Євгеній Монастирський, історик і соціальний дослідник



«Я — історик і випадковий соціальний дослідник, який вдень займається реформою освіти, весь інший час — соціальними дослідженнями, пов’язаними з наслідками збройного конфлікту — переселенцями. Я займаюсь адвокацією — говорю і пишу про переселенців і про тих, хто залишився на окупованих територіях. Я мушу нагадувати, що це громадяни України і вони мають такі самі права, як і ми.


У жовтні 2014 року я сів у передостанній потяг Луганськ-Київ, одразу поїхав у Львів і жив там фактично до кінця 2015 року з перервами на Берлін і робочі відрядження з наукових досліджень Європою. Потім я переїхав до США вчитися в Єльському університеті і повернувся у Львів через рік. У Львові мені було трошки не на своєму місці, і я знову по стипендії поїхав вчитися до США. З літа 2018 року я живу в Києві. Саме тут, бо бачив більше можливостей для реалізації свого плану і тимчасового відходу від суто академічних досліджень — практичної заллученості в суспільне життя і вирішення дотичних проблем і наслідків збройного конфлікту в Україні. Мені хотілось інструменталізувати свої навички.


На сьогоднішній день переселенець має всі права — півроку тому стався прорив, бо завдяки таким організаціям зі захисту прав людини як Zmina або Stabilization Support Services і купі прекрасних людей — всім, хто не живе за адресою прописки, повернули право голосувати на місцевих виборах.


Переселенці частково юридично мертві — вони не мають багатьох важелів захисту, лише мають навантаження на себе у вигляді безкінечних походів до соціального захисту і доведення того, що ти є переселенцем і ти є живою людиною, і ти живеш не на окупованих територіях.

Це створює атмосферу соціального приниження, другосортності.


Переселенці стикаються з дискримінацією за пропискою, бо їм можуть часом не здати житло. Люди з тимчасово окупованих територій викликають не тільки співпереживання, а й певну антипатію — їх звинувачують у тому, що сталося в їхніх домах. Через це багато переселенців воліють не говорити про свій досвід, бути непомітними, бо лишається психологічний тиск, стигматизація. Мені болить ця тема, бо я теж переселенець.


Так сталося, що, ще переїхавши у Львів, я потрапив під наукове керівництво професорки з Донецька. Вона — практикуючий соціолог, почала занурювати мене у цю тему, і певний час я провів у полях і дослідженнях.


Я власноруч прожив цей досвід — біженства всередині власної країни. У новому місці намагаєшся стати більш своїм, ніж свої ж.

Коли ти переїжджаєш не зі своєї волі і намагаєшся закохатись усім серцем, бачити тільки щось добре на новому місці. Мені було 21, і це був новий досвід — опинитися в ситуації, коли тебе ніхто не знає — запуск з нуля. Щиро намагався бути своїм. Проблеми почали з’являтись, коли мені стали нагадувати, звідки я. Мені нагадували про те, що в моєму домі сталася війна і, можливо, в цьому є моя провина. Люди звинувачують місцевих у провокуванні і підтримці конфлікту, але не всі до цього причетні. Як у вірші Уорсон Шир: «напартачили все у своїй країні і хочуть тепер зіпсувати все в нашій». Більшість людей не помічають переселенців — це нормально, більшість людей не помічає нікого, окрім свого близького кола.


У моєї сім’ї залишилося в Луганську три квартири, майстерня бабусі, дача — фотографії та архіви. Хоча кажуть, що дачу розбомбило під час боїв. Продати своє житло на окупованих територіях неможливо або можливо за безцінь. Фотографії перевозити не можна, тебе просто з ними не випустять. Перевіряються всі валізи, і напряму ти це не зробиш. Тому це теж таке знущання і приниження.


Моя родина буквально «врощена» у історію міста: один прапрадід до революції 1917 року був поштмейстером Луганського повіту, інший - купцем та меценатом.

Прадід по маминій лінії одразу після нацистської окупації очолив Луганську (тоді Ворошиловградську) область, прадіди по батьковій стороні у різні часи очолювали міський відділ освіти та обласне управління з розвитку туризму. Одна бабуся (по маминій стороні) була заслуженою вчителькою (історії) і 22 роки була завучкою у фіз-мат школі, яку свого часу закінчив я, моя мама, а до нас ще й дід по батьковій лінії.


Бабуся по батьковій стороні була художницею, дизайнеркою меморіалів та інтер’єрів музеїв — вона створила у Луганську ті місця, які, напевно, знає кожен містянин: Дім-музей Даля, меморіальний комплекс «Чорнобильський лелека», пам’ятник студентам, що пішли на фронт у 1941-му біля Університету імені Даля. Це те, що дає мені відчуття поєднаності з рідним містом, навіть коли я далеко від нього.


Коли ти втрачаєш дім, ти поступово шлейфом ніби втрачаєш голос, втрачаєш відчуття базових людських прав. Право на присутність себе.

Я знаю багато переселенців, які обирають «не відсвічувати», щоб ніхто випадково не звернув негативної уваги — їм не хочеться взагалі ніякої уваги, хочеться жити в нормальній буденній рутині, щоб воно було сталим. Люди втратили майно, повне відчуття себе як громадянина, спонтанність мови і відчуття спокою від рутини життя. У мене у додатку «Дія» є довідка переселенця, яка постійно нагадує мені про цей статус наче ярлик, який не знімається.


Відчуття свого дому я маю в голові — зараз мій дім у Києві. Я обріс людьми і відчуваю якусь бодай слабку, але приналежність.


Коли ти розумієш, що живеш у місті, яке є не просто нагромадження багатоповерхівок, а й простором спільного переживання соціальних і економічних рухів. Місто є містом, допоки воно відповідає на запитання «що ти тут забув?».

Поки Київ дає цю відповідь. Мій внутрішній дім безумовно в Луганську.


Я відчуваю себе зараз жителем Києва більше, ніж якогось іншого міста, де я жив. Насправді так, це найбільший строк мого безперервного перебування в одному місті. Я, напевне, так само затишно почував себе в Нью-Гейвені, де вчився. Київ подобається мені не тільки людьми, а і обставинами. Це місце, де можливо реалізувати свої ідеї і навички. Для мене це дуже важливо. Я потрапив до кола приємних і розумних людей, розумніших від мене, які займаються соціальними дослідженнями. Я з ними здружився, і вони стали провідниками в якісне бачення себе і своїх можливостей. Також у Києві живуть люди з Луганська, які виросли зі мною у дворі і я знаю їх 20 років, у когось є вже діти. І є люди, з якими мені професійно цікаво — люблю їх слухати, вони надихають мене.


Ми тут усі робимо велику і важливу справу — заради цієї країни і цих людей. Віримо в щось краще.

Київ — це такий обов’язковий пункт, який ти маєш проїхати, щоб поїхати кудись далі. Хтось осідає тут, хтось їде далі. На відміну від Нью-Йорка, в якому ти постійно губишся. Київ так само великий і динамічний, але тут у тебе виникає можливість зупинитися і подумати. Тут дуже рідко питають про те, звідки ти, із засудженням. Всі звідкись, і немає конкретної причини, щоб тобі сказали, що ти не маєш права тут перебувати чи маєш менше право, ніж людина з Бердичева, Вінниці, Херсона або Луганська».


Євгеній Монастирський, історик і соціальний дослідник



Знаєте когось, хто може стати героєм нашого проєкту? Заповніть анкету та поділіться історією цієї людини