Олександр Михед, письменник

Олександр Михед, письменник

З письменником Олександром Михедом ми сиділи у парку Шевченка поруч із Жовтим корпусом, досі не цілком реставрованим після російського обстрілу в жовтні 2022 року. Ми говорили про перезаписування простору – вплив загроженості на його відчуття, відбивання спогадів та складання маршрутів. Якби Олександра попросили створити мапу Києва, це була б мапа баскетбольних майданчиків із різних районів. А у центрі стояв би горіх із дворика на Золотих.

У розмові ми небагато згадували про книжки, та одна з них, «Я змішаю твою кров із вугіллям» тут незмінно присутня, продовжуючи велику розмову про простір під час війни. 

МІСТО ЙОВА

Я родом із Ніжина, і якби мене попитали, чи є в мені щось ніжинське, я би сказав, що мій нормальний суржик і мʼяка буква «л» в слові «елєктрічка», вони звідти. І це якісь такі речі, які я знаю в собі з дитинства. 

В Києві я бував часто. У нас із мамою був окремий ритуал: вона організовувала щороку маленьке свято на День Києва, ми з нею вдвох приїздили і гуляли туристичними пам'ятками. І це якісь дуже каштановозалиті спогади.

Коли постало питання, що робити після 11 класу, десь у березні-квітні, коли вже всі інші нормальні діти знали, що вони хочуть робити в житті, мама привезла мене до аномально квітучого Києва, у парк Шевченка, показала на Жовтий корпус і сказала: «Дивись, оце тут можна навчатись, а оце ти будеш бачити кожен день». І це був найяскравіший аргумент. Відтоді у мене є цей сентимент, 5 років навчання в жовтому корпусі Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка неминуче провокують приємні спогади, коли шарюсь по парку Шевченка.

Після вторгнення український простір очевидно помаркований крихкістю, він, мені здається, яскраво відображає зміни довкола нас. Тому що, наприклад, музей російського мистецтва, який перетворюється на Київську картинну галерею, — це розкішний знак того, що відбувається з українським простором. Я закінчував русистику в Інституті філології, і моя кафедра тоді була розділена на російську мову і літературу; тепер, прикметно, вона має назву кафедри східнослов’янської філології та інформаційно-прикладних студій.

Сам парк позначений жовтневими прильотами 2022 року, коли був перший великий обстріл шахедами по Києву. Ми саме верталися зі львівського BookForum і, коли пішли перші новини про масовий обстріл, ясно, що локації не називали, але у мене на ледь живому інтернеті підвантажилася тільки одна памʼятна для багатьох картинка: рука і розсипаний пакет із супермаркета, батон і якісь продукти на сніданок. По тому, що довкола, який асфальт і як виглядає перехід, я відразу впізнав перехрестя між бібліотекою Максимовича і Університетом. Тоді я відчув, наскільки глибоко вкорінене в мені розуміння цієї точки, цього простору, і тепер перебування тут у мене теж неминуче пов'язане з цим спогадом, це місце відбите в моїй пам'яті, а на ньому є сліди обстрілу. Бібліотека Максимовича, досі до кінця не відремонтована, не всі шибки на місці в корпусі Інституту філології, Грушевський за фанерою — для мене ці знаки дуже важливі: простір, який я знаю дуже добре, теж помаркований воєнним станом.

І оця якась нерозривність мене, вписаного у простір воєнного стану, дуже важить у комунікації з самим собою. 

Бо для мене спогад про весну 2004 року не має зараз жодного значення порівняно зі спогадом про жовтень 2022-го. Та шістнадцятилітня людина, яка блукала по цьому парку в 2004 році, — я до неї вже не маю жодного стосунку. 

ВСІ МИ ХОДИМО ПОРУЧ

Перший рік навчання в університеті я провів у бібліотеці Максимовича, тому що я людина без середньої освіти, але з вищою. Я не знаю якихось елементарних речей ні з фізики, ні з геометрії, ні з географії і живу в якомусь філологічному, міфологічному просторі, пояснюючи райдуги, хмаринки і те, що всередині мене, на дитячому рівні. Я розумів, що хочу займатися літературою, і вступ на русистику сприймав як розширення свого письменницького арсеналу і знання. Спочатку хотілося насититися бібліотечним простором, а потім почалось формування вже своєї географії міста. 

Відчуття Києва в мене повʼязане з районами, в яких жив. Під час Майдану, наприклад, я жив на Воскресенці. І памʼятаю цей шок, коли доїжджаю маршруткою до «Чернігівської», а метро перекрите, — усвідомлення того, що починається абсолютно новий етап: неможливість пересування і контроль влади. 

Воскресенка, до слова, — дуже цікавий простір, бо тобі простіше через кілька зупинок опинитися в маленькому, задимленому кінотеатрі «Ленінград» (тепер «Дніпро» — ЖК) на Дарницькій площі, ніж, наприклад, їхати в «Жовтень». Він у твоєму світовідчутті значно ближчий, хоча, здавалось би, як щось може бути ближче серцю, ніж «Жовтень». Або, скажімо, парк Перемоги на Дарниці: виходжений всуціль — з улюбленими стежками і спостереженням за дітьми, які намагаються розібрати встановлені гармати на запчастини. Воскресенка — особливий простір щоденних контрастів, особливо навесні, коли у тебе за вікном усе розкішно цвіте, а з самого ранку уже хтось не дуже тверезий лежить у клумбі.

Це неймовірне проживання повсякденної краси, що сусідує із зашкалюванням абсурдності довкола. 

Мої маршрути Києвом — це шляхи людини без машини, тож для мене розуміння певного району, маркується тим, наскільки я знаю місцеві маршрутки. За двадцять один рік у Києві мапа шляхів маршруток простягається від Голосієва, через Позняки до Інституту хімії, в бік ДВРЗ і залізничної станції «Дарниця», і далі в бік Воскресенки, а тоді життя в Гостомелі підтягнуло в цей маршрут ще й Академмістечко. До прикладу, часи навчання в Університеті позначені міфічною 50 маршруткою, на яку ніхто не міг сісти з ВДНГ до Червоного корпуса. В мої роки це був якийсь фантомний вершник без голови з «Сонної лощини» — хтось його бачив, але мало хто на ньому катався. Гуртожиток у нас був розташований на наступній зупинці за парком Рильського, тож трикутник «Либідська» — Голосієве — Виставковий центр теж свого роду жмуток спогадів.

Інший знак  «киянськості» серед решти й у тому, чи ти можеш знайти правильний вихід із «Метрограда», або тепер перекодовуєш свідомість із радянських назв станцій метрополітену на сучасні. Проспект 40-річчя Жовтня або «Республіканський стадіон» часом усе одно прориваються в моєму мовленні. 

Мені пощастило, що в сусідній кімнаті десь із другого курсу жив Тарас Галаневич, зараз відомий як учасник гурту OY Sound System. Саме Тарас іще на дуже ранній стадії відкрив для мене Центр Сучасного Мистецтва «ДАХ» і «ДахуБраху», завдяки йому я дізнався про GogolFest. І це визначальна річ у моєму житті — сім'я «ДАХу» мене прийняла у своє коло, згодом я курував літературну програму на «ГогольФесті» в 2012-2013 роках, коли вся ця історія була ще на Видубичах. 

Всі ми ходимо поруч. І коли є людина у твоєму житті, яка може за руку відвести і сказати «тобі це треба!», — це дуже важливо.  

Я вдячний батькам за те, що вони підтримували будь-яку мою ідею. Батько досі не може мені пробачити, що після закінчення школи я вступив одразу в університет: на його думку, мені бракувало року сабатікала, щоб я просто почитав і подумав про все на світі. Хоча що я там міг прочитати, що я там міг подумати в шістнадцять! Але їхня підтримка — це сила, яка дозволяла мені експериментувати і дізнаватись нове. В останній рік університету я побачив оголошення, що відкривається набір гідів на ретроспективу Демʼєна Герста в PinchukArtCentre, і чудово пам'ятаю розмову з батьками, які сказали: «Ти нічого в цьому не розумієш, але чому ні?». І я застряг у сучасному мистецтві дотепер – просто тому, що тоді вони підтримали моє зацікавлення великою незвіданою на той момент сферою. І в РАС я пропрацював років пʼять, до Майдану. 

Також на мій перший рік університету припала Помаранчева революція, яка стала важливим моментом, плюс усі ті дискусії всередині університету й у середовищі. 

І от фраза «як цікаво довго жить» — вона про це в тому числі. Мені, наприклад, цікаво, чи молодше покоління знає, що на «Театральній» за фанерою із розписом до сих пір захована голова Леніна. Це дуже цікавий сюжет нашої умовної декомунізації – коли ми не знаємо, що з цим робити, і значно простіше нашарувати зверху нову картинку і вдати, що ніякого Леніна там немає. Але мені здається, що все одно ці речі в міському просторі й суспільстві, задраповані, заховані, а не переформатовані, будуть болісно відгукуватися.

З-поміж адрес, що вміщують спогади суто людського виміру, — для мене дуже важить Інститут літератури біля стадіону Лобановського, бо це місце, в якому я пропрацював десять років і де мав можливість почути наживо важливих літературознавців, які вже відійшли. 

ПЕРЕЗАПИСАНЕ

Київ — це та точка, в якій маю відчуття дому. Це моє місце сили й місце, яке болить. Але 4 роки до вторгнення я жив у передмісті, це мій простір існування, він мені більше важив, і після деокупації Київщини ми з друзями поїхали дивитися, що росіяни зробили з Бородянкою, Ірпенем, Гостомелем, поїхав у вандалізовану квартиру батьків, в яку влетів шматок снаряда. Ці локації записали мій досвід повернення Київщини, котрий відчувався значно тонше, ніж повернення в Київ (про втрату дому й досвід його батьків під російською окупацією в Бучі Олександр Михед розповідає у книжці «Позивний для Йова», розпочатій у перший день повномасштабного вторгнення — ЖК).

Більшість моїх відчуттів і досвідів повномасштабне вторгнення повністю перезаписує: довелося заново вчитися писати, читати, заново вчитися бачити смисл у літературі загалом. Так само довелося над собою попрацювати, щоб наново віднайти сенс у кіно. У перші місяці вторгнення в чернівецькій казармі єдине, що я міг дивитися, — «Великого диктатора» Чапліна, по 15-20 хвилин, просто хоч якесь відволікання. Лише згодом зміг знову піти в кінотеатр, де в замкненому просторі з вимкненим телефоном намагався ігнорувати зовнішній світ, і поступово заморожені відчуття почали повертатися.

Є ідентичність письменника, і вона найважливіша в цій історії.

Мій текст для мене є шматком болючого досвіду, який вбирає певний прожитий період. І болю стільки, що, коли кладеш ці факти на папір, розумієш, що жодна свідомість не може це витримати. І простіше було би не фіксувати для того, щоб не пам'ятати. А коли натрапляєш на якісь тригери чи згадки, розумієш, що воно стерте в такий дрібний порох пам’яті, що тобі доводиться його під величезною лупою роздивлятись.

«Я змішаю твою кров із вугіллям» усі ці роки лишається актуальним текстом і найстрашніше, що це скринька часу, запакована з зими 2016 по весну 2020 в цих містах і цих історіях, і вже ніколи не буде так, як раніше. Останні видання тексту виходять із новою післямовою, яка розказує, що відбулося з цими містами після вторгнення. Уже немає декого з  людей, героїв цієї книжки, чиї голоси зафіксовані тут.

«Котик, півник, шафка» повністю написаний у чернівецькій казармі, фінальне редагування «Живих» відбувалася під час проходження БЗВП. І це дивовижна річ, коли книжка може тримати мою увагу в процесі, де є тільки суцільна втома.

ТОПОГРАФУВАННЯ

Я живу в місті, не глибоко занурюючись в його історичний контекст, а насолоджуючись, можна сказати, нагло користуючись його красою. Він усе ще шумний, забудований, зі своїми хибами, які нікуди не поділися, просто у нас закохані очі.

Але, як на мене, є така особливість, що на українські міста найкраще дивитись у травні. 

І цей короткий період духмяності я надзвичайно ціную. І квітучість Києва дуже важлива в захаращеному багатоповерхівками просторі, де погляд постійно у щось впирається. На Золотих воротах є один дворик, де росте горіх, і оскільки я абсолютно шалений до горіхів взагалі, а до молодих тим паче, то вже кілька років ходжу туди перевіряти, чи вже вродило новий врожай. Така моя приватна київська історія. Вони падають, ти ходиш і шукаєш залишену тобі природою закладку зі свіжими горіхами, а там як пощастить.

Це смішно, але хай скільки жартують над бульбашкою із її залежністю від фільтр-кави,  але і мені нікуди не подітися: на смак Київ мені асоціюється з фільтром. Ну, або хоча б американо. Запах — це, очевидно, булочки з «Ярослави». Плюс, звісно, амбре Глибочицької – теж неминуча річ, і не треба вдавати, що Київ пахне умовним кардамоном. Київ звучить ППО і прильотами, а у вечори без тривоги вухо все одно вихоплює ті звуки, що нагадують ППО і прильоти, хоча насправді це хтось вибиває килим чи сміттєвоз перевертає контейнери. А на дотик Київ — це зайти в улюблені книгарні пошурхотіти сторінками й дізнатися, в який колір українські видавці почали фарбувати корінці і які ще сто пʼятдесят невідомих тайтлів підліткового фентезі видали.

Я маю в голові мапу публічних баскетбольних майданчиків. Коли від «Київпроекту» піднятися сходинками до 53 гімназії там можна знайти розкішний відкритий майданчик із деревʼяним настилом, який виглядає як цілком собі — бруклінська історія. Над ним нависає будинок, і коли на неї падає сонце, це шалено кінематографічна штука. І таких локацій у різних районах я знаю з десяток, вони для мене – зарезервовані спогади.

Мої місця сили — це простори, в яких я можу відключитися: кінотеатр «Жовтень», театр із гарною пʼєсою, книгарні, баскетбольні майданчики, де я перебуваю в потоці емоцій і можу сфокусуватися або на грі, або на історії, яку мені розказують, або перебираючи книжки. Тому що перебування у книгарнях — це один зі способів заспокоєння. Чи це «Сенс» на Хрещатику, чи «Книжковий Лев» на Подолі, чи «Книгарня-кав'ярня Старого Лева» на Михайлівській. «Книжковий лев» під час перших блекаутів був місцем, яке рятувало. 

Мені цікаві мікроісторії киян, самого міста. Наратив про київських відьом бісить і здешевлює міську літературу, натомість мене цікавить урбанізація київських текстів. Тут насамперед згадують Валерʼяна Підмогильного, але зараз я перечитував «Дівчину з ведмедиком» Віктора Домонтовича, і це розкішний текст, який має купу вимірів. Цього разу я насолоджувався географією, зображенням мікродеталей, простору. Так само мені здається дуже цікавим експеримент Світлани Тараторіної з «Лазарусом» — оповідь про Київ початку XIX століття крізь перспективу фентезі та спроба виписування нового київського тексту.

Я люблю Київ за хороших людей. Я не люблю Київ за поганих людей. Гадаю, наше місто — розкішний приклад мультискладовості і багатоголосся українського суспільства. 

Ця неналежність Києва, і при цьому належність нам усім, вона про те, що тут будь-хто може стати будь-ким.

Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.

​Над матеріалом працювали:

Фотографиня:	Авторка та інтерв'юерка:
Христина Кулаковська	Софія Головко
Редакторка:	Верстка:
Анна Пастушина	Крістіна Паращєвіна