Влад та Рома, фонд «Обійми»




У перші дні повномасштабного вторгнення Росії в Україну Влад долучився до тероборони Києва, і паралельно збирав кошти для гуманітарної допомоги і закупівель амуніції. Разом з однодумцями створив БФ «Обійми» і продовжує свою волонтерську діяльність. Команда «Жителів Києва» записувала розмову з Владом на складі фонду, де познайомилась з командою.


На фото Влад разом Ромою — піар-менеджером і менеджером з комунікації

фонду «Обійми».



Волонтерство


24 лютого я прокинувся о 8:30, побачив повідомлення від моєї асистентки про те, що почалася війна, що були ракетні удари. Я не можу замінити зараз це слово, я охуїв. Ми одразу зібралися з матусею, вона живе поруч у сусідньому будинку, пішли закупили продукти. Перші два дні ми були вдома, однак зрозуміли, що якщо ми будемо сидіти вдома, то можна з’їхати з глузду, треба зробити щось корисне. Думали здати кров, однак щось із цим не пішло, і вже на третій день ми пішли зі знайомими до ТрО.


Спочатку нас приєднали до загону, однак майже з першого дня ми зрозуміли, що наша активність значно краща в організаторських, пошукових справах. За перший день ми зібрали близько 190 тисяч, аби нагодувати солдатів. У тому батальйоні взагалі спочатку був хаос, я думаю, як і в кожному ТрО, ніхто не був до цього готовий. Не було кухні, а треба було нагодувати майже тисячу людей. Добре, що під нашим штабом був магазин «Сільпо», ми на ці кошти закуповували м’ясо, сир, хліб, чаї, каву, овочі, які ще були на той час, і робили бутерброди. Я ніколи не думав, що в мене, вегетаріанця, буде мозоль від нарізання ковбаси. Так із третього дня війни ми разом із моєю мамою почали працювати на благо нашої країни в ТрО.


Потім ми пішли з того батальйону, де були із самого початку до кінця березня, оскільки дізналися, що там зливається частина продуктів, які ми вже потім привозили фурами, десятками тонн. І з людьми, з якими ми працювали від самого початку, ми відокремилися й перейшли до іншого батальйону, де зустріли чудових військовослужбовців. І ми також стали військовослужбовцями, приєдналися до добробату й почали допомагати цивільним.


фото: Instagram БО «Обійми»

Ми допомагали людям на щойно деокупованих територіях. Оскільки ми самі військові, то мали можливість потрапити до них першими, що є важливим. Також мені щотижня телефонує величезна кількість пенсіонерів, ми готуємо для них сухпаї, ліки. Допомогли кільком притулкам, стабільно допомагаємо Інституту акушерства й педіатрії.


Підтримали мам із новонародженими дітками і трішки старшими, тому що підгузки й дитяче харчування дорогі і їх було важко знайти. Ми забезпечували й забезпечуємо їжею кілька притулків для тварин і просто по селах їздили годувати. Періодично збираємо буси з їжею і медикаментами та відправляємо на Харків, відправляли в Миколаївську область. Забезпечуємо їжею та амуніцією військових нашого батальйону.


Конкретно я щодня займаюся чимось новим, шукаю ресурси.

Європа зараз стала менш лояльною у справах гуманітарки. Коли ще в перший місяць давали всім, то зараз європейці кажуть: «Ми пацифісти, ми не хочемо допомагати військовим». Що є величезним абсурдом, тому що кожен українець знає, що більша частина військових у ТрО, ЗСУ, добробатах — це мирне населення, яке змушене взяти до рук зброю і йти захищати країну не за власним вибором, а тому, що ворог прийшов до нас у країну, тому що наш народ убивають, знищують.


Постало питання, щоби відкрити благодійний фонд, аби мати можливість працювати з міжнародними організаціями відкрито, так, як вони люблять, вони мають дуже багато правил співпраці.


фото: Instagram БО «Обійми»

Постало питання, щоби відкрити благодійний фонд, аби мати можливість працювати з міжнародними організаціями відкрито, так, як вони люблять, вони мають дуже багато правил співпраці. Ми вирішили організуватися у структуру, більш зрозумілу для них. Так на третій місяць війни ми знайшли величезну кількість людей із величезними серцями, з якими об’єдналися і створили благодійний фонд «Обійми». Усе задля того, аби мати можливість обійняти якомога більше людей, допомогти тим, хто зараз у важкому становищі, підтримати кожного, хто потребує підтримки. Зараз це просто конче важливо.


Я вкладав свою частину коштів у виготовлення бронеплит, знайшов контакти за кордоном, де зміг закупити якісний метал для бронеплит 5+ класу. І завдяки своїм зв’язкам, знайомствам, які здобув уже під час війни, у мене з’явилася можливість зробити це за менші гроші і продавати його за такі ж менші гроші. Наприклад, якщо в Європі такий комплект коштує 700–800 євро, то ми його продавали за 300–350 доларів. Так ми могли з цих коштів далі забезпечувати солдатів чимось необхідним. І просто мали можливість продати 100 бронежилетів із якісного металу за низькою ціною, тому це дві добрі справи в одній.


Після продажу першої партії ми вклали гроші в закупівлю ще двох партій. Грошей не вистачило, тож зараз ми ведемо кампанію збору коштів, щоби забезпечити ще 200 військових, це 400 плит, по дві в комплекті. Ми вже знайшли частину коштів, близько 40 комплектів поїхали в напрямку Бахмута, Миколаєва, 5 комплектів до Харкова.


фото: Instagram БО «Обійми»

Гроші — це щось таке, що постійно кудись витрачається, постійно потрібно їх поповнювати. За цей час ми з моєю командою зібрали і витратили близько 10 мільйонів гривень. У мирному житті 10 мільйонів гривень звучить як щось таке ого, однак під час війни це майже нічого, тому що тільки одягнути 4 тисячі солдатів у літню форму, взути — це вже буде ого. Взимку ми готували зимову форму, тільки стало тепло, ми зрозуміли, що потрібна літня. Я вже не кажу про шоломи, бронежилети, тепловізори, приціли, машини, це все коштує величезних грошей.



Ти постійно щось шукаєш, шукаєш ресурс, аби забезпечити військових, ресурс, аби допомогти цивільним.


Для мене неможливо відокремити якусь соціальну групу, усі люди, і всім потрібна допомога. Комусь, хто покинув свою домівку, треба допомогти облаштуватися, комусь, хто пішов воювати, треба допомогти воювати ефективніше.

Зараз усі допомагають літнім людям, мамам із дітками, а є ще та частина населення середнього віку, яка залишилася без роботи зараз, і люди просто не можуть собі купувати продукти. У мене є одна чарівна жінка з шестирічним сином, у якої нема зараз роботи через війну, вона не мала чим прогодувати дитину. І коли вперше ми до неї приїхали, вона дуже розплакалася. Їй було соромно просити допомогу. І багатьом соромно, більшість, хто телефонує, починає з фрази: «Нам дуже соромно, але…». Не має бути соромно, час зараз такий, і це нормально просити допомогу, це нормально, коли ми можемо згруповано допомагати. Тепер ця жінка в себе на районі знаходить людей, яким також потрібна допомога, ми привозимо їй продукти, вона їх роздає і скидає нам фотозвіти.


Зараз для роботи з усіма меценатами, з фондами, необхідні фотозвіти, що для мене незвично. Я й до війни займався волонтерством, працював із дітками з особливостями розвитку, а також із дітками, хворими на рак. Здебільшого мені було не дуже зручно викладати це в інтернет, хіба що тоді, коли якісь збори коштів були. Я вважаю, що якщо ти допомагаєш людині, ти це робиш просто, а не для того, аби показати, аби хизуватися цим. Однак війна змінила і цей момент, тепер доводиться все знімати, фіксувати, аби довести, що ти раціонально розподіляєш ресурси, які тобі дають. Я готовий робити все, що потрібно, аби ці ресурси продовжували приходити, щоб ми могли далі допомагати людям, які цього потребують.


фото: Instagram БО «Обійми»

Мене зараз оточує чарівна команда з 20 людей, кожен із яких унікальний, особливий по-своєму, кожен робить щось краще від себе для нашої спільної мети, аби ми разом могли допомагати, обійняти якомога більшу кількість людей.

Мрія зараз одна — перемога.






Дитинство та переїзд до Києва


До війни в мене було кілька напрямків діяльності. Я був комерційним стилістом, знімав рекламу для великих компаній, це приносило мені гроші. Також я був квір-перформером, займався перфомансом у нічних клубах, на фестивалях, робив мінівистави здебільшого без слів із декораціями і зміною костюмів, які створював власноруч. А ще я майстер медитації.


Найулюбленіший мій перфоманс був минулого року на фестивалі «Іскра». Він був базований на моєму особистому житті. Про товстого хлопчика-гея, до якого ніхто не приходить на день народження, у нього немає друзів, а замість привітань він отримує лише аб’юз. У якийсь момент його рятує молитва, звернення до вищої сили, яка каже йому знайти в собі іскру. Він знаходить і виявляє себе унікальним, сильним і світлим, знаходить таких же диваків, із якими відчуває повагу й любов.


Я виріс у Кіровоградській області, в маленькому містечку Бобринець, де було населення 15 тисяч. Моє життя там було суцільним пеклом. Наприклад, мене одного разу запросили до групи «Нехай Шаст-підор здохне», де було голосування, чи хочуть, щоби я здох. І люди масово голосували, що так. Пам’ятаю свій випускний, коли йду по головній вулиці з атестатом і золотою медаллю, знаю, що звалю звідси, а в мене кидають каштанами.


Я все дитинство був інакшим на фоні всіх пацанів, які грають у футбол і комп’ютерні ігри. Я з 4 років займався бально-спортивними танцями, співом, виступав на кожному концерті, був відмінником і хотів одягатися інакше. Моя матуся мені допомагала, ми їздили до Кропивницького, де купували, наприклад, футболочку зі стразами, уже тоді я мав свій смак. Я не говорив відкрито про свою орієнтацію, коли усвідомив, що я гей. Там не можна було цього робити. Я навіть намагався створювати ілюзію того, що я закоханий у когось із дівчат, щоби мене хоч трохи попустило, однак це не працювало.


Моя мама з дитинства казала мені, що я можу все, треба просто вірити й робити. Це мене рятувало, я знав уже з дитинства, на що здатний. Кожного разу, коли мені казали щось неприємне, коли в мене плювали, я собі просто повторював: на мене чекає щось велике.


Я кричу на кожному прайді, що права людини понад усе.

Просто люди дуже погано розуміють, особливо наше українське суспільство. Я просто зараз в інтернеті спостерігаю декілька постів про побиття ЛГБТ-людей, у коментарях пишуть, що так вам і треба. Люди не розуміють, що вони ставляться до ЛГБТ-українців, як рашисти до нашого народу, абсолютно відмовляються вислухати позицію цих людей, натомість є злість, ненависть, агресія і бажання знищити.


Я розумів, що хотів переїхати в Київ, тут мене вже чекали люди, з якими ми познайомились в інтернеті, було ком’юніті. Ще коли я був у 10 класі, ми з матусею приїхали до Києва і я пішов перший раз із компанією дорослих до гей-клубу, мені було 15, а їм по 23. Я сказав мамі куди йду, а коли вона запитала чому, то я відповів, що там безпечно, бо там немає п’яних і невміняємих мужиків. Десь до 17 років я не зізнавався, поки не сталося нещасливе кохання, я наклюкався і розповів. А згодом зателефонував їй із гей-клубу, сказав, що виступаю на сцені на підборах і буду цим займатись.


фото: Instagram Влада

Моя мама — героїня, вона витримала зі мною мою дитячу травму, я з 13–14 років був змушений пити з хлопцями й дівчатами, бухати більше за всіх, бо це було єдиним способом стати крутим. І воно просто ввійшло у звичку. Я позбувся цього 4 роки тому, зараз люблю себе, своє тіло і здоров’я. Вона мені допомагала впоратися також із зайвою вагою, я хотів позбутися її перед поїздкою в Київ, проходив курси дієт, займався спортом, ходив на масаж, за рік скинув 25–27 кілограмів. На свій випускний був б’юті-квін.




Я полюбив Київ за те, що знайшов тут своїх людей, які мене розуміли. Тут коли десь у компанії кажу, що я гей, то хтось може відповісти: «Клас! Чувак, я теж», замість того, що тебе б’ють мордою по асфальту.



ЛГБТ-активізм


Я виступав у гей-клубах під псевдонімом Гуппі, почав робити зовсім новий для України напрямок. Я приніс, умовно кажучи, квір-культуру, яку тоді в андерграунді відкрито не називали квір. І якось так потроху із клубним світом Києва формувався я, ми один одного формували. У якийсь момент я зрозумів, що в мене є суперсила надихати. Люди підходили до мене й казали, що бачать, як я насолоджуюся собою. Якось дівчинка підходить і каже, що довго не насмілювалась одягти сукню з відкритими плечима, а завдяки мені наважилася.


Де б я не був, коли люди бачать мене справжнього, відкидають стереотипізацію, то вже не я пояснюю комусь, мовляв, я такий самий, як і ти, а ті люди, які поруч, які бачать мене як людину. Це круто.

Я дуже пишаюся людьми з ЛГБТ-спільноти, які зараз служать в армії. І це ми знаємо про тих людей, які відкрито говорять, а тепер уявіть, що мінімум десята частина тих, хто служить, це геї та лесбійки. За статистикою десята частина чоловіків — геї. Є величезна частина, які мовчать, які досі бояться. А ті, які відкрито говорять, показують, що ми такі ж люди, як і ви, у нас такі ж цінності, ми так само хочемо захищати свою країну.


У мене немає наміру себе приховувати, навіть якщо війна, стрес. Як ви можете мені зараз сказати щось про мою орієнтацію чи що я занадто манірний? Камон, я сплю по три години, здоров’я своє кладу. А ми реально перший місяць працювали без стопу на горі енергетиків. Так насправді і сталося, що в більшості людей відпали всі запитання, бо вони побачили мою роботу.




Я вірю в закони карми, у те, як влаштований Всесвіт. Ні в кого немає права порушувати чужу волю, чужі кордони, вчиняти насильство. Якщо ти знищуєш, ти втрачаєш статус людини. Я залишаюсь тут саме тому, що на нашу землю прийшли знищувати. У мене свої стосунки з Україною, але я ставлю на паузу злість і образу, бо гинуть люди, відбувається геноцид нації, ніхто не має права цього робити. Як я виїду в іншу країну будувати своє життя, знаючи, що тут люди помирають? Для мене це нонсенс, я не знаю, як би я собі пробачив. І я розумію, що зараз Україна — це захисний бар'єр для усього цивілізованого світу. Війна йде проти прогресу, проти свободи. Якщо Україна ляже, ця війна прийде туди, куди я би поїхав.



Над матеріалом працювали

​Авторка та транскрибаторка:

Інтерв'юерка та транскрибаторка:

Софія Котович

Богдана Горбань

Коректорка:

Фотографиня:

Анна Пастушина

Христина Кулаковська


Знаєте когось, хто може стати героєм нашого проєкту? Заповніть анкету та поділіться історією цієї людини