Катерина, співзасновниця організації «Вшануй»

Катерина, співзасновниця організації «Вшануй»

Пам’ятати означає значно більше, аніж відтворювати спогади, це про єдність досвідів та дії, про шанування та вдячність. Парамедикиня та журналістка Ірина «Чека» Цибух створювала нову культуру пам’яті в Україні, світлу та глибоку. «Пам'ять — це відповідальність живих перед мертвими», — писала госпітальєрка. Ідеї та запал Ірини дали початок організації «Вшануй», яка популяризує культуру пам’яті, зокрема загальнонаціональну хвилину мовчання. 

На схилах Дніпра та в зелені Парку Вічної Слави ми зустрілись із Катериною Даценко — співзасновницею «Вшануй». Говорили про те, як місто може стати простором пам’яті, про вдячність, єдність і ритми Києва. Тим часом краплі літнього дощу відбивали свій такт впевнено й невтомно.   

ЗУПИНКА НА ОДНУ ХВИЛИНУ

Усе почалось в Острозькій академії, де я викладаю. У 2023 році я запізнювалась на пару і раптом чую звук на все місто. Це була 9 година ранку. І всі зупиняються: машини, пішоходи, все. Звучить відлік загальнонаціональної хвилини мовчання, а далі — гімн. Мене це так вразило! Забігаю до студентів і починаю плакати. Я ніколи такого не відчувала, щоб усе місто було як одне ціле. Після цього мені захотілось щось робити, щоб така практика була повсюдно. Радилася з багатьма знайомими, зробила презентацію і пішла до Міноборони. Розклала, як то все може виглядати, на три складових: технічну, щоб відлік звучав на все місто і в один час, медійну підтримку та співпрацю з державою й бізнесами. У Міноборони кажуть: «Ідея хороша, але ми не можемо впливати на міста». Тоді я ходила скрізь, куди могла дотягтися: медіа, ветеранські та громадські організації... І якось мені написала Іра Цибух (госпітальєрка, військовослужбовиця, журналістка, загинула 29 травня 2024 року на Харківщині — ЖК), і на зустрічі з нею я побачила, як глибоко Іра досліджує пам’ять та натхненно розповідає про неї, вона мені відкрила цілий всесвіт, де хвилина мовчання — верхівка айсберга. Пізніше я дізналася, що нас заочно познайомила журналістка і моя знайома Оля, з якою я раніше обговорювала свій досвід та ідеї. Так усе й почалось. Зібралась невеличка команда, розподілили, хто що вміє робити, і запустили пілотний проєкт — Ірину лекцію для бізнесів Moment of Honor Community, де вона сконцентрувала базову базу для всіх нас, дослідження, розуміння всесвіту пам’яті, формування культури памʼяті, ритуали і меморіалізацію, а також усе красиве і світле, про що Іра часто говорила. Тоді ж ми поділилися з бізнесами записами хвилини мовчання, де звучить не тільки відлік і гімн, а й пояснення, про що ця хвилина. На той час ми вже мали дві озвучки: чоловічий голос — це журналіст і військовослужбовець Данило Хомутовський, жіночий — радіоведуча Соня Сотник. 

Після загибелі Іри я усвідомила, що мій спосіб переживати складні моменти — діяти.

Наступного дня я створила сторінку та назвала її «Вшануй» (англійською — Moment of honor, як було в Іриній презентації). Вже в липні ми зрозуміли, що час інституціоналізуватися. Символічно, що ГО нам відкрили 29 серпня — у День пам’яті загиблих захисників України та рівно три місяці від дня загибелі Іри.

Хвилина мовчання — це перший крок, проте ми на цьому не зупинимося. Зараз готуємо такий собі гайд для бізнесів щодо правильної комунікації під час трагедій. У нас війна, тож щодня гинуть люди, а досі немає суспільної домовленості, коли ми вводимо день жалоби, як бути бізнесам, як бути іншим містам. Хтось витримує мовчання, хтось виходить із комунікацією про трагедію, інші продовжують крутити рекламу. І ми намагаємося підібрати приклади і знайти межу, коли окей виходити з розважальним контентом, а коли ні. З державою ми також співпрацюємо — розробили й розповсюджуємо дорожню карту для міст, як запровадити хвилину мовчання. У нас близько 30 координаторів у різних містах. У Львові влада дуже йде назустріч, у таких містах, як Вінниця, Рівне, Острог, та багатьох інших це вже давно працює. Натомість Дніпро нас ігнорує, а в Одесі ми два місяці не могли отримати дозвіл на проведення акції, зараз вони там уже проходять. Харківська міська влада також не дуже відгукнулась, вони отримали наші рекомендації, але вирішили зробити по-своєму: замість відліку запровадили дзвони через систему оповіщення, що спочатку налякало людей, бо попередньо ніхто не пояснив, що то означатиме. З Києвом також непросто: хвилина мовчання нарешті звучить у громадському транспорті й на Майдані Незалежності, ввели сповіщення у «Києві Цифровому», і хоча найліпше це спрацювало б через загальну систему оповіщення, котра транслює сигнал повітряної тривоги, але, як мені пояснили, це не прописано в цивільному кодексі, а значить — дозволу нема. Проте до кінця 2025 року в Києві будуть оновлювати систему, тож ми ще повернемося до цього питання. Будемо тиснути, скільки потрібно. Вірю, що в нас все вийде, бо так правильно.

Ще маємо проєкт «Поміж нас» — пам'ятні таблички на спинках лавок із написом: «Тут міг/могла сидіти той/та, хто віддав своє життя за незалежність». Це інтимне нагадування у просторі міста. І це не на кожній лавочці має бути, а скоріше як вкраплення. Цьогоріч вперше відбувся ЧекаFest — благодійний фестиваль у пам’ять про Ірину Цибух. Ми були його співорганізаторами спільно з родиною Іри та Мариною Круть. І продовжуватимемо це робити.

Зараз включеність у тему пам’ятування набагато більша, ніж рік тому, коли ми тільки починали, і це мотивує продовжувати. Коли до нас приходять бізнеси, я пояснюю, що ми не надаємо готового рішення, натомість пропонуємо мільярд інструментів, як це може виглядати, або спільно можемо подумати, що буде близько саме їм: Zoom для всієї команди о 9:00, лекція про пам’ять або щось геть інше, і це буде суто їхній спосіб. Коли я думаю про пам'ять і практики пам'яті, розумію, що ми крок за кроком ступаємо у щось невідоме для нас, досі намацуємо.

ВСЕСВІТ ПАМ’ЯТІ

Якщо дивитися на досвід інших країн, є зовсім мало прикладів, де практики пам’ятування впроваджувалися саме під час війни. Тому в якомусь сенсі ми тут першопрохідці. Хвилина мовчання, наприклад, з'явилась у 1918 році. За однією версією це сталось у ПАР, де на вході до військового цвинтаря поставили табличку з проханням присвятити одну хвилину мовчання пошані загиблим, а другу — вдячності тим, хто повернувся з війни. Інша версія говорить про те, як напередодні закінчення Першої світової війни австралійський журналіст написав у британську газету із закликом присвятити 5 хвилин тиші тим, хто загинув. Ми продовжуємо жити у війні, втрачати наших людей тут, на власній землі, тому наша історія інша й потребує нових підходів. 

Величезний поштовх дала Іра, зокрема своїм похованням. Ніколи не бачила, щоб на прощанні люди аплодували. Це так дивно, коли на противагу традиційним ритуалам, ми чуємо і співаємо українські пісні. Це було про світло і наповнення. І водночас про біль. Пам’ять про людину — це ж не тільки про трагедію втрати, це і про її мрії, цінності та ідеї, про якісь прості речі з життя. Наприклад, любила дощ, смажену картоплю чи орео, як Грєнка (Назарій «Грєнка» Гринцевич — військовослужбовець «Азову», Герой України посмертно, загинув 6 травня 2024 року на Луганщині — ЖК). Про дрібниці, які роблять нас нами. Протягом року ми спостерігаємо, як попит на практики пам’ятування збільшується. Чи готові люди про це комунікувати? Однозначно, так. Чи це страшно і ніхто не знає, як робити це правильно? Теж так. Бо для нас усіх це вперше.

Одна хвилина пам’яті — це найпростіше, що ми можемо зробити. Іра хотіла, аби це стало такою ж базовою та потрібною дією як почистити зуби вранці.

Існує таке поняття, як простір пам'яті — місця вшанування, як-от кладовища або меморіали. У хвилину мовчання, як на мене, вся країна стає простором пам'яті. 

І це дивовижно. Наприклад, я зупиняюсь у Києві, хтось у Львові, Харкові, у Дніпрі. Немає значення, що ми робили — смажили яєшню, бігли на роботу, в школу, читали книжку, ходили в душ. У всіх одночасно звучить будильник, нагадування чи радіо — і на мить ми всі зупиняємось заради того, щоб згадати, що чиєсь життя зупинилось. Це так символічно і сильно.

Зараз ми боремося і за нашу пам'ять. Хвилина мовчання — це щось осяжне, про що ти насправді можеш думати. Згадувати загиблих військових чи цивільних, дякувати живим, хто продовжує нас захищати. Водночас ніхто нікого не контролює, можна згадувати й думати про що завгодно. Просто спинись на хвилину, особливо в Києві, де ми всі спішимо. Нам часто кажуть, що це нічого не змінює, але для мене це передусім щоденне нагадування, яке має довгостроковий потужний сенс. Якщо тобі кожного дня будуть казати, що ти поганий, у якийсь момент почнеш думати, що таки поганий. Якщо щодня тобі робитимуть компліменти, з часом почнеш бачити в собі красу. І мені здається, що хвилина мовчання теж про це: щодня ми згадуємо, хто ми та хто наш ворог, і в якомусь ідеальному для мене світі це буде впливати на те, як ми себе усвідомлюємо, — люди припинятимуть говорити російською, слухати російську музику, казати, що у всьому винна влада, почнуть вірити в Україну, перемогу і щось для цього робити. Це щоденне нагадування, яке крапає, як вода, і точить камінь.

ПОСПІХ І ТИША У КИЄВІ

Я з маленького містечка Лубни на Полтавщині. У Києві не хотіла навчатись, бо мені здавалося, що це місто мене зіпсує. Дуже люблю свій полтавський суржик, який інколи проскакує. Мене виховала Острозька академія, це була спільнота великої любові. І от у 2019-му я відчула, що в Острозі мені вже тісно, й вирішила їхати до Києва. Перший час він мені був дуже незрозумілий, я його сприймала винятково із привʼязкою до метро. Сильно хотілося культурного життя, але це настільки велике місто, що ти губишся й часом не можеш зрозуміти, що вартує уваги. Зараз Київ став набагато ріднішим. Я його люблю і ненавиджу водночас. Люблю через те, який він красивий навесні, за його дворики, виставки, кав'ярні та смачну їжу, за тисячу й один рецепт київського торта, за ботсад на «Звіринецькій», де є місця без асфальтованої дороги, і там така дичайша природа. Київ якось ніби знищує і виховує водночас. Знищує через те, що ти в цьому темпі забуваєш узагалі, що є щось таке спокійне, просте, людське, насолода життям. Він знищує твій час через вічну дорогу з одного місця в інше. І я дуже його люблю, бо саме тут я зустріла неймовірних людей. Люблю за те, що він такий дурний, розумний, милий, добрий, скляний і сірий водночас. З усіма його каштанами й клятими багатоповерхівками. За те, що є за що повоювати з владою. Бо це теж постійно стимулює до якогось руху. Ще я зрозуміла, що реформи в Києві — це, звісно, чудово, але якщо вони не робляться в маленьких містечках, то абсолютно пофіг, що тут відбувається у твоїй бульбашці. По хвилині мовчання ми бачимо, як різні містечка, маленькі й великі, підтримують ініціативу, працюють над цим, намагаються вдосконалити практику. Натомість Київ ми бачимо як величезну неповоротку машину. Це передусім про масштаби міста, але й про ініціативність влади також.

Спочатку я жила на «Либідській» із дуже дивним для Києва видом із вікна: я в багатоповерхівці, а за вікном приватні будинки. Це було прикольно і насправді дуже красиво. Мені болить, як у місті зникають оази, як усе забудовується. Дуже люблю «Арсенальну» — цей район, мені здається, про мене: такий ніби центр, але не Хрещатик, тут багато зелені, парк, Аскольдова могила, можна собі подумати, побігати, кави попити, смачно поснідати. У цьому місці ми вперше зустрілись із моїм майбутнім чоловіком. Гуляли біля Лаври, довго дивилися на зорі, слухали Київ, пили вино. А ще говорили про Революцію гідності, бо він брав участь, а я ні. І я прям розпитувала, як це відбувалося. Так сталося моє глибше знайомство з містом через людину і через місце. І я тоді вперше за довгий час у Києві стишилась. А ще одне з моїх місць сили — Замкова гора. Ми там весілля робили, два місяці чекали дозволу провести цей день там! Тамтешні краєвиди неймовірні.

Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи в монобазі.

​Над матеріалом працювали:

Фотографиня:	Авторка та інтерв'юерка:
Маргарита Бібікова	Олександра Лозовик
Редакторка:	Верстка:
Анна Пастушина	Крістіна Паращєвіна