top of page
logo_straight.png

Георгій, співзасновник колівінгу «Вільний»


Георгій, співзасновник колівінгу «Вільний», у Будинку лікаря

Колівінг «Вільний» починався з ідеї жити в гарній квартирі близько центру столиці, але небагато платити за оренду. Згодом це переросло в можливість стати частиною спільноти людей, які мають схожі цінності.


Ми з Георгієм зустрілися на колівінгу в Будинку лікаря, що на Золотих. Сиділи на кухні, пили чай і говорили. Час від часу до нашої розмови приєднувався хтось із коліверів. Було дуже сонячно, фото зробили на терасі. СТОЛИЦЯ Я з Житомира, переїхав до Києва у четвертому класі. Перший спогад про столицю — це McDonald’s, бо його тоді більше ніде не було. Ти маєш їхати в Київ, бо тут є Мак, дні народження святкував саме там. А ще зоопарк. Пам’ятаю, якось батькові сказав, що хочу, щоб у нас слон жив, він такий: погнали в зоопарк. Усе кинув і повіз мене в Київ показати слона. Перші спогади, коли я вже переїхав сюди жити, — те що він горбистий. Закінчилась школа, ти ідеш такий, знімаєш піджак, бо тобі вже жарко, ти з горба спускаєшся, на пагорб піднімаєшся. Пам’ятаю, іду, підводжу погляд, а на горбі все покрите білим, я подумав, що це спігопад, а то просто пух із тополі. Ще дуже запам’ятався день, коли я, шестикласник, іду вулицею, а на ній відбувається щось, як у Середньовіччі: хода зі справжніми факелами. Виявилося, що то був День пам’яті героїв Крут, я пізніше про це дізнався.


Моя школа (Ліцей міжнародних відносин №51) була на «Арсенальній», такий собі осередок дітей-мажорів із особистою охороною. Велика частина сімей школярів була пов’язана з «Партією регіонів». Коли почався Майдан, батько мене возив до Шовковичної, біля Олександрівської лікарні, там ми виходили, перекидали речі через барикаду, потім я залазив на цю барикаду, а за нею долав іще кілька і йшов у школу. Будівля на горі, а навколо все в барикадах, щось десь горить. А потім діти регіоналів виїхали з Києва у якісь ростови, і школа спорожніла. Далі почалася АТО, і до нас вступило багато дітей з Донецька і Луганська.


Коли у школі були канікули, ми ходили купатися на Гідропарк, за міст, де тренажери і нудистські пляжі, — там гарно відчувалося повільне й розморене київське літо.

У дитинстві я встиг пожити в різних районах: на Дачній, це Святошинський, на Теремках, у Голосіївському, на Петропавлівській Борщагівці, потім із сім’єю поїхали жити за місто.


Моє перше самостійне житло було біля Володимирського ринку, де дуже дорого — на 100 гривень дві морквини і одна цибулина. Після того я переїхав на вулицю Кропивницького, це біля «Гуллівера» і через дорогу Бессарабка. Це ж одразу центр, у шортах не вийдеш, немає нормальних магазинів, це було незручно. Далі переїхав на Печерськ, там страшнувато: наче гетто, переходи без освітлення, військова частина поряд, тоді я вперше купив перцевий балончик. Потім була Оболонь, звідти переїхав на Богдана Хмельницького, жив біля Маку. Це було тижнів за три до вторгнення, ми орендували нову квартиру для колівінгу, а робота була на Глибочицькій, тож я сповна оцінив, як чудово жити за пів години ходи до офісу і прогулюватися пішки. До того ж колівінг працює так, що співмешканці скидаються на житло, і можна знімати хорошу квартиру в суперцентрі за порівняно невеликі гроші. Жити на Золотих мені подобалося, поряд університет, прекрасна вулиця Івана Франка, звідси я ходив на Поділ і щодня зустрічав багато цікавих людей. Здійснилася моя київська мрія, я навчився цінувати слоу-лайф.


Коли почалось вторгнення, я не виїжджав з Києва, ми з друзями замовили і доставили білизну та шкарпетки від Sammy Icon для київських батальйонів ТрО, і те, що суворі військові хлопці ходили зі зброєю і у стильних шкарпетках, — мені теж про вайб Києва.



Колись я працював рієлтором. Мені здається, що це дуже легальний спосіб здійснити тогочасну київську мрію — бачити місто та спілкуватися з цікавими людьми.


Якось моя знайома, яка працювала кур'єркою, зробила фотовиставку з акцентом на київських двориках, людях, прекрасних місцях у місті, яких вона ніколи не сподівалася побачити. Рієлторська історія дуже подібна: ти гуляєш містом і багато спостерігаєш. От тільки доводилося не так гуляти, як бігати, бо тобі замало здач, треба більше.


Пам’ятаю, років 10 тому повсюди грала пісня, слова якої звучали і в мене в думках: що або столиця тебе зламає, або ти її, якщо ти хочеш тут нормально жити, то треба працювати на кількох роботах, ти не маєш часу на себе і завжди мусиш поспішати. Вона наче зафіксувала тодішній вайб міста, але тепер, я би сказав, він зовсім інший. Десь із 2016-2017 року в Києві з’явилася культура сидіти на газоні чи у парку під деревом, це щось таке європейське. Раніше було так, що в тебе є лавка, щоб сидіти, і асфальт, щоб іти, а трава — тільки дивитися, ти не можеш ступати за бордюр. Ці уявні кордони посипались, і чудово. Ми зійшли з асфальту, по якому мчали наввипередки, і трохи сповільнились. Виявилося, що Київ можна й не підкорювати, не працювати на трьох роботах, а кайфувати і не поспішати. Хоч це така трішки могилянсько-подільська історія, що можна просто пів дня сидіти й читати книжку. Столиця — це і про тебе, але маєш знайти свою самість. Київ — унікальне місто, тут вулиці шепчуть. Мені здається, активізація політичних процесів йде з Києва, тут зароджуються ідеї, починаються обговорення, наповнюються сенси, тут епіцентр активної діяльності.


Київ унікальний тим, що в нього центр величезний. Якщо у Львові щойно звертаєш із площі Ринок, і це вже не центр, то у Києві і «Звіринецька» — центр, і Печерськ, і Поділ, і цирк, і «Арсенальна», а якщо подумати, то й «Олімпійська» так відчувається. Середовище таке, що в кожному з цих місць є свої магніти прогресивності, зручності, якісь кав’ярні та інші історії.




КИЇВ КВАРТИРНИЙ



Уся сіль «Вільного» та системи колівінгів — величезні квартири на 200-300 квадратів у якихось старих, знакових будинках у гарних місцях. Це жити в культовому будинку на Золотих, із терасою, з гарними меблями. Чи ж не диво? Можна навіть простежити віхи ремонтної історії: київський ремонт 2000-х, ремонт 2007–2008 років, далі прийшли хіпстерські білі стіни, скандинавський стиль, а зовсім окремо вау-квартири людей, яким забаглося зробити стіни фіолетовими, а туалет рожевим. І в усіх цих квартирах є щось аристократичне: це будівлі царських часів, тут височенні стелі, навіть каміни є, і навіть мармурові. Переважно ремонту великих квартир, які здають в оренду, 10-20 років, і їхня стилістика — вічна класика. Хай куди прийдеш, тобі буде зручно, і водночас кожна квартира має свою родзинку.



Георгій, співзасновник колівінгу «Вільний», у Будинку лікаря

Колівінг «Вільний» виник випадково, він не мав перерости у щось аж таке велике. Я жив у гуртожитку і якраз мав виїжджати, а мій колега хотів з’їжджати від батьків. А тоді саме ходили чутки, що у Львові люди живуть разом на квартирах, у них є спільні вечері, вони живуть, горя не знають. Ми вирішили зробити таке в Києві, зняли квартиру на Татарці і написали оголошення про колівінг, заселилось 12 людей. Але запити не припинялися, тож ми знайшли ще одну триповерхову квартиру вже для для 18 охочих. Це не був бізнес, просто ініціатива: люди просили — ми зробили. Організовували це все у вільний час, мій рієлторський досвід став у нагоді.




Мені здається, «Вільний» — унікальна організація, заїжджаючи сюди, ти живеш і спілкуєшся з гарними людьми. Люди говорять до 6 ранку на даху будинку, бо їм цікаво один з одним. Відбір відбувається за цінностями, а не за інтересами чи діяльністю, так у нас може жити ветеринар, стоматолог, людина, яка в балеті танцює, ветеран. Коли ми відкривали колівінги, то особливих сенсів не вкладали, але згодом зрозуміли, що будуємо спільноту тих, хто разом подорожують, відпочивають, волонтерять, створюють проєкти, а головне — надихають і посилюють один одного.



Якщо вам подобається наш проєкт та історії, які ми збираємо, будемо вдячні за підтримку на патреоні чи одноразовий донат.



Над матеріалом працювали:

Інтерв'юерка та транскрибаторка:

Фотографка:

Богдана Горбань

Ірина Чергенець

Редакторка:

Авторка:

Анна Пастушина

Софія Котович






Comments


bottom of page