Вадим, переїхав з окупованого Криму

Вадим на Микільсько-Ботанічній

Довгі 8 років Вадим прожив під російською окупацією, але поступово-поступово зміг виплутатися з пропагандистського інформаційного поля і вимріяв переїзд на підконтрольну Україні територію і з ним — український паспорт, мову, нове життя. Воно тепер повʼязане з Києвом. Тоді, восени 2022 року, Україна зустріла його 9-годинним допитом і блекаутами, але далі були знайомства, виставки, споглядання київських хіпстерів і все, що дарує наша столиця. Навіть українська філологія!

КРИМ І «ЖИВЧИК»

Вадим на даху у центрі Севастополя

Я з Севастополя. На жаль чи на щастя. У Севастополі залишитися нормальним — це я не знаю, що має статися. Мої батьки ватники на всю голову. Усі за Януковича голосували. Памʼятаю ці зошити й ручки з «Партією регіонів». Батя 20 років у міліції прослужив, давав присягу, а 2014 року проголосував за референдум. Мама просто дуже молода, ніколи в житті не цікавилася політикою. Мені тоді було 15, я не розумів, що відбувається. 

Пам'ятаю ранок до окупації. Ми дивилися російський «Перший канал», там розповідали про Майдан. Я після школи хотів у Європу, а Янукович відхилив євроінтеграцію. Уже тоді було зрозуміло, що щось станеться. Звісно, лякався Майдану, це слово було страшним.

На початку окупації мама лякала, що Америка на кораблях припливе нас захоплювати, і скуповувала все з полиць магазину.

Звісно, у батьків не було думки їхати в неокуповану Україну, а я тоді нічого не вирішував. Я бував у Львові, але моя мама дістала там невиліковну травму: її спитали за російську у трамваї. Мене тоді це не злякало. По-моєму, думали про переїзд у Донецьк. Із Севастополя в Донецьк — офігенно! Ну, не стало гривні, зʼявився рубль — просто нова купюра. Тільки потім помітив, що «Макдональдса» немає, «Живчик» зник, мої улюблені цукерки «Шалена бджілка», сухарики. Це ось той доступний рівень порівняння для дитини, яка може якось оцінити рівень життя. Потім подорослішав і не зміг на айфон завантажити банально якийсь застосунок, не міг користуватися міжнародними сервісами.

Але всі до цього звикають — що в тебе немає якихось базових речей, які є у всіх, навіть у росіян до початку повномасштабного вторгнення.

Старші люди якось швидше виробили толерантність до відсутності прав. А в мене була ностальгія: я памʼятав, як їздив у Харків, Купʼянськ, на «Донбас Арену» (ми вболівали а Україну, і тато навіть встав під час гімну!). Я точно знав, що це не через поганий Майдан, а тому, що прийшов Путін.  

До 2014 року я був упевнений, що стану футболістом, у Севастополі для цього була класно розвинена інфраструктура, я займався. Ми співпрацювали з Донецьким «Шахтарем». Після окупації футбол рухнув. За кілька років стало зрозуміло, що Крим не візьмуть навіть під егіду російської футбольної асоціації, ми не зможемо виступати навіть на рівні сраної Росії. Люди вивозили своїх дітей, щоб ті могли побудувати карʼєру. Або їхати в Росію, або пограєш тільки на міському рівні. Росія вкрала те, що в мене дуже добре виходило. 

Після окупації вайб міста змінився. Мені розказували, що раніше туди їздило багато іноземців, тепер — росіяни й білоруси. А Крим мав такий потенціал, таке розташування! Це могла бути перлина не тільки України, а й світу. До 11–12 років я щодня ходив на море. Потім перестав, думав собі: воно є і є, я навіть якщо переїду, то не сумуватиму за ним, бо ж стільки разів бачив. Але зараз відкриваю Google Maps, гуляю. І коли бачу на вулицях фотки русні, то злість бере: прийшли, забрали, живуть, мають бізнеси, але це я мав там жити і мати бізнес.

БЕЗВИХІДЬ ОКУПАЦІЇ 

Політикою я зацікавився у 2019 році, і то був повністю огорнутий російським інфопростором, дивився їхні опозиційні ютуб-канали. Навіть про Майдан читав на Вікіпедії і слухав Навального. Тоді я нічого не чув про рух супротиву й не бачив ніяких ознак, які би на нього натякали. Можливо тому, що я все-таки був відокремлений від усього українського.

Після окупації Крим став чорною дірою, яка тебе засмоктує, а ти нічого не можеш зробити. Люди з Донецька, Луганська зрозуміють, про що я. У тебе окупаційний паспорт, із ним по світу не поїздиш, хіба в Казахстан, Білорусь, Росію.

Українського у мене не було, не встиг отримати. Тому мав переконання, що я не можу поїхати у вільну Україну. Хоча згодом у мене сформувалося бачення подій 2014 року і я усвідомлював себе українцем. Я, звісно, багато думав, як так сталося, що навіть мої футбольні одноклубники, які більше поїздили Україною, зросійщилися, а мені вдалося зберегтись. Звісно, я дивився навальних і каців, але мені допомагало те, що вони були на своєму рівні проти Путіна. Тож у мене не було ілюзій, що він нормальний. Я знав, що він розпочне велику війну, бо він її розпочав у 2014-му. У мені вкорінився наратив, що це війна Путіна, що це він один винен. 

Пам'ятаю 2020-й рік, коронавірус, мій друг уперше сказав, що, можливо, поїде в Одесу робити собі паспорт. Я тоді такий: «Вау, теж хочу». У нього був брат, який міг підтвердити його особу, бо ж він, як і я, мав тільки свідоцтво про народження. У той момент я розчарувався. Бо я не міг сказати своїм батькам-ватникам, із якими в нас зіпсувалися стосунки: «А можете підтвердити мою особу, щоб я отримав український паспорт?». Неможливий сценарій. Удруге я про це задумався, коли ще один друг приїхав і показав, що зробив ID-картку. І це два випадки за весь час, щоб хтось зі знайомих про це говорив. Тож до початку повномасштабного вторгнення я не вірив, що мені вдасться.

КРИМСЬКИЙ МІСТ І УКРАЇНСЬКИЙ КОРДОН

Мені було соромно, що я зустрів повномасштабне вторгнення саме в Севастополі, з людьми, байдужими до того, що відбувається. Пам'ятаю цей ранок. Ми з дівчиною нічого одне одному не казали, але в обіймах все було зрозуміло. Вона не дуже цікавилася політикою, здебільшого я їй розповідав, але в неї було розуміння, що сталася окупація, а ніяке не приєднання, що Крим — це Україна. Вона на рік старша, тож навіть мала український паспорт.  

Перша думка була, що щось на сході, а потім побачив відео прильоту в київську багатоповерхівку. Ті, хто знали про мої погляди, запитували мене, як я. Питають мене, людину, якій нічого не загрожує, як я! Думав: чого ви не запитуєте у тих, хто зараз страждає від війни? 

Я поїхав на роботу в кавʼярню, дивився на обличчя людей на зупинках і всі виглядали байдужими. Заклади щось там постять в інстаграмі, ніби це звичайний день, тільки деякі акаунти вважали це недоречним. Я відчував, що всередині мене все рушиться, а люди навколо живуть своє життя. Ні мама, ні тато не написали. На роботі змєнщіца на мене дивиться — а вона з Москви — і каже: «Ти разстроєний ізза етава?». Ні, думаю, просто так!

Був якийсь маленький протест проти війни у Севастополі. Я розумів: це повністю відповідальність росіян, це вони мають виходити на вулиці. Звісно, якби була масштабна акція, я б до неї долучився, а так тих, хто вийшли, просто загребли, не знаю їхньої долі.

Коли не вдався «бросок мангуста», у мене була ейфорія: ну от зараз російський народ як відчує, що в Путіна нічого не вийшло, як вийде на протести! І Севастополь знову стане українським! Оце я сказочнік.

Із початком повномасштабної війни документів у мене не побільшало, тож я не думав про виїзд. Але повернувся до цієї думки, коли оголосили мобілізацію. Я знав, що краще сяду, ніж воюватиму проти України. Мене бабуся вмовляла: «Це всього рік». Я казав їй: «Служить кому і чому?». Мені допомогло, що я не числився ні в яких базах, але знав, що не такий вже і щасливчик по життю, думав, що не встигну виїхати, бо закриють кордони. Але ми з дівчиною швидко вакцинували нашого кота Лювіка і проїхали через Кримський міст. Потім отримую повідомлення від друга, питає, чи зі мною все добре. «А що сталось?» — «Та Кримський міст підірвали!».

Ми поїхали спочатку в Москву, потім у Білорусь. Думали, як далі: може, у Європу, куди українців пропускали з будь-якими документами. І тоді сталася вдала випадковість: моя дівчина побачила в якійсь групі про міграцію повідомлення мого друга, з яким я тоді вже навіть не спілкувався, і написала йому. Ми скооперувалися, у нього, як і в мене, було тільки свідоцтво про народження й окупаційний паспорт. Куди нам із цим? І коли я почув, що він хоче в Україну, я такий: «Теж їду в Україну!». А це вже був листопад, почалися блекаути. Ну, нічого, трошки холодно буде. Я дуже не хотів бути на папері росіянином, перспектива знову пити «Живчик», їсти «Шалені бджілки» й ходити в АТБ була дуже спокусливою. І виявилося, що в моєї дівчини тітка жила в Ірпені і там стояла пуста хата, тож ми втрьох поїхали в Ірпінь.

Йшли пішки з валізами і котом до кордону, де все заміновано. Наш прапор, я дивлюсь на хлопчину-прикордонника і кажу: «А ми вже в Україні?». Він каже: «Так». Думаю: вау, я вже щасливий! Дівчину пропустили, а нам сказали, що не пройдем. Потім погодував їхню собаку, вони стали трошки мʼякшими. Був перехресний допит 9 годин, я знав, що нас можуть не пустити, але те, що я вже на українській землі, було дуже приємно. До мене зверталася українською, і я думав, що зараз як почну відповідати. Але виявилося, що я її тільки розумів, але не міг звʼязати двох слів. Але оце відчуття, що ти чуєш українську мову і тобі за це нічого ніхто не зробить... Можливо, пафосно чується, але порівняно з Кримом, ти себе вільно почуваєш. ФСБшники не запакують, якщо скажеш погане слово в сторону тої влади. Ти нормальна людина у свобідній країні. Навіть у стані війни.

ІРПІНЬ І КИЇВ

Це відчуття, коли в'їжджаєш в Ірпінь... Було видно, що війна його недавно залишила. Поряд із нашим будинком погорілий, автівки теж. У нашому прострелений домофон, сліди від куль, русня тут була. Ці сліди війни ще відчутні й дуже осяжні. Розумію, чому наше керівництво запрошувало світових лідерів відвідати Україну. Бо одне, коли ти бачиш по телевізору, у сторіз, а інша річ, коли на власні очі. Незгладиме враження. 

Перший місяць я намагався компенсувати 10 років нестачі українських смаколиків в організмі. У квартирі було холодно, я лежав під ковдрою і їв цукерки, «Люкс». Потім завдяки тому, що вмію варити каву, влаштувався баристою в Києві. Спочатку їздив автобусом, як нешарящий, а потім відкрив світ ірпінських попуток, де ти за ціною автобуса можеш утричі швидше доїхати до «Академмістечка». Було цікаво розпитувати колег, як вони зустріли війну, про що думали. Моя українська була така собі, я казав «ґривня», але робота в кавʼярні передбачає спілкування, тож я краще опанував мову. 

Мені було соромно казати, що я з Криму. Коли дізнавалися про мій переїзд, то дивувалися, а я не розумів, як так, навпаки очікував, що спитають, чому я раніше не виїхав. А мені переважно казали: «О, я був у Криму».

Щоранку я їхав до «академа», потім до «Театральної», працював у ЦУМі і ввечері вертався до Ірпеня. Рівень розуміння Києва був настільки низький, що ми з дівчиною вирішили поїхати на майдан Незалежності й вийшли на «Арсенальній». 

Коли в тебе нема знайомих, то ясно, що ніхто не покличе гуляти, не покаже місто. Я соціально проактивний, тому швидко знайомився з людьми, але Київ усе одно не досліджував (більше Ірпінь із його лісом, їздив там на самокаті), гуляв тільки в центрі, бо ти не можеш ходити не центром, якщо ти не киянин. Мені так здається, бо легко загубитися. Я бував у попсових місцях, на майдан мені хотілося сходити. Здивувався, що він такий маленький — там же мільйон людей було, як вони всі вмістилися? Востаннє в Києві був десятирічним, мало запамʼятав. А тут гуляв, дивився, як більшає прапорців на честь загиблих хлопців і дівчат. Я йшов і думав: «Трясця, я в Києві. У столиці! Йду по центру, зараз запишу комусь кружечок українською!».

ЖИТИ У СТОЛИЦІ УКРАЇНИ

Переїзд до Києва стався за два роки, коли знайома запропонувала мені хату, з якої зʼїжджала. А я і чекав такої нагоди — збіг усіх зірок, щоб я переїхав. Це не було метою, хоча необхідністю, може, й було, бо я там працював і витрачав багато сил і грошей на постійні поїздки. Ми розійшлися з тою дівчиною, вона поїхала в Австрію. У мене зʼявилася дівчина в Києві, хотілося бути ближче до неї. 

Зараз я вже не працюю в кавʼярні, живу в центрі, мені 10 хвилин до «Університету», 10 — до «Олімпійської», 15 — до «Площі українських героїв» і до роботи пів годинки. 

Улюблені місця в Києві? Що мені боятися бути попсовим! Звісно, мені подобаються Золоті ворота й ці затишні, маленькі, вузькі історичні вулиці з низькою забудовою, де трафік невеликий і ти відчуваєш себе людиною в місті, що ти нібито керуєш містом, а не місто побудоване так, що ти в ньому губишся. Бачив у тіктоку «Молодий театр», мрію сходити. Бібліотека Ярослава Мудрого і ця її зала монументальна, ці лампи — хто знає, той знає. Не гублюсь у «Метрограді». 

Мені пощастило жити в центрі, тож навколо багато мальовничих місць, люблю парк Шевченка. На рівні маленьких обсесій одною дорогою йду до метро, іншою вертаюсь. Люблю ботсад на «Звіринецькій». Бував на лівому березі, але мені здається, це великий стрес там жити, бо коли ти їдеш вранці чи повертаєшся ввечері, то ніколи не знаєш, чи зараз не бахне тривога. Оці всі світлини, коли все метро в людях, транспорт не їде. 

Порадив би всім подивитись на хіпстерів із центру. Я не хіпстер, але мені подобається, що люди гарно виглядають, модники. Це якесь таке обличчя сучасної молоді саме в Києві, бо, коли був у Вінниці, я бачив, що місцеві хіпстери виглядають не так. 

Подобається місце, де була виставка Алли Горської, — Український дім. Ходжу туди час від часу. У Києві ти маєш незвичайну кількість закладів — хіпстерських, не хіпстерських.

Ти ніколи не відчуваєш, що уже дослідив Київ. Не знаю, скільки тут треба прожити, щоб сказати: «Я знаю Київ у всіх його проявах». Бо він завжди різний і завжди може тебе чимось здивувати.

Маршрутками не люблю їздити, хоч у Севастополі їздив постійно, у нас там їх називають топіками. У Вінниці теж нормально. А в Києві у маршрутці ти можеш тільки харитися на Кличка. Тому люблю метро, особливо як людина з міста, де його не було. І це таке класне відчуття, що коли тебе питають, де Позняки, ти кажеш: «Зелена гілка».

Я ще й київський студент тепер. Хоч мені 26 років, навчаюсь на першому курсі на українській філології. Я завжди хотів кудись вступити. Коли переїхав, поставив за мету опанувати українську, швидко на неї перейти, щоб я принаймні не ніс те російське, що в мене було раніше, сюди.

У Києві дуже багато чути російської мови. Мені, як заросійщеній людині в минулому, людині, яка 22 роки спілкувалася виключно російською, а українську тільки чула, смішно оте «я так прівик гаваріть». У певному сенсі засуджую, бо у нас війна. Навіть після початку великої війни люди не можуть прийти до тями і зрозуміти важливість мови?

Я на особистому рівні зрозумів, що не маю права більше нести якусь російську історію, російську мову в наш український простір.

Тривоги, обстріли, у мене вдома добре чути, як збивають, але я не в окупації. І достатньо це згадати, щоб відчути себе щасливим. 

Для мене, людини, у якої забрали спортивні перспективи, у якої не було жодних перспектив у Криму, дивно, коли хтось скаржиться, що в Україні немає майбутнього. Для мене це, навпаки, майбутнє! Я тільки зараз відчуваю, що в мене є майбутнє, а тоді його якраз не було. Тому я би радив людям все ж таки згадувати, звідки вони є.

І те, що ми як українці маємо наразі, — воно нам не далося за замовчуванням: що ми можемо спілкуватися українською мовою, що маємо українську державність, маємо незалежність. Так, це все база, але за цією базою стоїть велика кількість українських життів.

Мене надихає, коли я згадую, що, дідько, я українською спілкуюсь, дивлюся ютуб українською, читаю українською. Нічого собі! Я ніби в диснейленді й хочу все спробувати.

Я отримав те, чого хотів. Ба більше, те, на що не розраховував. Якщо комусь цікаво, український паспорт у мене таки є. Там своя історія, це було дуже важко. Але не порівняти з тим, у якій ситуації люди з інтернаціонального легіону. Вони у прямому сенсі виборюють право інших на існування, на свою мову, це люди, які мають найбільше право на громадянство, але не можуть його отримати. Хотілось би, щоб вони отримували його швидше і легше за мене.

Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.

​Над матеріалом працювали:

Фотографиня:	Інтерв'юерка:
Саша Дивнич	Наталя Новікова
Редакторка:	Верстка:
Анна Пастушина	Христина Кулаковська
Авторка:
Софія Котович