та відповідальність, що ти ще з дитинства розумієш усе як цілісний організм. Як ти ставишся до себе, так і до міста. Якщо ти виходиш гуляти серед одноманітних висоток, це впливає на те, як ти будеш думати. 

З війною виявляється більше крихкості. Можеш роками працювати в музеї, зберігати щось, а потім одна ракета чи шахед — і всієї колекції музею може не стати. Як і самої історичної будівлі. Відновлювати, зберігати руїни? Ця крихкість дає силу працювати більше, створювати інші стратегії зберігання, евакуйовувати експонати з загрожених міст. 

На те, куди були влучання, тепер дивишся по-новому. Бар «Старий Хем» у центрі Харкова. У Києві — будівля Центральної Ради. Отакі місця-символи, які, як завжди здавалося, непорушні, але насправді дуже крихкі. Взагалі такими точками можна і вокзали назвати. «Укрзалізниця» розвивається, вокзали стають хабами. Це і про відпочинок, і про виїзд до безпечних місць. І про повернення додому.

БАЖАННЯ ТВОРИТИ

Олексій, військовий

Я вчився в музичному училищі на фортепіано, навіть думав про карʼєру. Але тепер граю хіба для себе і близьких. Після навчання зацікавився кафедрою музеєзнавців в Академії культури. З опису звучало ідеально для мене, і справді підійшло. Думаю, це вплив оточення, адже мої батьки художники, працювали в театрі. Я ходив за лаштунками, мене постійно оточували книжки. Коли дорослий став, зрозумів, що з-за лаштунків дивився Жолдака — ого! Я і зараз люблю ходити в театр. Уже такий умний, що можу й покритикувати.

Зараз ходжу хіба під час відпустки, а у вихідний неможливо спланувати, бо ніколи не знаєш, коли він буде. На «Конотопську відьму» з військовим графіком, мабуть, складно потрапити. Минулого року дивився виставу «Цар Едіп» у театрі на Подолі, сподобалось. У Молодому театрі був на виставі Білоуса. Я тоді не знав про всю цю історію з ним і публічними звинуваченнями. Просто пішли у вихідний, а там пошлятіна, всі жіночі персонажі охають і такі сексуалізовані. Через якийсь час — скандал. І я такий: ну, панятно.

З підліткового віку писав якісь вірші, оповідання. Після вторгнення нічого не писалося. Знову почав, коли мобілізувався. Це і про запамʼятовування того, що відбувається, про рефлексію. Можливість сказати своєю мовою через письмо. 

І про цінність життя: завдяки порадам моєї дружини Василини, минулого року я подався на літературний конкурс для військових від фонду «Відродження» і навіть зайняв друге місце у категорії «есе». Зараз розумієш: поки є можливість, треба писати, говорити, щоб твій голос не зник у цьому вирії.

Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.

​Над матеріалом працювали:

Інтерв'юерка:	Авторка:
Софія Головко	Софія Котович
Редакторка:	Фотографиня:
Саша Лозовик	Христина Кулаковська