Жителі Києва під час війни. Другий тиждень



Друзі, зараз кожен з нас є героєм. І той, хто лишився вдома і веде інформаційну війну. І той, хто поїхав і рятує себе та свою сім’ю, хто приймає у себе людей, дає прихисток для багатьох, допомагає з їжею, хто пішов у територіальну оборону, рятує тварин. Наші герої — це наша армія, медики, пожежники. Усі зараз залучені.


У команди проєкту “Жителі Києва” поки немає можливості знімати та брати інтерв’ю, тому ми вирішили все робити онлайн. Хочеться документувати події, які відбуваються зараз через історії місцевих.


Бережіть себе. Ми переможемо.



Настя, режисерка, організувала з друзями у Вінниці гуманітарну допомогу


У ніч до того, як усе почалось, я планувала активний робочий тиждень і заняття спортом. Мені чомусь здавалося, що це все сюр, що цього всього просто не може бути, що це якийсь конфлікт на один день і воно просто закінчиться через добу максимум. Так не сталось. Я збиралася їхати кататись на сноуборді та втілити свою дуже давню мрію — на два тижні поїхати в Карпати, щось орендувати одній і писати, писати сценарії, писати ідеї, усамітнитись.


Ми з хлопцем виїхали з Києва на другий день і поїхали до батьків у Вінницю. Об’єднались у Вінниці з друзями і влаштували свій маленький фонд, займаємося гуманітарною допомогою, збираємо кошти, відправляємо на Київ, на Харків. Куди з’являється потреба, туди і відправляємо.


Наші посилочки доставляються до місця, і немає більш радісних новин, коли ми розуміємо, що воно знадобиться і нагодує якусь велику кількість людей, що буде корисним. Ми зараз усі молимось, щоб автобус до Харкова дійшов і привіз ту важливу допомогу, ліки, яку ми всі спакували.


Ми постійно приймаємо біженців, кожного дня у нас рукавичка, намагаємося якось підбадьорити трошки людей, які приїжджають з Києва, з Харкова, з гарячих точок, п’ємо чай і намагаємося говорити про те, яким прекрасним буде життя після перемоги і як ми всі будемо це відбудовувати. У перший день моєї ночівлі у Вінниці ми прийняли хлопця з Києва, який сам їхав на мотоциклі та в переносці віз кота, бо не зміг лишити кота самого в Києві.


Найкраще, що з нами сталось у цій всій жахливій ситуації, — це те, що ми зрозуміли, яка неймовірна нація ми є, наскільки багато сильних людей є навколо нас, наскільки ми всі потужні і наскільки ми всі відчули свою землю, наскільки ми відчули, що нам хочеться за неї боротися, і наскільки ми вдячні тому, що наша влада і наш Президент робить для цього все можливе і стоїть за цими інтересами.


Наш дух має вистояти це, ми маєм це вистояти, але сподіваюся, що... дуже сподіваємось, що це все закінчиться якнайшвидше.


Нам дуже сильно хочеться бути корисними, як і дуже-дуже багатьом українцям, які, хай де вони є, намагаються робити те, що вони можуть. У цьому і є наша сила. Нам усім, хто поїхав, зараз потрібно відключити почуття провини, бо я чула від друзів, що деякі так відчувають. Треба просто бути корисними, шукати і робити дрібні, але потрібні речі.



Дана, веде фотощоденник війни, залишилась в Києві

24-го я планувала піти підстригтися, бо через тиждень, 2-го березня у мене мав бути день народження, який я дуже хотіла відсвяткувати, навіть сукню веселу рожеву купила. А ввечері напередодні чомусь дуже рано захотілося спати і я лягла о 22:00. Десь о четвертій прокинулась від сильної тривоги, тоді знов заснула, я живу у Пущі-Водиці, і вибухів у мене не було чутно. О 7:30 прочитала повідомлення від подруги з Мюнхену: «Ти в порядку?» і одразу ж почала читати новини. Ми всі цього очікували, але повірити було складно.

Одразу розбудила маму, написала друзям, дуже важливо було перевірити, чи всі в порядку. З колегами навіть вийшли в зум. Зараз ми постійно на зв'язку з великою кількістю людей, пишемо одне одному, перевіряємо ситуацію, емоційний стан, підтримуємо, ділимося мемчиками, плануємо майбутнє і дуже часто кажемо, як любимо одне одного.

Поки що я вдома, в Пущі, хоча зараз тут навколо стає дедалі більш небезпечно і я вимушена думати, чи виїхати мені ближче до центру міста, хоча їхати теж зараз небезпечно, дорогу обстрілюють «градами».

Питання, чи залишати Київ, переді мною якось не стояло, я одразу знала, що залишаюсь, принаймні, поки це можливо, а я вірю, що це буде можливо до самої перемоги і Київ не візьмуть. Тут мій дім, я відчуваю себе спокійно на своїй землі і не хочу нікуди тікати, хоча мені пропонували багато варіантів друзі з Європи. От Ірландія скасувала візи для українців, а це одна з моїх дитячих мрій — подорож Ірландією, але я хочу поїхати туди не біженкою, а вільною громадянкою вільної країни.

Мені дуже допомагає мій фотопроєкт «Квітковий щоденник війни», я не знала, що він буде аж настільки концептуальним, коли його почала. Після визнання Росією незалежності ЛНР/ДНР я купила троянду, щоб трохи себе розрадити, і тоді ж вирішила купувати по одній квітці щодня і збирати такий букет, що буде постійно змінюватись, оновлюватись і частково в'янути і відмирати, а на третій день сталася повномасштабна війна і всі магазини з квітами навколо мене стояли закриті, тоді я пішла в ліс і знайшла вербу з котиками. Я вирішила, що тепер точно не покину і буду збирати по квітці до нашої перемоги.

Пошук і фотографування нової квітки — це завдання на кожен день, яке допомагає відволіктись на деякий час від новин,

Доводиться іноді викручуватись, наприклад, коли не можна було вийти на вулицю, я зрізала омелу з дерева у своєму саду та гілку абрикосу, а через тиждень вона вже справді заквітла. Подруга принесла мені рожеву азалію зі свого горщика, зараз їхня сім'я вже поїхала. Коли їдуть ті, хто спочатку залишався, стає тривожніше, але я рада, що вони тепер у більшій безпеці. Ті з нас, хто лишається у Києві, — ми такі собі опорні пункти одне для одного, це дуже підтримує.

Завдяки квітам у моєму букеті я можу згадати, що відбувалось у який день, це допомагає мені також не втрачати зв'язок подій, що дуже важливо у ситуації травми.

Познайомилась із сім'єю з села, яке поряд, у них із другого дня війни немає світла. Запропонувала їм заряджати у мене гаджети, прати речі, поки у нас ще є електрика й опалення. Роблю чай для тероборони та для людей, що приходять заряджати свої пристрої. Зв'язки, допомога і тепло між людьми зараз вкрай важливі.

Ще я навчилась за звуком розрізняти «град, «піони» і, звичайно ж, ППО. Звук останніх мене дуже заспокоює, хлопці, що ППОшать, — просто неймовірні! Вірю в ЗСУ і не маю жодних сумнівів у нашій перемозі!

Хоч відсвяткувати, як планувала, і не вдалось, але все одно вдягнула приготовану сукню на день народження.

Слава Україні!


Юра, ТрО Троєщини, актор Театру на Подолі


Якби не війна, я би зараз брав участь у прем’єрі спектаклю і був би на зйомках українського 16-серійного фільму. Перші дні вторгнення я був у складі ТрО Троєщини, ходив з автоматом патрулював вночі район, спав на підлозі у спальному мішку. Спати було зручно та тепло. Я зараз стежу за тваринами друзів, які поїхала, маю свого кота. Я патрулюю двір, у якому живу, перевіряю дахи, допомагаю старенькій сусідці винести сміття, купити продуктів. Чим можу.

Особисто для себе я не бачу сенсу в тому, щоб кудись їхати. І я нікого не засуджую серед тих, хто вже поїхав. Для себе я зрозумів, що я їхати не хочу. Я сам із Запоріжжя, але мені немає до кого їхати, тому сиджу один. Я вирішив, що лишусь у Києві. А нещодавно прокинувся і зрозумів: я народився у незалежній Україні в 1993-му році і в незалежній Україні помру, хай яка вона буде. Я зробив вибір, що буду тут і допоможу, чим зможу. Зараз я в резерві у ТрО, але якщо мене покличуть, завжди готовий приєднатися знову.



Тарас, займається логістикою, готує їжу для ЗСУ, ТрО:


“Якби не війна, я би був у відпустці. Зараз я займаюсь логістикою, їжею, все що завгодно роблю. Якщо треба буде, зброю схоплю і буду бігти захищати.

У нас не просто кухня, ми волонтерську організацію зробили, допомагаємо продуктами лікарням і всім підряд. Зараз нас переключили на ЗСУ, на ТрО, і ми ледве не офіційні постачальники цього всього, одні з. Ясно, що не ми одні, але ми багато робимо, ми годуємо десь тисячу людей на день, якось та годуємо.

Чому лишився в Києві? А сенс? Поїду я — і що? А хто тут буде? Смішне запитання. Чого мені їхати, я тут, я розберусь, усе нормально, дорослий чоловік. Діти в безпеці, дружина теж у безпеці, вони поїхали раніше.

Я охороняю своє місто, а що мені ще робити. Готовий бити москалів. Я там хотів у себе на районі робити щось удома і носити хлопцям, але у мене там Гостомель поряд, тож поки тут у Києві”.




Яна, готує їжу на кухні, шукає обмундирування для тероборони


У моєму житті була сильна невизначеність до війни, і війна стала продовженням цієї невизначеності. Я зараз працюю на кухні. Це кухня, яка годує ТрО… або можна сказати краще, що це державна кухня, отак от. Продукти туди постачає держава, але у зв’язку з тим, що співробітники, які повинні працювати на кухні, розбіглись і роз'їхались, там нема кому допомогти. Тричі на день треба погодувати 700 людей, а там працюють жінки похилого віку, їм дуже важко. Без допомоги молодих не знаю, що б вони там робили. Подала сьогодні заявку, може, я буду офіційним волонтером, тому що знайшлись способи, як отримати якусь амуніцію для тероборони, я зараз цим активно займаюсь.


Ми з друзями об’єднуємось, організовуємо поставки бронежилетів і касок, це найбільш необхідні речі. З ними найскладніше, бо вони найдорожчі і їх потрібно везти з-за кордону, але є ще багато дрібниць, яких теж у Києві вже немає і їх потрібно збирати по Україні чи знову ж таки з-за кордону везти.

Я перефокусувалась на ці задачі, я вважаю, що нераціонально розпорошуватися і намагатися повезти обід пенсіонерам, повезти комусь таблетки і одночасно шукати обмундирування, тому я вибрала для себе цей напрямок. Три дні я готувала, потім я була вдома відпочивала, ну як відпочивала…я прийняла гарячу ванну, щоб просто набратися сил, тому що я знаю, що швидко вичерпаєшся, якщо не будеш цього робити. Це таке стратегічне рішення. Зараз займаюся обмундируванням для тероборони.

Якщо чесно, я стикалася з ситуаціями, коли люди не роблять нічого, вони знаходяться в Києві, але те, що я бачу, це здебільшого такий стан страху і заціпеніння.


Навіть хлопців бачила, які просто.. ніби питають, чим допомогти, але ти їм даєш якісь наводки, а вони кліпають очима. Це такий психологічний стан, він може бути і у тих, хто тут, і в тих, хто поїхав. У мене майже всі друзі поїхали, і я вирішила їх підключити. Якщо хочете допомогти — давайте. Ми зробили чат, і вони займаються, наприклад, пошуком. Я кажу, що вони можуть дистанційно щось робити. Не всі люди вміють самоорганізуватися, навіть коли вони хочуть допомогти”.

У перший день війни мені подзвонив мій друг і сказав, що війна почалась о 6 ранку, і в мене теж першою реакцією був такий ступор, я знала, що це от-от почнеться, але рішень не могла ніяк прийняти.


У мене тут уся сім’я, у мене сусіди пенсіонери 85-річні, і, крім мене, ніхто їм не принесе ліки, їжу, тож я їм допомагаю. Я розумію, що можу бути чимось корисна в місті. Я взяла рюкзак і в тумані пішла на вокзал, квитки взяти не змогла, тому інтуїтивно вирішила повернутись додому. На наступний день зрозуміла, що мені гірше бути десь-інде, аніж бути тут. Я і фізично допомагаю, і розумово. Якби я була у Франції чи Португалії у родичів, наприклад, я би тільки про це думала і не могла би розслабитись, поки це б не закінчилось.




Христина, розвозить їжу та ліки пенсіонерам, мамам із дітками


Якби не війна, я би готувалася до великого BAROMETER International Bar Show, який мав бути і, я надіюся, буде наприкінці вересня. Робила би свою роботу, проводила б час зі своїм сином, продовжувала би своє навчання в Ukrainian film school, читала би книги, бачилася б із друзями, гуляла би по місту, пила б каву. Це було б моє нормальне життя, дуже звичне.




Сьогодні я волонтер, разом із моєю командою ми допомагаємо людям похилого віку, людям з інвалідністю, які залишились тут у Києві, у яких немає нікого. Допомагаємо мамам із дітьми, у яких теж немає нікого. Допомагаємо групам, які в бомбосховищах, забезпечуємо їх медикаментами, продуктами, харчуванням, усім необхідним. Допомагаємо, стараємося зробити те, що можемо, наскільки можемо це зараз.

Це моє місто, це моя країна, мені було би складно поїхати і нічого не робити, тому я залишилась. Залишилась, тому що це стосується кожного, мені здається, що кожен повинен старатися робити щось. Є люди, які нас захищають, нам потрібно допомагати їм. Є люди, які цього потребують, потрібно допомагати цим людям. Неможливо це залишити, поїхати, їх залишити. Просто неможливо залишити своє місто, свою країну, своїх людей.



Віка, волонтерить у школі з друзями


До настання повномасштабного вторгнення росії ми з подругами планували всі разом святкувати 8 березня в Києві. Я чекала на всіх у гості, хотіла показати місто — подруги з Дніпра, Луцька, Полтави. 5 березня за нашим планом усі мали бути тут, але зараз у своїх містах кожна на службі — вони поліцейські.


Із першого дня війни ми з київськими друзями пішли в найближче бомбосховище — у школу. Хто знав, що ми станемо свідками заснування штабу ТрО тут. Враховуючи, що це школа, роботи тут вистачає всім і кожен намагається допомогти. Особисто я встигла прибирати у вбиральнях, у нашому бомбосховищі, де ми наводили мінімальний порядок.


Не так давно до нас приїхало три машини гуманітарної допомоги, де було багато всього. Ми розвантажували її компанією з 15-20 людей близько 40 хвилин. Там були і продукти (крупи, консерви, солодощі, чай, кава, сухі сніданки, дитяче харчування) і памперси, постільна білизна, рушники, ковдри, чоловічі та жіночі речі, і коли ми це розбирали, то мали особливі емоції та відчуття: що весь світ — зараз Україна. Нашим спільним завданням стало сортування гуманітарної допомоги, тому що частина буде відправлена, а частина лишається тут для місцевих і ТрО.


Щодня виникають різні задачі: наприклад, сьогодні ми шиємо шеврони для нашої ТрО. Ми тут стали великою родиною, де кожен допомагає, чим може і вміє. Знаєте, у темні часи дуже видно світлих людей.

Чому я не їду? Чесно, я не знаю, куди їхати і що я буду робити вдалині від рідних, які зараз залишаються у Миколаєві. Буду тут до останнього, а саме — до перемоги. Бути десь поза Україною безпечно фізично, але морально дуже важко.


Команда "Жителів Києва" вірить у перемогу та ЗСУ.



Знаєте когось, хто може стати героєм нашого проєкту? Заповніть анкету та поділіться історією цієї людини