Катерина, співзасновниця книгарень «Книжковий Лев» і «Плекай»

Катерина на фоні книгарні на Подолі

Блукаючи вуличками Подолу, відігрітими весняним сонцем, ви могли звернути увагу на два шезлонги з підписами «книжковий лев» і «книжкова левиця», які так і ваблять зупинитися серед галасу міста й насолодитися хорошою книгою й кавою. За вікнами книгарні на розі Межигірської та Нижнього Валу дзижчить трамвай, галасливо вітаючись із перехожими, що завше кудись поспішають. У цій книжковій оазі посеред шумного Подолу ми зустрілися з Катериною Івановою й поговорили про те, як це — відкривати книгарню під час повномасштабної війни, про відродження екслібрисів та чи можна поєднати книгу з пивом. Запрошуємо до читання.

Я киянка. Всі свої рочки живу на Дорогожичах і сильно прив'язана до свого району. Моя молодість пройшла на Золотих, на Подолі, у центрі. Але перша наша книгарня відкрилась у Львові! Щоб не було дуже легко і просто жити. З Сашею Рябчуком, моїм партнером по бізнесу, ми і жили перший час на два міста, а коли нас питали, то де ж ми живемо, казали — в Інтерсіті. 

Ще більше я почала любити Київ після того, як багато часу проводила у Львові: відчуваєш міста на контрасті, а вони дуже різні, кожне має свій темперамент, темп. Навіть одні й ті ж люди по-різному себе поводять у Києві та Львові. І я себе інакше тут почуваю. Київ для мене бежево-блакитний. Ну і зелений, то вже всі так кажуть! Коли було багато часу, любила гуляти довгим маршрутом через центр на Володимирську гірку, а звідти через Пейзажну алею, вулицю Січових Стрільців, мотозавод і на Дорогожичі.

Я не так щоб багато мандрувала світом, але мені здається, що кожне місце має свою енергетику через історію, і от у просторах, де відчувається тисячолітня історія, я себе краще почуваю. Вперше про це задумалась, коли працювала на Лівобережці: здавалось, ну просто більше сторінок книги прочитаю, поки в метро їхатиму, але згодом помітила, що коли вранці й увечері йду через ринок, якийсь інститут, промзону, то дратуюся. Я зрозуміла, що хочу життя будувати там, де мені добре. Мені здається, що це історія про тривалість у часі — про місця, де до тебе були люди, є і будуть. Якесь відчуття, що воно живе, бринить, є якась пульсація місця.

КНИГАРСЬКИЙ ДЕБЮТ

У Львові ми відкрили книгарню в 17-му році, і якщо можна описати однією фразою, чому так сталося, то це безуміє і отвага. Для мене це ж не тільки про бізнес, мені подобається в цьому варитись.

Наша книгарня — від великої любові до книг. Я мала такий хрестоматійний образ: я книгарка, зранку приходжу її відкривати, зустрічаю відвідувачів, як літній власник піцерії десь в Італії, котрий усе робить сам.

Для нас це почалося в не такому яскравому українському книжковому світі, яким він є зараз. Було бажання робити щось нове — вайбове та затишне.

Враховуючи, що ми постійно катались між Києвом і Львовом, то такого от вайбу «свого», коли ти вранці приходиш, поправляєш книжки, не було. А далі сталося 24 лютого. На другий день дівчата закрили книгарню у Львові, і я була впевнена, що ми вже ніколи не відкриємось. Мені тоді здавалося, що це кінець, що книгарня і книги загалом — то буде, можливо, остання справа. За кілька тижнів зі Львова пишуть, що хочуть відкриватись. Добре, відкривайтесь. Я навіть і продажів не переглядала, була певна, що там нічого, більше думала, що так дівчатам легше буде, щоб удома не сидіти. А виявилося, що продажі є, і непогані як для маленької книгарні. Люди книгами рятувалися.

На початку березня ми були у Броварському районі. З боку Чернігова русня вже підходила. І нам, із маленькою дитиною, було очевидно, що треба їхати. Так ми опинились у Львові. І це був унікальний період мого життя, коли навколо страшенна тьма, але й відбулося щось світле. Книгарня маленька, гнучка, без складної структури й логістики, тож поки видавництва та мережі потроху оживали, ми вже працювали. Людей було багато, всі хотіли відпочити від новин. Комусь Грицака треба, щоб уперше про українську історію почитати, комусь дайте детектив, просто щоб сховатися думкою. Почали українці з-за кордону замовляти — нонфікшн, художку, дитячі. 

За ті два-три місяці у Львові я усвідомила, наскільки кайфово те, що ми робимо, — нарешті не головою, а на рівні відчуттів. І зрозуміла, що в Києві не зможу це відпустити. Ну от що ми втрачаємо? Хіба гроші та свою самооцінку, якщо справа не піде. А навколо ж — пиздець, обстріли, окуповані міста, люди на фронті нас захищають. А ти боїшся мрію втілити? Створити щось важливе для тебе й інших. Отож ми повернулись до Києва.

Коли ми ще тільки у фантазіях бачили книгарню в Києві, то на думці був однозначно Поділ. Ну от наш вайб тут. Я колись працювала на Подолі і щоразу, як проходила цей куточок, думала: я б тут книгарню відкрила. І от якось чоловік надсилає мені фото локації в оренду, то ми одразу пішли дивитися.

У Києві ми першими відкрили книгарню після повномасштабного вторгнення. Спершу було важко, бо у 2022-му багато хто ще не повернувся до роботи, було непросто знайти обладнання, працівників.

Деякі видавці, поглянувши на наші стелажі, сумнівалися, що буде достатньо книг видаватись, щоб їх заповнити, багато хто нас вважав божевільними. Але все видається, перекладається, ринок розвивається. Ми після того ще три стелажі добудували!  

КНИЖКОВЕ ТАТУ

Мені подобається дивитись, як відвідувачі ставляться до нашої команди. Говорять про книжки нарівні, незалежно від того, скільки років розділяє консультанта й гостя. Мені це нагадує походи до сімейного лікаря, який знає, що було, є і може пораду дати. А ще цікаво спостерігати, як наші топи продажів відрізняються від інших книгарень. Зазвичай ідеться про бестселери та лонгселери, нішеві видання вкрай рідко займають першу десятку. А до наших топів часто входять нішеві, які нам подобаються, тому ми їх активно лобіюємо перед відвідувачами, формуємо попит. Скажімо, артвидання: кілька місяців ми мали в топах «Усі відтінки маріупольських мозаїк» (в альбомі фото 26 мозаїчних панно та барельєфів Маріуполя, зафіксованих до повномасштабного вторгнення — ЖК).

Обмеження сприяють креативності. У період локдауну ми вирішили виготовляти екслібриси (мініатюрна печатка з графічним зображенням або текстом, яке засвідчує власника книжки — ЖК), і відвідувачам ідея мати особисту печатку дуже припала до душі. Як створюється екслібрис? Для початку має бути мислеформа, якийсь образ. Це ніби книжкове татуювання. І знаєте, люди іноді до свого тіла більш відчайдушно ставляться: «люблю Миколу, наб'ю Миколу». А от до книжок — трепетно. Для кожного книголюба це про щось особливе, яке буде не одноденним, а важливим і близьким завжди. Коли людина визначається з образом і, бажано, стилем, до роботи беруться художниці. Тут головне знайти взаємозв’язок, щоб митець відчув образ майбутнього екслібрису саме таким, як його бачить читач або читачка. Це чуттєвий момент. А далі — грубий ескіз, детальна відмальовка, погодження, і віддаємо на виготовлення, де вирізають кліше (частинка, яка безпосередньо робить відбиток) і ручку. З фарбою та штемпельною подушечкою ми все це красиво запаковуємо й надсилаємо замовнику.

Ми ведемо блокноти з екслібрисами, щоб вони не тільки в цифровому варіанті зберігались, а й на папері. То там багато цікавого, є банальні до непристойності, а є креативні: хтось хоче конструктивістську печатку, хтось — ніби дитячий малюнок. Пам’ятаю, в однієї дівчини була розкішна ідея: зробити два екслібриси з образом дівчини з драконом, на одному дівчина одягнена, на іншому — оголена. Першу вона ставить, коли починає книгу читати, а другу — на останній сторінці. Такі от ритуали додають якоїсь навіть романтики читанню та стосункам із книгами загалом.

Коли «Книжковому Леву» на Подолі було всього кілька місяців, наближалося Різдво, і ми хотіли створити святковий антураж. Трохи покопались, а як святкували наші предки, ще до того, як почали ялинки ставити, і відкрили для себе дідуха й соломоплетіння — нематеріальну спадщину ЮНЕСКО, до речі. Це ж про українське Різдво, яке суттєво відрізняється від загальноєвропейського. Тож почалось із кількох павуків для «…Лева» та ялинкових прикрас із соломи. Знайшли майстринь, замовили прикраси, а вони такі тендітні, стільки в них роботи й тепла. Вирішили кілька на продаж поставити, замовляли їх із думкою, що як не вигорить, то заберемо собі додому, ну, може, ще хтось із гостей захоче й собі теж, але людям не просто зайшло — нас порвали, бо це ж так красиво та символічно. Наступного року ми краще підготувалися: замовлення зробили вже у травні, бо солому треба зібрати, підготувати, висушити влітку, тобто це така гра в довгу. Або от гутне скло — традиційний український спосіб виготовляти скло. Печей таких в Україні одиниці, але ж проблема навіть не в цьому: піч можна зліпити, а от знання і технології немає кому передавати — молодь не цікавиться, то воно з майстрами потрошку й відходить. Тож ми вирішили в книгарню всі-всі свої любові збирати. Але до «…Лева» вже все не влазить, він лусне скоро — от чому в нас з'явився «Плекай»! І якраз у книгарні «Плекай» ми більше розкриваємо крафтову складову. 

ПЛЕКАЙ ЛЮБОВ

Про книгарню зі вживаними книгами ми думали давно. Йдеться не про букіністику, якій зі сто років, а про звичайні видання, які ще недавно продавались, але тепер їх не знайдеш. Це такий біль, особливо якщо наклад маленький був. І ти розумієш, що не всім же людям у кайф зберігати всі придбані за життя книги. Тож ми давно обговорювали, що було б класно створити таку систему, щоб отримувати вживані книги від людей і реалізовувати. А ще на Подолі всі пивні заклади — галасливі пивнухи. І ми подумали, що було б цікаво відкрити заклад із класним асортиментом пива, але камерний, типу бар, але такий елегантний, без футболу і криків. А крафтове пиво — це ж творчість: може бути обліпихове з морквою, наприклад, із вишневим акцентом, це дуже цікаво. А що, як об’єднати ці дві ідеї? Так ми почали підшукувати нове приміщення, де ця концепція могла б жити. Ідея була авантюрна, підгледіти ж немає в кого.

Будинок на Спаській, 22, належав київським бізнесменам початку XX століття. Самі вони жили на другому поверсі, а на першому була церковна крамничка. Книги — це ж наша релігія, тож так і сталось. Нам страшенно сподобалась ця вуличка, тиха й спокійна. Дві наші книгарні такі різні, і почуваєшся в них абсолютно по-різному.

Книжки в «Плекай» можна віддати у три способи: на реалізацію (кошти після оцінки й продажу повертаються власнику), на благодійність (у такому разі кошти йдуть у фонд громадської організації «Українські мурахи», яка допомагає військовим і цивільним) або подарувати нам на розвиток. Приносять і бестселери, яких уже немає у продажу, й унікальні видання, приймаємо всіма мовами, крім російської. Якось мали п’ять книжок малайською! А буває, що людина приносить книгу, яку, здавалося б, ти вже ніколи й не побачиш. Наприклад, «Бойня номер п’ять» Курта Воннеґута від «Вавилонської бібліотеки», яку вони друкували в партнерстві з «Видавництвом Старого Лева», або збірку випусків журналу «Четвер» Юрія Іздрика (виходила протягом 1990–2008 рр. — ЖК). Бувають і коштовні артвидання, рідкісні книги, як-от «Тигролови» від «Основ», видані ще до того, як видавництво вкотре воскресло. Скарби ми намагаємося розігрувати, щоб конвертувати їх у щось корисне. 

Я собі як уявляла: відкриємо «Плекай», напишемо, що приймаємо книги, і нам понесуть Горького 105 томів, Леніна і так далі. Але ж ні! Класний асортимент приносять, приємно, коли люди поводять себе краще, ніж ти очікуєш. Обожнюю заходити в «Плекай» відпочити, поритись у фоліантах, бо ніколи не знаєш, що там побачиш, полиці зранку виглядають одним чином, ввечері — іншим.

«Плекай» живе, і люди об'єднуються навколо книг. Класно, коли відвідувачі обирають книги з помітками від попереднього читача, щоб ніби читати історію про те, як хтось цю книжку читав до тебе. У «Плекай» ми практикуємо формувати серії, бо ж усі ми в душі колекціонери, питання тільки — чого. Якось нас завалило Стівеном Кінгом, то я жартувала, що це темна вежа, тільки зі Стівеном Кінгом у прямому сенсі. 

Насправді мрію мати книгарню біля дому, отак, щоб зранку каву попити й книжку почитати. Але книгарня на Дорогожичах для мене поки виглядає як іще та авантюра. Люблю свій район, але здається, що там іще не час для книгарні. Можливо, колись я зможу це зробити. Є ще одна мрія: повернути книги в одне місце на площі Українських Героїв. Близько 20 років там була міцна, хороша книжкова крамниця — Київський будинок книги: чотири поверхи, і вікна виходять прямо на парк Шевченка. Саме там почався мій книжковий шлях, там я й зі своїм бізнес-партнером познайомилася. То ми дуже хочемо туди повернутись.

З 2022 року український книжковий ринок нарешті справді почав розвиватися. До того частка продажу російських книг була величезною, а наші книгарні та видавці не працювали на повну. Я чітко знаю, кого ми надихнули стати книгарями, і це дуже приємно.

Відкривається дедалі більше книгарень і класних видавництв, це прогнозовано, адже росте ринок — росте і кількість гравців, і здорова конкуренція, яка формує аудиторію читачів. Поки виглядає так, що кожному є своє місце і кожен знайде свою аудиторію. Що більше книгарень, то більше люди мають задоволення обирати й відчувати своє місце, де їм класно. 

Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.

​Над матеріалом працювали:

Фотографиня:	Інтерв'юерка:
Саша Дивнич	Василина Гарань
Редакторка:	Верстка:
Анна Пастушина	Крістіна Паращєвіна
Авторка:
Олександра Лозовик