Олександр, ілюстратор

Олександр Грехов, ілюстратор

«Я народився у Потсдамі, і якраз перед Чорнобилем ми з батьками переїхали до Києва. Все своє життя я живу в Дарницькому районі, бували переїзди, але все одно повернувся сюди. Дитинство провів тут серед будинків, до центру було далеко, найближче метро — Осокорки, куди добирався маршруткою. Я не маю до цього району якоїсь любові, просто так склалося, що я тут, звик, мені добре. У будні іноді втікаю гуляти в парк Партизанської слави, де нікого немає, крім мам і дітей, шашлики всі смажать на вихідних.

Київ для мене — як колишній, із яким погано розійшлися. Нескінченні вивіски, забудови, реклама, яка б'є у вічі. Є хороші моменти, які можна згадати як перше побачення, особливі місця, спільні знайомі. Але дивишся на нього, і боляче. Я навіть не знаю, за що його можна сьогодні любити, хіба що із заплющеними очима — все обписано навколо.

Я люблю не саме місто, а місця люблю і людей у ньому.

Якби я малював ілюстрацію про Київ — у мене є незакінчена серія з балконами — я б малював із вивісками нотаріуса і обміном валют обов'язково. А можна все знести і заново побудувати?))

Я думаю, що місто дуже впливає на візуальну естетику людей, усе, що бачимо і чуємо. Якби я народився в Парижі, у мене були б інші ілюстрації, а може, я взагалі б їв багет і насолоджувався життям. Київ розвиває у своєму жителі навичку виживання, як на мене. Ми ніде не пропадемо, до всього вже звикли.

Чому ми перестаємо любити місто? Нам усе одно. Жителі не знають міста і далі свого району і роботи нікуди не їздять. Ми живемо в маленьких квартирах, у людей сильна зацикленість на своїх територіях — ніхто не думає ширше.

Люди перестали цікавитися своїми сусідами, їм байдуже на стан під'їзду. Далі це поширюється на вулицю й місто.

Може, так відбувається тому, що для багатьох це не рідне місце, адже приїжджають сюди працювати. Сумно.

Я займаюся ілюстрацією останні чотири роки — для мене це рефлексії, що переносяться на картинку, самовираження, за які мені ще й платять. Останнім часом більше людей стежать за моєю творчістю і з'явилася можливість якось впливати на аудиторію, захотілося доносити сенси.

Якщо є якісь маленькі соціальні проблеми і я можу допомогти зібрати тисячу голосів на підпис петиції про ліквідацію Окружного адміністративного суду Києва, наприклад, — чом би й ні? Найпростіший — ледачий активізм: лежиш на дивані і клацаєш на кнопочку. Тому я став частіше реагувати своїми роботами на різні проблеми суспільства. Підписаний на всі новинні канали і постійно стежу за новинами. Іноді я можу вже за годину після новини намалювати роботу і викласти в мережу. Політика завжди викликає більший резонанс у публікаціях, оскільки наше суспільство заполітизоване.

Щоб бути почутим у своїй творчості, потрібно просто думати. Якщо є якась тема, яку хочеш розкрити, то ти вже на шляху до успіху. Можна просто зробити цікавий проєкт — добре, коли воно чіпляє. Або ти розкриваєш якусь відому тему інакше, як мій проєкт із портретами Шевченка, наприклад. Зараз я цілком націлений на Україну у своїй роботі — один із небагатьох ілюстраторів, який замкнувся у своїй країні. Мені цікаво працювати над темами, які можна розворушити. Цікаво «колупатися» тут, не виходячи за якісь межі.

Я відкрив інший Київ для себе десь вісім років тому, вже в дуже дорослому віці. Раніше жив за графіком дім — робота — дім, а потім щось перемкнулося в мені і я почав досліджувати місто, заходити в незрозумілі дворики, читати. Ось так і знайшов двір із фазанами біля «Київської Русі» і стару дерев'яну церкву (Макаріївський храм), де у дворі живе кролик, якого я іноді приходжу годувати морквою. Двір із фазанами належить родині нинішнього власника вже 100 років, кілька поколінь жили в цьому будинку. Він судиться з новобудовами, тому що вони його оточили з усіх боків, по будинку пішли тріщини. А новобудови судяться, адже їм заважає крик півнів.

Мій улюблений маршрут для прогулянки проходить через Золоті ворота, Рейтарську, Стрілецьку біля «Косатки», Львівську площу, Академію мистецтв.

На Татарці для мене місто завмерло з часів 80-90-х, тут іще можна дихати і мало реклами, відносно мало транспорту і тихі вулиці. Під час карантину ми з подругою ходили на Щекавицю, дивилися фільми на ноутбуці, влаштовували собі кіновечори. На Майдан я не ходжу. Фотографії з покемонами? Ні, дякую».

Олександр Грехов, ілюстратор